«Я не хотіла залишатись у Росії, яка розбомбила моє місто, вбила моїх тварин» ‒ 11-річна Домініка з Маріуполя

ЛЬВІВ ‒ З оточеного російськими військами Маріуполя Вікторія Бєла з двома дітьми добиралась на підконтрольну владі України територію через Росію, Білорусь, Польщу. Це був єдиний безпечний шлях для сім’ї. Адже син Вікторії був поранений.

Родина Бєлих розповіла Радіо Свобода про те, що пережила в Маріуполі, яким непростим і небезпечним був їхній шлях, який розпочався 25 березня, а завершився всередині червня у Львові.

З Вікторією Бєлою, її 13-річним сином Данилом і 11-річною донькою Домінікою проходимо площею Ринок у Львові. Тут виставка знищеної українськими бійцями російської військової техніки. Від побаченого у Вікторії ‒ сльози на очах, діти не підходять ближче, щоб роздивитись.

«Дивитись на всі ці танки мені не дуже приємно, тому що все це бачила реально, на власні очі. Бачила дула танків, які на мене дивились. І це не сон, це була реальність», ‒ ділиться враженнями Домініка.

Історія цієї маріупольської сім’ї, як і тисяч інших, почала свій новий відлік ‒24 лютого, коли за вікнами чули вибухи, коли усвідомили, що Росія почала повномасштабну війну проти України. Родина жила на дев’ятому поверсі і швидко зорієнтувалась, що потрібно скласти документи, необхідні речі і йти до друзів, будинок яких розташовувався у районі неподалік заводу «Азовсталь». Ховались у підвалі.

«Думали, що підемо на кілька днів і все закінчиться, що повернемося і будемо жити своїм життя. У підвалі моєї куми було 15 осіб. Разом не так усе страшно. Чоловік продовжував працювати на заводі «Азовсталь». Коли 2 березня відімкнули електропостачання, я пішла заряджати всі пристрої на «Азовсталь». Там було бомбосховище і ми хотіли у ньому сховатись, бо це виглядало безпечно. Але ми повернулись і залишались у підвалі. 7 березня почався обстріл шостої ділянки Маріуполя, а це 10 хвилин ходьби від набережної «Азовсталі». Почались прильоти, мінометний обстріл був поруч місця, де ми ховались. У цей момент отримали поранення мін син, син моєї куми і ще один дорослий чоловік. У сина було осколочне поранення ноги, дитині куми поранило шию наскрізь. Це чудо, як діти могли вижити при таких пораненнях», ‒ говорить Вікторія Бєла.

Знайшлись люди, які відвезли поранених хлопців у лікарню. Данила прооперували.

«Вибухнуло 3-5 метрів від мене. Поранило ногу, осколок пройшов наскрізь. Мені перебило нерв і я не відчував біль. Було невелике оніміння. Мені сильно пощастило, бо не ранило кістку. Інакше б міг бути інвалідом або не вижити. Я тільки почав усвідомлювати у лікарні, коли почала відходити анестезія, що насправді сталось», ‒ розповідає Данило.

Вікторія весь час у лікарні була біля сина. Але вона доглядала не лише за ним, допомагала й іншим пацієнтам. У шпиталі не було води, опалення. Шибки у вікнах були розбиті від вибухів. Жінка й медперсонал збирали дощову воду, топили сніг, а вата і бинти слугували фільтром, але це не рятувало від розладів шлунку. За словами Вікторії, лікарня вщент була заповнена людьми. Пацієнти лежали в коридорах, бо так було безпечніше. Поранених везли і везли.

«Людей привозили після операції, їхній одяг уже був непридатний для носіння. Потрібно було шукати інший, покривала. Шкарпетки робили з рукавів светрів, щоб трішки людям було тепліше. Перші дні воду привозили бійці «Азову». У перші дні ще були медикаменти. Бо не всі аптеки розгромили. На території лікарні аптеки охороняли азовці», ‒ каже Вікторія.

Виїзд із Маріуполя

У шпиталі Вікторія з сином перебувала до 25 березня. В останні дні вже не було медикаментів. Їжу пацієнтам увесь час приносили рідні, якщо могли добратись. За словами Вікторії, 20 березня багато лікарів почали збирати речі, пакувати автомобілі. Це її налякало і вона зрозуміла, що необхідно добиратись на підконтрольну владі України територію.

