Попереджувальні сигнали лунали ще з парламентських виборів у жовтні 2020 року.
Партія, яку заснував грузинський мільярдер Бідзіна Іванішвілі, зміцнила свої владні позиції, скориставшись із здобутків на виборчому полі попереднього року і незважаючи на те, що протягом того самого часу було видно й невдоволення нею.
Опозиційні групи вдарили на сполох і відмовилися взагалі займати свої місця в парламенті, попри те, що багато міжнародних спостерігачів підтвердили, що вибори були загалом чесні й справедливі.
Тепер на лідера головного опозиційного блоку виданий ордер на арешт, бо його обвинувачують у порушенні умов застави у зв’язку зі звинуваченнями, пов’язаними з одним із протестів опозиції.
А цей ордер, у свою чергу, спричинив несподівану відставку прем’єр-міністра, який очолює уряд союзників Іванішвілі.
Ви вже заплуталися?
Ось п’ять речей, які треба знати про останню наразі політичну кризу, що охопила цю кавказьку державу майже з 4 мільйонами населення.
Тож що, власне, відбувається?
Прем’єр-міністр Ґіорґі Ґахарія заскочив країну зненацька, оголосивши 18 лютого про свою відставку.
Іще більш несподіваною було її пояснення: щоб країна не втрапила в політичну «поляризацію» після того, як суд у столиці Тбілісі видав ордер на арешт Ніки Мелії, голови «Єдиного національного руху», найбільшої опозиційної партії країни.
Ґахарія, схоже, програв внутрішню суперечку всередині владної партії щодо арешту провідного голосу опозиції, яким був Мелія в цій неміцній пострадянській демократії.
Мелію обвинувачують в організації насильницьких протестів, що спалахнули біля будівлі парламенту майже два роки тому, влітку 2019-го. Ті заворушення спричинило, серед іншого, рішення парламентаря з Росії, який прибув із візитом, всістися в крісло спікера парламенту Грузії під час зустрічі групи політиків із переважно православних за вірою країн.
Але про Росію пізніше.
Та ще однією причиною тих протестів стали звинувачення опозиції в тому, що виборча система країни розроблена так, щоб надавати перевагу «Грузинській мрії», партії, яку Іванішвілі створив 2012 року.
У березні 2020 року, по довгих місяцях переговорів у Тбілісі, які то зривалися, то починалися знову, з участю представників США і ЄС, «Грузинська мрія», «Єдиний національний рух» і інші партії дійшли згоди щодо реформи системи.
І 31 жовтня 2020 року, поміж додаткових проблем через пандемію COVID-19 і ознак політичної роздробленості, країна провела перші парламентські вибори за реформованою системою.
І «Грузинська мрія» знову здобула більшість – 150 місць.
Міжнародні оглядачі заявили, що вибори були змагальними і що «загалом засадничих свобод було дотримано», хоча вони й згадали про численні твердження про тиск на виборців.
Та «Єдиний національний рух» і інші, менші опозиційні партії забили на сполох. Відтоді вони бойкотували роботу парламенту, відмовляючись брати в ній участь і накручуючи напруженість.
Ґахарія, оголошуючи про відставку, послався на загрозу політичної поляризації.
«Звичайно, я вірю і хочу вірити, що цей крок допоможе зменшити поляризацію в політичному просторі нашої країни, бо я переконаний, що поляризація і конфронтація між нами – це найбільший ризик для майбутнього нашої країни, її економічного розвитку і подолання різноманітних криз», – заявив він.
Депутат від «Грузинської мрії» Ніколоз Самхарадзе після цього стверджував, що, «наскільки йому відомо», Ґахарія не тільки пішов у відставку, а й вийшов із партії «Грузинська мрія».
Після оголошення Ґахарії Міністерство внутрішніх справ Грузії сказало, що відкладає арешт Мелії.
А через кілька годин «Грузинська мрія» повідомила, що вже знайшла заміну голові уряду: це Іраклі Ґарібашвілі, якого вважають одним з найбільш наближених до Іванішвілі осіб і який уже бував прем'єр-міністром, а нині є міністром оборони.
Чому мені цим перейматися?
На Заході Грузію розглядають як потенційну рольову модель для демократії, жвавої й безладної, в регіоні, де про демократію іноді згадують, коли вже пізно, чи й узагалі не згадують. (Демократія Вірменії вже точно жвава й точно безладна; Азербайджан не має з демократією нічого спільного; Туреччина – це відкрите питання; а Росія – «керована демократія».)
Таке ставлення частково походить іще з 2003 року, коли напористий юрист із американською освітою на ім’я Міхеїл Саакашвілі очолив народний протест, який скинув давнього колишнього радянського апаратника Едуарда Шеварднадзе.
Президентство Саакашвілі, який надавав перевагу театральності, але, за словами критиків, легковажив ґрунтовними й далекосяжними реформами, сягнуло найнижчої точки 2008 року: тоді в його країну вдерлася Росія, окупувала два сепаратистські регіони і принизила навчені НАТО підрозділи грузинського війська в перебігу п’ятиденної війни.
Саакашвілі і його «Єдиний національний рух» протрималися ще чотири роки, до 2012-го: тоді новостворена партія Іванішвілі перемогла на виборах, і Саакашвілі був змушений визнати поразку.
Грузія й дотепер так і не стала повноцінною демократією. Політично мотивовані кримінальні переслідування Саакашвілі, який утік у вигнання, не поліпшують сприйняття. А останніми роками, як каже правозахисна організація Freedom House («Дім свободи») зі США, Грузія сповзла вниз у рейтингу демократичності і тепер оцінюється як «перехідний чи гібридний режим».
