Незабаром, 8 листопада, у прокат виходить фільм «Дике поле» Ярослава Лодигіна, знятий за романом Сергія Жадана «Ворошиловград». Зйомки почалися ще у серпні 2017-го, а перемовини про це, за словами режисера, тривали близько семи років – із моменту виходу твору, який ВВС пізніше визнає «найкращою книгою десятиліття». Після public talk напередодні прем’єри Радіо Свобода зібрало для вас два монологи – режисера фільму і автора роману: про героїв нашого часу, «Старобільський меліоратор», несоціальну ностальгію за сексом у 90-і та «ведмежу хворобу».
Ярослав Лодигін
Про зміну назви фільму Сергій (Жадан – ред.) дізнався з новин. Тому що я передчував: якщо доведеться це казати особисто, нам треба буде довго розмовляти, а часу розмовляти не було – нам було треба дуже швидко ухвалювати рішення, і це, взагалі-то, одна із функцій режисера – постійно ухвалювати рішення якісь. Швидкі і неправильні рішення.
«Дике поле» – це зовсім інший твір, і його треба було якось розмежувати із «Ворошиловградом», а як це ще краще було зробити, аніж змінивши його назву. І треба розуміти: коли я вперше взяв цю книгу до рук і виклав усе, що можна було екранізувати, у формі сценарію – вийшов дуже цікавий, але 10-годинний фільм. А коли починаєш скорочувати, починаєш думати, що важливо не пропустити, коли зникають певні персонажі і певні сюжетні лінії – з’являється новий твір, відмінний від першоджерела. І насправді було багато варіантів іншої назви.
Щось про лузерів і космонавтів було таке.«Дике поле» краще, правда? Жадан каже, що йому не подобається, але не каже, чому.
Зараз це вже 23-я монтажна версія, яку ви побачите. Цілий рік тривав монтаж. Десь у квітні я написав у Twitter, що ми ось-ось його завершуємо. Минуло півроку, і ми його закінчили – минулого тижня. Ця версія удвічі коротша, ніж «перша збірка». І я думаю, ті люди, які її бачили, вирішили, що їх обманули, коли казали, що це буде дуже цікавий проект. Але це було те, що Аарон Соркін (американський сценарист і режисер – ред.) якось назвав suicide cut. Я думав, це така метафора. Але ні.
Я реально не знав, що робити з собою. Я дивився на ці дві години сорок хвилин і не розумів, куди мені дітися. Куди ми дивилися на знімальному майданчику? Як ми не помітили? Але мене, на щастя, оточували дуже талановиті люди, талановиті монтажери, тому зараз все інакше.
Чи є у мене зараз, перед прем’єрою, панічні атаки і «ведмежа хвороба»? Насправді я вже звик усім казати, що я зовсім не хвилююсь, що я зробив свою роботу, але я дуже хвилююсь, дуже хочу якнайшвидше віддати цей фільм, не можу більше жити з цими героями.
Я дуже радий, що ми не зняли цей фільм до 2013 року. Зараз дуже багато фільмів про Донбас з’являється, є пропагандистські фільми, є критичні фільми, соціальні, детективні. Різні історії. Але не йдемо за цим трендом. Мені спокійно, що ніхто не може назвати нас кон’юнктурними, бо ми почали значно раніше працювати. У цьому сенсі я швидше можу сказати, що великі письменники щось передчувають. І це передчуття є у «Ворошиловграді».
Насправді і цей фільм, і книга – про важливість і силу об’єднання. Можливо, на основі якихось дивних речей, можливо, іноді це об’єднання рухають уперед алкоголь, таблетки і свіже повітря, і може, цих людей і роз’єднають пізніше, але це 2010 рік. Ми вам пропонуємо повернутися у так звані «хороші» часи, коли ще Дмитро Джулай коментував футбол на телебаченні. Ми його голос, до речі, почуємо у цьому фільмі.
І ці хлопці просто захищають свою власність. Її якось відбирають постійно, а вони не віддають. І зараз це вже про всю країну, яку ми не віддаємо: намітили собі червону лінію і стоїмо на ній. Головне, щоб всередині це тривало – не віддавати свою заправку, навіть якщо вона іржава, як тут.
Сергій Жадан
Це все буде важко пояснювати, але я скажу, що у цій сумнівній з точки зору маркетології конструкції «Дике поле» мені як співавтору сценарію належить краща частина – «поле».
Там багато автобіографічних речей, але вони автобіографічні у такому стереоскопічному значенні. Наприклад, Кочу – одного із моїх улюблених персонажів серед усіх, що я написав – я писав з одного мого знайомого. Старшого знайомого, яким я захоплювався у дитинстві, а коли я виріс, він вже спився.
Травмований також мав реального прототипа – це мій шкільний футбольний тренер, який зробив нашу команду чемпіонами Старобільського району серед дітей, він тренував і був капітаном «Старобільського меліоратора», вже й команди нема такої. Це був геніальний футболіст. Він був шульгою, і це я єдиний раз бачив, як людина забиває пенальті п’яткою.
Там нема ніякої ностальгії за «совком», але є ностальгія за молодістю. За кінцем 80-х – початком 90-х, коли повітря було просякнуто сексом. Тому що всім було по 18-19-20 років, і для Кочі, якому було 25, воно теж було просякнуто сексом, щоправда, то вже був, мабуть, не той секс, який був у 17-річних. Так чи інакше, там було дуже багато еротики, вітальності і пасіонарності, коли світ весь належить тобі, всі жінки належать тобі, всі бензозаправки належать тобі, все належить тобі. А потім тобі стає 25, і ти розумієш, що за все потрібно платити.
Заправка насправді була, вона розташовувалась у Старобільському районі Луганської області і мала стратегічне значення.
Був насправді момент дезорієнтації, коли ми думали робити не фільм, а міні-серіал. І відповідно, ми вирішили протягнути сюжет до літа 2014 року. І нібито це містечко звільняється українською армією від сепаратистів, і ми бачимо камеру СБУ, де сидить наша прекрасна четвірка головних героїв, і приходить слідчий, намагаючись з’ясувати, хто за кого воював. І це насправді – Боже провидіння, що ми цього не зробили.