«У лікарні залишились кілька лікарів, зокрема Андрій Гнатюк. Я потім дізналась, що він залишався з пацієнтами до останнього. Свою сім’ю відправив у безпечне місце. Одного дня пішов по воду і загинув.

Ми побачили, що лікарі виїхали і вирішили теж вибиратись. Один поранений хлопець із лікарні дістався у Бердянськ і повідомив про це мені. Ми вийшли 25 березня пішки в бік вільної території України ‒ я, мій чоловік і двоє дітей. Нам потрібно було пройти страшний шлях, це відрізок заводу «Азовсталь», набережну. Ми йшли і бачили жахливу перестрілку, все було в диму. Ми розуміли, що можемо не вийти. Нам треба було перейти на другий бік, але великий міст через річку був зруйнований, залишався маленький. Коли треба було перейти міст, почались авіаудари по доменних печах заводу. Ми перебігли міст, впали під паркан і почули вибух, повернулись і побачили, що все в диму. Це було дуже страшно. Потрапивши на правий берег, не розуміли, куди нам йти, хто звідки стріляє. Перечекали обстріл і місцеві люди порадили йти через залізничну колію. Пройти там не змогли, бо потрапили під обстріл градами. Попадали і позакривались руками, розуміли, що нам не вибратись цим шляхом на вільну територію України», ‒ розповідає Вікторія Бєла.

Сім’я повернулась у лікарню. А зранку вирішила піти до родичів. Але виявилось, що бойовики незаконного збройного угруповання «ДНР» евакуювали людей з цього району міста у Росію.

«Синові потрібен був медичний догляд. Діти для мене були найважливішими на той момент. Ми вирішили пішки йти у бік окупованого Росією Донбасу, у Виноградне. Дійшли до блокпоста бойовиків угруповання «ДНР» і нас відправили у селище Безіменне. Там був фільтраційний табір, але ми у нього не потрапили. Це був великий намет, там сиділи бойовики, дивились у людей татуювання, соцмережі, телефони, повністю вивчали життя, шукали те, за що можна притягнути. У Безіменному ми були тиждень.

Десь 1 квітня нас вивезли у Таганрог. І вже на кордоні з Росією нас «фільтрували». Це був блокпост. У хатині сиділи бойовики угруповання «ДНР», у них був комп’ютер і вони пробивали всі дані українських громадян. Вводили серію, номер паспортів і всі дані у них висвічувались про людину і вони звіряли правдивість твоїх слів і з тим, що бачили. Перевіряли тату, чи ти не пов’язаний з полком «Азов». У мене була в телефоні фотографія з Дня міста, на якій були азовці з прапорами. Бойовики намагались вивести мене на розмову, що я пов’язана з «Азовом». Казали повертатись, що Маріуполь уже «русскій город» і не хотіли відпускати в Росію. Але з нами була поранена дитина і я говорила, що мушу виїхати в безпечне місце по медичну допомогу. Нас відпустили. Ми поїхали в Таганрог, але якщо б там залишились, то нас би вивезли у Сибір.

Заплативши, ми добрались до Москви. Щоб залишитись жити у Росії, потрібно оформити тимчасовий прихисток. Хоч щоб якось існувати, нам підказали, що є табори для біженців, де можна жити, там будуть годувати і допоможуть швидко зробити документи. Бо своїми силами зробити це неможливо», ‒ говорить Вікторія Бєла.

Тимчасове перебування в Росії

Переселенці з Донбасу жили у дитячому літньому таборі радянського зразка. На поверсі ‒ 15 кімнат, де у кожній жило по 4 осіб, загальний туалет, душ. Власне у такий табір і оселились Вікторія, Данило, Домініка. Данила відвезли у лікарню в місто Калуґа, де він перебував на лікуванні протягом місяця.

«Ставились, в принципі, нормально. Але дуже багато запитували, як вибирались, як ситуація, чи правда, що Україна не бомбить сама себе, що це Росія, дехто реально вірить, що Україна сама себе бомбить. У Росії більшість думає, що Росія ‒ найкраща, рятує Україну. Вони запитували про нашу квартиру, чи ціла», ‒ каже Данило.