Ця нестабільність підірвала позиції тих на Заході, хто пропонував повністю прийняти Грузію, як вона є, і заохотити її на шляху до ЄС чи НАТО – таку позицію підтримав би і Саакашвілі, і багато хто з грузинів. Деякі західні політики досі вважають Грузію за кандидата на те, щоб остаточно вибити її з орбіти Росії.
«Ніде інде в регіоні немає такого, щоб так багато людей прагнули заснованого на правилах ліберального світового порядку під проводом Заходу, що його так ненавидить Путін (президент Росії Володимир Путін – ред.)», – писала 2019 року опозиційна депутатка Саломе Самадашвілі в газетній статті.
Є й економічні міркування: Грузія розташована на кількох важливих торговельних маршрутах, її в усіх напрямках перетинають залізниці й важливий трубопровід, яким нафту з Азербайджану транспортують до Тбілісі, а потім далі на світові ринки через турецький порт Джейхан.
Але політична нестабільність придушує апетити зовнішнього світу інвестувати в Грузію.
А що там із цим мільярдером?
Іванішвілі, статки якого видання Forbes оцінює майже в 5 мільярдів доларів, заробив їх у 1990-х роках у Росії, інвестуючи в металургію, нерухомість і банківську справу.
Громадянин Росії Іванішвілі повернувся до Тбілісі приблизно в часи Революції троянд 2003 року, збудував собі палац на схилі гори неподалік столиці і потім, 2011 року, задумав план створити собі власну політичну партію.
Після перемоги його партії «Грузинська мрія» на виборах 2012 року Іванішвілі ледь більш ніж рік був прем’єр-міністром країни, а потім повернувся в приватний сектор – хоча більшість вважає, що він і далі керує грузинською політикою, смикаючи за ниточки з-поза лаштунків.
2018 року він повернувся на посаду голови своєї партії, і наступного року ця партія провела зміни виборчих правил, які загалом привітали опозиційні партії.
Минулого місяця Іванішвілі знову оголосив про відхід із політики, хоча багато хто в Грузії каже, що має сумнів щодо його реальних намірів.
Іванішвілі, який рідко дає інтерв’ю, відомий як палкий колекціонер мистецтва, в його власності є картини Пікассо чи Моне.
А ще він створив свій приватний зоопарк.
Одним із найекзотичніших його вчинків було викопати сотні величезних столітніх дерев і перенести їх, сушею й морем, до нового екологічного парку, власником якого є його родина.
«Це моє хобі, і я дійсно люблю великі дерева. Велетенські дерева – це моя розвага», – казав він в одному з інтерв’ю.
Так що, винна таки Росія?
Насправді ні. Принаймні, не прямо.
Багато хто з грузинів ненавидить Росію. Чи, точніше, вони ненавидять путінський Кремль.
Одне з опитувань 2018 року встановило, що 85 відсотків грузинів вважають Росію «політичною загрозою».
Це ставлення походить головно з часів війни 2008 року, яка закінчилася російською окупацією сепаратистських Абхазії й Південної Осетії.
Росія далі зберігає в обох регіонах значну військову присутність. У Південній Осетії російські війська вже кілька разів пересували вглиб країни загорожі на адміністративній межі між регіоном і рештою Грузії, відбираючи в неї все нові території.
Загалом одна п’ята території Грузії зараз перебуває під де-факто контролем Росії і сепаратистських груп, які вона підтримує.
Але Грузія здавна покладалася на Росію як на свій найбільший експортний ринок для продукції сільського господарства, своїх відомих вин і мінеральних вод. І Москва вже не раз чинила тиск на Тбілісі, блокуючи частини цього експорту і посилаючись при цьому на фіктивні твердження нібито про погану якість.
Заборона на вина й мінеральні води, накладена 2006 року, ще за Саакашвілі, тривала до 2013-го, коли при владі був уже Іванішвілі. Домогтися від Росії зняття цієї заборони було однією з головних цілей «Грузинської мрії».
Іще більшим питанням для декого з грузинів є те, кому насправді відданий Іванішвілі. Опозиція регулярно твердить, що російське коріння його бізнес-імперії робить його заручником російських інтересів. Та й Ґахарія був підприємцем у Москві, перш ніж Іванішвілі витягнув його в грузинську політику.
Іванішвілі, зі свого боку, не раз відкидав будь-які натяки, що він коли-небудь діяв в інтересах чи за завданням Москви.
І що далі?
Відставка Ґахарії, зупинення чинності ордеру на арешт Мелії, заклики опозиційних партій до позачергових парламентських виборів – усе вказує на нові заворушення й непевності в грузинській політиці.
Або й ні.
Першим кроком може бути затвердження в парламенті нового прем’єра, якого обрала «Грузинська мрія».
39-річний Ґарібашвілі на момент раптової відставки Ґахарії 18 лютого був міністром оборони в його кабінеті.
І попереднє дворічне перебування Ґарібашвілі, який має паризьку освіту, на посаді прем’єр-міністра може дати грузинам і міжнародній спільноті трохи певності.
Але посол ЄС у Грузії Карл Гартцелл попередив, що обставини переслідування Мелії становлять «небезпечну траєкторію для Грузії і для грузинської демократії».
Вашингтон швидко взявся заспокоювати дипломатичний шторм, але теж попередив: швидкого залагодження давніх проблем Грузії немає.
«Нинішня небезпечна ситуація після рішення щодо (арешту) Мелії випливає з проблем у виборчій системі й системі судочинства, які тривають десятиліттями, – заявило посольство США в Тбілісі. – Вирішити ці важливі проблеми можна через мирні переговори. Ми закликаємо всіх причетних дотримувати спокою і уникати насильства».