У ліонському театрі «Селестан» презентували виставу «Захопливо і спустошливо», де французькі актори заспівали українських пісень, зварили на сцені борщ і розповіли про жахіття Голодомору в Україні. Вистава розповідає про життєвий шлях простої української жінки Стефанії, яка тікала з Галичини від жахів Другої світової війни і знайшла свій притулок у Франції.
Режисерка вистави Міріам Буденіа має українське і алжирське походження, але у цьому спектаклі зосередилася лише на своєму українському корінні.
Вистава починається зі шлюбної церемонії французьких молодят, під час якої наречений несподівано дізнається, що у його обраниці друге ім’я слов’янського походження. Наявність другого чи навіть третього імені – загальноприйнятна практика у Франції, тому цей факт не викликає питань у нареченого. Натомість, слов’янське походження його бентежить, тож він починає розпитувати свою вже дружину про її сім’ю. Так глядачі поринають у пошуки власного «я», свого коріння, на тлі розповіді про українські звичаї, кухню і історію.
Такі вистави – велика рідкість для Франції, де слова «Галичина» і «Голодомор» абсолютно незнайомі переважній більшості населення. Однак режисерці вдалося зачепити французів за живе настільки, що багато глядачів пішли з театру зі сльозами на очах, а також наміром дізнатися більше про історію загадкової для них Галичини.
Міріам Буденіа – не початківець на театральній сцені. Вона вже написала понад 15 п’єс і була режисеркою для більшості з них. Міріам розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода, що саме спонукало її, по суті француженку, зацікавитися Україною настільки, щоб поставити своїх акторів варити борщ на сцені одного з найвідоміших французьких театрів.
Радіо Свобода: Французькі критики дуже схвально відгукуються про ваш спектакль, називають його мандрівкою між кордонів та відзначають свіжість задуму. Це вже не перша ваша вистава. Чому саме зараз ви вирішили підняти цю тему?
Міріам Буденіа: Я не буду лукавити і скажу чесно: я хотіла воскресити мою бабусю Стефанію. Для мене театр – це місце, де небіжчик може ожити і мандрувати з нами у часі. Я дуже хотіла, щоб вона заговорила і розповіла свою історію, бо зі мною вона ніколи про це не говорила.
Я народилася у Франції і відчуваю себе француженкою, але моє прізвище Буденіа має алжирське походження. Мене дуже часто запитують, звідки я родом, і часто я намагають швидко відповісти – з Бургундії, бо інакше треба ж розповідати всю сімейну історію, а вона не така проста. Мій батько з Алжиру, а мати має східноєвропейське походження, тому моє друге ім’я – Стефанія.
І ось це моє друге ім’я стало для мене ніби таємницею, яку треба розгадати.
Часто не так легко відповісти на таке ніби просте питання: «Ти звідки?»
Цієї виставою я хотіла сказати, що часто не так легко відповісти на таке ніби просте питання: «Ти звідки?». Ми не завжди знаємо цю відповідь, або знаємо не все. Я не знаю всього про походження моїх батьків, вони не передали мені свою мову, тому у мене завжди було відчуття, що я знаю недостатньо, що треба знати більше.
І ось ці пошуки та роздуми привели мене до написання вистави «Захопливо і спустошливо». Це не моя історія, це фантазія, базована на житті моєї бабусі.
– У спектаклі акторка, що грає вашу бабусю, постійно повторює місце свого народження Руда-Сілецька. Це невеличке село у Львівській області. Ви можете розповісти детальніше про історію життя вашої бабусі?
– Вона народилася у 1919 році у Руді-Сілецькій, тоді це була територія України, потім ця територія перейшла до Польщі. Вона поїхала зі свого села ще зовсім молодою, їй було десь 18. Їй вдалося отримати сільськогосподарський контракт вирощувати тютюн поблизу Діжона (тоді була домовленість між Польщею та Францією).
Я вважаю, що треба мати неабияку сміливість, щоб зібрати невеличку валізу і самій поїхати через всю Європу в Бургундію, де вона нікого не знала. Але вона доїхала, почала працювати і в українській громаді зустріла мого дідуся. Вони були обоє з Галичини, але познайомилися вже тут, у Франції. Пізніше вони одружилися, і у них була вже своя ферма – вони вирощували різні овочі та фрукти, а також у них були кури, кролики… Я дуже любила до них їздити і бавитися з тваринами на фермі. Бабуся ніколи мені не розповідала про своє минуле, навіть коли я питала. Вона мені відповідала, що це нецікаво.
– У цій виставі дуже особиста історія. Напевно, вам було важко обрати акторку, яка гратиме вашу бабусю Стефанію?
Я вирішила, що для ролі бабусі потрібна молода акторка, і мені порадили Сару Крістіан
– Дуже цікава історія трапилася, коли я шукала акторку на роль своєї бабусі. Треба сказати, що в кінці свого життя у бабусі була деменція, вона бачила німецьких солдатів за вікном і з усіма говорила лише українською. Вона ніби повернулася у свою молодість – період, коли вона збиралася і переїжджала до Франції. Саме тому я вирішила, що для ролі бабусі потрібна молода акторка, і мені порадили Сару Крістіан.
Україна досі лишається екзотичною країною для багатьох французів, хоч вона і у Східній Європі
Я їй зателефонувала, почала розповідати про роль, яка може виглядати трохи дивною, бо я шукаю молоду акторку, яка гратиме бабусю, що походить з Галичини – території, яку впродовж років ділили між собою Україна та Польща… І в якийсь момент моєї розповіді я розумію, що у відповідь – тиша, я навіть подумала, що обірвався зв’язок і перепитала, чи мене чують. Сара мені відразу каже: «Так, я знаю про Галичину. Я якраз зараз вивчаю історію України, бо кілька місяців тому дізналася, що мої батьки родом з України, з Одеси!» В цей момент я зрозуміла, що саме Сара гратиме роль моєї бабусі і не помилилася – у нас з нею дуже сильний зв’язок і часто ми розуміємо одна одну без слів.
– Чи їздили ви до України під час пошуків інформації про вашу бабусю?
– На жаль, я ніколи не була в Україні, але дуже хочу туди поїхати. Ми з мамою їздили до Польщі – до родичів мого дідуся, яких переселили з Галичини під час операції «Вісла». Але до України ми не спланували поїздку, бо у мене не лишилося жодної інформації про наших родичів зі сторони бабусі.
– Чи задоволені ви відгуками на ваш спектакль? Про що найбільше вас запитували глядачі?
– Україна досі лишається екзотичною країною для багатьох французів, хоч вона і у Східній Європі. Після вистави до мене часто підходили глядачі і говорили, що вперше дізналися про Галичину і почули про Голодомор. Навіть я, а я добре вчилася в школі, пам’ятаю лише один рядок у книзі з історії, де говорилося про «Великий голод в Україні». Тож, звідки французи знатимуть про Голодомор? Я дуже тішуся, що люди почали цікавитися і шукати інформацію про Україну після мого спектаклю.