Домініка, перебуваючи у таборі для переселенців, який раніше слугував місцем відпочинку для російських дітей, порівнювала його з дитячим табором в Україні, де вона проводила минулорічне літо. Дівчинка не розуміла, чому гойдалки зламані, не пофарбовані. Найбільшою «розвагою» було, коли в суботу приходила вчителька і проводила заняття з математики. Потім була російська мова і роздавали подарунки.

«Я взагалі не розуміла, про кого вони говорять, Ленін, Сталін. Я десь чула це, але не розуміла, хто це і для чого його багато людей знають, чому вони так багато про них говорять. Ми з табору їздили автобусом у школу і зі мною були діти, які жили в таборі, вони були з Горлівки, раніше приїхали в Росію. Вони теж постійно говорили про Леніна. У нас був урок музики і нам говорили вчити гімн Росії. Я не хотіла, нам диктували слова, я писала, але я не вчила взагалі. Ну для чого?

У молодших класах сказали щось намалювати до кінця навчального року. Учень намалював прапор Росії, плюс прапор України, дорівнює серце. Інша дитина сказала, що Росія ‒ добра, а Україна ‒ погана, то як можна дружити і замазала прапор України. Або ж у таборі діти бавились у леґо і показували: це людина з України, а це з Росії. Солдат російський бере автомат і стріляє в українського. Я щось аргументувала, казала хлопчику, що російські солдати вбивають дітей в Україні. Він каже, що це неправда. Я говорю, що поранили мого брата, а хлопець відповів: «Але ж він не помер»…

Я слухала це все, говорила їм, а вони намагались не слухати, старались принизити Україну, мене, що я з України. Хоч вони теж були з України. Це була російська школа, там також вчились діти з Росії, у моєму класі були хлопець і дівчина з Горлівки», ‒ розповідає Домініка.

У школі дітям розповідали, що українські літаки скидають м’які іграшки, в яких встановлена вибухівка і це, мовляв, розраховано, щоб діти брали в руки і гинули.

«Я пояснювала дітям, що це все брехня. Дітей дуже зомбували. На загал, не скажу, що до чогось зобов’язували, змушували, але щоб мати можливість жити у тій країні, хоч тимчасово, з дітьми, треба шукати якусь роботу. Щоб влаштуватись на роботу, потрібно було отримати статус переселенця чи біженця, а потім паспорт.

Я не хотіла залишатись у цій країні, намагалась всіма способами знайти якийсь шлях для виїзду. Не хотіла жити в тій країні, яка зруйнувала моє життя, забрала все, що ми наживали весь час, чим жили, забрала наше улюблене море, наше небо. Я розуміла, хто поранив мого сина і не хотіла бути навіть поруч із тими людьми. Просила про допомогу в різних соцмережах. Знайшовся Андрій із Маріуполя, який теж вибрався з батьками і племінником із міста і жив уже у Львові. Він допоміг із виїздом. Ми їхали з Росії через Білорусь і Польщу. Вже нічого не боялась, хотілось додому, почути рідну українську мову. Мій чоловік не захотів їхати з нами, залишився в Росії. Це сумна тема…» ‒ каже Вікторія.

Усередині червня Вікторія з дітьми приїхала у Львів. Вивчає українську мову, працює. Звикають до нового життя і її діти. Одинадцятирічна Домініка ніяк не може усвідомити, як у 21-му столітті може бути така жорстока війна, що їй та її рідним довелось пережити важкі моменти.

«Я не хотіла залишатись у Росії, яка за війну, розбомбила все моє місто, все життя, скільки я там жила, вбила моїх тварин. Я дуже скучаю за ними. У мене був пес Вайт, йому було 4 місяці. І кіт. Кота останній раз бачила 24 лютого, коли була вдома, тоді останній раз була в себе вдома. А пес прихворів і ми хотіли його відвести до ветеринара, але 24 лютого все було закрито. Пес був з нами. 13 березня, коли прилетів снаряд у дім, де ми були, Вайта не стало. До війни я уявляла, як буду з ним гуляти (плаче – ред.)…», ‒ говорить одинадцятирічна Домініка.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Дві дружини бійців «Азову» розповіли про понад 3 місяці життя в російській окупації і 3 дні допитів