ЛЬВІВ – 41-річний український військовослужбовець із позивним «Метр», Олександр Лалачук із Хмельниччини, 36 днів провів на позиції із перетиснутою турнікетом пораненою ногою. І залишився живим. Лікарі кажуть, що це диво, бо вони вперше зіштовхнулися із такою ситуацією.
Хто наклав той турнікет? Що допомогло вижити? Яким бачиться майбутнє? Про це Олександр Лалачук і його дружина Людмила розповіли Радіо Свобода.
Ногу Олександру Лалачуку ампутували, попереду ще одна операція через обмороження трьох пальців на іншій нозі, але він почуває себе добре.
36 днів він провів у жахливих умовах. Евакуацію було неможливо провести через близьке розташування російських військ і постійні обстріли. Але Лалачук вижив. Було обмаль води і їжі, холод і постійна загроза смерті.
Справжнє дивоГалина Рибас
«Справжнє диво». Ці слова лікарів Олександр Лалачук чув у шпиталі в Харкові, а тепер чує і в реабілітаційному центрі на Львівщині. Сьогодні воїна готують до протезування. Зараз формують куксу під протез.
Олександр вільно пересувається на милицях, і каже, що почуває себе добре.
Лікуючий лікар Галина Рибас розповідає, що це справді диво, що людина, яка майже 900 годин була з турнікетом на пораненій нозі, не має проблем зі здоров’ям та ще й настільки налаштована оптимістично, що своїм настроєм заряджає інших поранених бійців.
«Його стан стабілізований. Ми йому вже зняли шви з кукси. Він вчиться ходити на милицях, навіть сходами, вчиться тримати рівновагу без милиць», ‒ розповідає Галина Рибас.
Ми всі проходили медичну підготовку
Олександр Лалачук ‒ родом із Хмельниччини. Він детально розповідає Радіо Свобода свою історію, яку не вважає якоюсь особливою.
Не ховався від повістки, оскільки домовились із дружиною, якщо доведеться йти воювати, то піде. Одягнув військову форму на своє 40-річчя у травні 2023 року.
На важкий напрямок фронту у складі 82-ої окремої десантно-штурмової бригади потрапив 14 серпня 2024 року. Це був Вовчанськ Харківської області. Цивільного населення у місті вже не було.
Будинки ‒ вщент розбиті ворогом. Територією бігали лише коти і собаки, яких бійці не приручали, бо ворог стежив за переміщенням тварин. Таким чином, вираховуючи перебування українських бійців.
300 метрів від групи, в якій перебував Олександр Лалачук, вже були російські солдати. Бої не вщухали ані на хвилину. Там він побачив справжнє пекло війни.
Я був три місяці на позиції в самому місті Вовчанськ, в обороніОлександр Лалачук
«На початку дронів стільки не було. А жовтень-листопад, то вже дуже багато. Були ситуації, що прощались із життям. Просто розуміли: якщо прилетить, то нема нікого. От ти собі зараз живий, прилетить ‒ мертвий. Знали, що це реалії війни. Я був три місяці на позиції в самому місті Вовчанськ, в обороні. Найскладніше було вибігти за провізією.
Ми вичисляли, коли на вулиці сіріло, коли денний дрон вже не бачить, а нічний ще не бачить. І у цей проміжок часу треба було до 300 метрів добігти по провізію і повернутись, щоб не побачили дрони. Бо коли вичисляють позицію, то туди вже прилітало все. Коли холод почався, то дрони могли бачити і вдень, і вночі, то були поранення, скиди, більше осколками сікло», ‒ каже військовослужбовець.
Торік 11 листопада о 6 ранку він з побратимом повертався в їхнє укриття і наступив на протипіхотну міну «Лепесток» буквально 5 метрів від місця сховку. Зробити крок уже не зміг і при допомозі рук добрався до товаришів.
Я розумів, що ногу точно втрачу, бо не можна так довго бути у турнікетіОлександр Лалачук
«Мене хлопці втягнули, зняли черевик і побачили, що стопа повністю роздроблена. Я мав шість своїх турнікетів. Ми почали їх накладати. Перший ‒ вище, потім опустили, щоб менше втратити ноги. Ми думали, що один зависоко, якщо тільки стопа, то турнікет нижче можна опустити, верхній можна не ставити. Ми його опустили, але не знімали. Бачили, що кров зупинили і його зняли. Останній турнікет «Січ» тримав до останнього, а вищі два зняли. Накладав турнікети мій товариш. Ми всі проходили медичну підготовку.
На другий день я вже розумів, що ногу точно втрачу, бо не можна так довго бути у турнікеті. Просто не знав, коли буде евакуація. Ми зробили тільки дві перев'язки. Зупинили кров і більше не рухали. Через тиждень я нижче турнікету ногу не відчував. Був у свідомості постійно, почувався добре. Товариші мені пояснювали небезпеку. Були жахливі обстріли, а про небезпеку для свого життя через ногу і не здогадувався. Тільки знав, що буду без ноги і думав, щоб тільки вижити. У нас великого вибору медикаментів не було. Мені після тижня вже нічого не боліло», ‒ розповідає Олександр.
31 день поранений військовослужбовець із турнікетом перебував в одному місці, в укритті з побратимами. Евакуювати не могли через оточення і постійні обстріли. Звісно, що про стан воїна було повідомлено у перший день поранення. Довелось чекати моменту для евакуації.
В укритті у бійців було обмаль води: літр на дві доби на двох людей.
Коли евакуювали, то недалеко пролунали п'ять вибухиОлександр Лалачук
«Ми чекали дощу і збирали дощову воду. Не було снігу. За три місяці тільки двічі був дощ, що ми могли зібрати воду. ва рази був дощ, щоб ми могли зібрати воду. Час від часу воду і їжу нам скидали дронами. Прийшли двоє хлопців і мене перетягнули на другу точку, де я був 2 дні. Тягли на пластмасових санях.
Було трохи снігу і було легше тягнути. Ми ще пройшли одну точку, звідки не дозволили виходити. Навіть, коли евакуювали, то недалеко пролунали п'ять вибухи. Нас десь побачили, хлопці мене сховали і самі сховалися. Коли погода погіршилась, вітер, сніг, дощ, то вже попав на евакуаційну машину і потрапив у Харківський госпіталь», ‒ розповідає військовослужбовець.
У Харківський шпиталь Олександра Лалачука привезли з інтоксикацією, анемією, зневодненням. Лікарі зробили переливання крові і одразу ж прооперували.
За словами харківських медиків, вони ніде в літературі не зустрічали, щоб людина такий довгий термін, майже 900 годин, була з накладеним турнікетом.
Пояснювали, що це завдяки правильно поставленому турнікету, який не рухали.
Згодом Олександр дізнався, що він став «рекордсменом» з найдовшого перебування у турнікеті. Відомий є випадок, коли воїн мав 24 дні турнікет на пораненій руці.
«Я не знав, що це якийсь такий «рекорд». Я не усвідомлював, але мені сказали, що це вперше таке»
Увесь час перебування Вовчанську, мама Олександра, дружина і діти не мали з ним ніякого зв’язку. А це 97 днів.
Вони побачились вже у госпіталі 18 грудня.
Ми вже його ховали у думкахЛюдмила Лалачук
«Вже ми його і ховали у думках. Але все ж десь була віра, що живий, знала, що витягнуть. Не може бути такого, щоб не витягли. Діти, які були весь час поруч, мене рятували, я не могла опустити руки. Доні 10 років, синові 2 рочки. Вони мене і тримали, щоб не збожеволіла. І тут дзвінок о 5 ранку: «Живий!» Плакала. Нога, то таке. Головне, що живий. Уже в госпіталі побачила, такий худий…», ‒ каже Людмила Лалачук.
Він знає, що ще чекає на нього одна операція, що ампутують на іншій нозі три пальці, які обморозив, перебуваючи в укритті. Адже погода була сира, відповідно, волога шкарпетка і обмороження відбувається швидко.
Поставлять протез і Олександр Лалачук шукатиме роботу а, можливо, ще продовжуватиме військову службу.
Форум