«Це сильний страх ‒ розумієш, що ти не повернешся до свого дому». Історія дружини військовополоненого

ЛЬВІВ ‒ Три тижні життя в Маріуполі під постійними обстрілами, в оточенні російських військ. Водночас у цей час чоловік Оксани Дубик захищав місто і перебував на заводі «Азовсталь». Сьогодні він у полоні в таборі для військовополонених в Оленівці Донецької області. Чоловік навіть не знає, чи Оксана з батьком вибрались із Маріуполя. А дружина не знає, що з її чоловіком.

24 березня Оксана Дубик із татом приїхали у Львів. Живуть у модульному будиночку. Але, попри пережите, жінка не склала руки і з двома подругами з Маріуполя відкрила квіткову крамницю.

Про евакуацію, чекання і мрії ‒ у розповіді Оксани Дубик для Радіо Свобода.

Одна маленька фотографія, на якій Оксана Дубик, її чоловік і двоє їхніх дітей, це єдина світлина, яку вдалося взяти з будинку в Маріуполі, окрім документів. Син і донька Оксани мають власні родини і вже кілька років, як не жили в Маріуполі. Цю єдину збережену світлину Оксана збільшила і повісила в модульному будиночку. Щодня на неї дивиться. Це був час, коли в хаті панували спокій і щастя. А п’ять років тому, після смерті мами, забрала з Вінницької області в Маріуполь тата.

«Ми вклали багато грошей і праці в будинок. Хотіли зробити все, щоб просто далі насолоджуватися життям. Але прийшов ворог…» ‒ каже Оксана Дубик.

Жахливу новину про те, що російські війська бомблять Київ, Оксана почула з самісінького ранку 24 лютого, коли їхала на роботу в будівельну компанію. Ще 22 лютого вона брала участь в акції на підтримку територіальної цілісності України. У перший день повномасштабного нападу Росії проти України її чоловік пішов у військкомат.

«Росіяни почали обстрілювати Східний район. Ми думали, що постріляють і все. Люди зі Східного почали їхати в центр міста. З першого дня чоловік був на заводі «Азовсталь». У них було завдання захищати міст, який іде до заводу. Настільки швидко розгорталися події, що було важко встежити за ними. Таке відчуття, як фільм, накладалося одне на інше. Не розумієш, що стається. Бо ж лише планувала їхати в Чехію, купила квитки, замовила готель. А тут вже війна», ‒ говорить Оксана Дубик.

Вона з татом і ще дві родини, які жили по сусідству, переховувались від обстрілів разом. 21 березня вийшли з дому, оскільки зрозуміли, що перебувати під постійними обстрілами в оточенні ворога, небезпечно. Будинок накривало градами, у вікнах були вибиті шибки.

«У тій частині міста, де був розташований наш будинок, російських військ ще не було. Коли ми вибігали, то йшли частиною міста ще підконтрольною владі України. А виходили через усі російські блокпости. Це такий сильний страх, бо хочеш жити, вибігаєш з будинку і йдеш, розумієш, що ти не повернешся до свого дому. Вийшли з двома наплічниками з документами, мали на один раз одяг переодягнутись, їжу, воду. Перед блокпостом зупинився хлопець Денис, я йому дуже вдячна, і взяв нас у машину, не питаючи. Там був ще один хлопець Микола. Миколу перед Бердянськом росіяни забрали, але потім відпустили. Його забрали, тому що в нього з телефону були видалені акаунти, фотографії, а може, через вінницьку реєстрацію. Я плакала, просила за нього, але мені сказали, якщо не винен, то відпустять. Їх така була кількість, коли зупинили перед Бердянськом. Вони були п’яні, таке відчуття, що були під наркотиками. Хлопців забирали на кожному блокпості, нас один раз перевірили», ‒ розповідає Оксана Дубик.

24 березня Оксана з татом уже була у Львові, де мешкає її син із родиною. Тут є родичі її чоловіка, які допомагають. За весь час повномасштабної війни жінка спілкувалась з чоловіком лише два рази. Востаннє ‒ 28 лютого. Оксана припускає, що чоловік не пам’ятає її номера.

«Я знала від побратимів чоловіка все про нього. Все збирала по краплині. Коли у червні хлопці вийшли по обміну з полону, то мені розповіли, що бачили чоловіка в Оленівці. Вони не могли спілкуватися між собою, бо це було через барак, але помахати, привітатися могли. Тому я знаю, що він там. Після того, що сталося в Оленівці, що там зробили росіяни, я нічого не знаю про нього. Але у списках, що виклала російська сторона, хоч не дуже довіряю, його немає. У мене є тривога, як у кожного українця, але в мене нема сильного болю, як за рідну людину. Вірю, що він живий», ‒ каже Оксана.

Квіткова крамниця дарує радість

Разом з іншими жінками, чиї чоловіки, сини перебувають у полоні, Оксана Дубик бореться за їхнє повернення. Щоб дати раду власним емоціям, не сидіти без справи, не залишатись зі своїми думками наодинці, вона разом із двома приятельками ‒ Оленою і Катериною з Маріуполя ‒ започаткувала власну справу. Жінки-переселенки у Львові відкрили квіткову крамницю «Азалія». Таку назву мало квіткове підприємство Олени в Маріуполі.

«Я за фахом ‒ будівельниця. Робила зовні красиве місто. А Олена і Катерина знаються на квітах. Ми знову знайшли одна одну у Львові, тішились, що живі, що всі вибрались. Бо 24 лютого наші шляхи обірвались. В Олени був свій великий бізнес «Азалія» в Маріуполі. Вона мала квіткові магазини, оранжереї, займалася ландшафтним дизайном. То був великий бізнес у різних містах. А я просто люблю квіти. У мене був приватний будиночок і біля нього була невеличка клумба, засаджена квітами. Всі ходили і фотографували. Мені було приємно. Я мала з ранньої весни до пізньої осені квіточки, рослинки, за ними ходила. У мене в хаті було дуже багато вазонів», ‒ говорить Оксана.

Маріупольчанки взяли в оренду приміщення, відремонтували його за власні гроші, але більше у справу вкладають душу. Наразі замість полиць ‒ ящики. Оксана Дубик захоплено розповідає, як все вони облаштують невдовзі, як тільки будуть кошти. Сподіваюсь на ґрант.

«Ми вирішили зробити в чорно- білому стилі. Тут має буди диванчик під фотографіями. Ми вже вибрали. Холодильник під зрізані квіти. Знайшли, де виготовлять стіл. Буде дуже великий стіл для флориста, щоб гості могли вибрати квітку і бути присутніми при складанні композицій. Будемо продавати вазонки, зрізані квіти, ґрунти, подаруночки. Мабуть, людині в такий час потрібне щось красиве. Як ідеш дивитись на картину в музей, подивитись замок, так і квіти. До нас заходять люди і кажуть, що хочуть походити, відпочити. Українці так створені, що нам потрібно відновлюватися. У чому відновишся? На природі», ‒ каже Оксана Дубик.

Вона теж старається себе відновити, повернутись повноцінно до життя. Оскільки складний період уже пройшла, коли втратила власну домівку, все, що з чоловіком нажили протягом спільних років життя, коли усвідомила, що у 55 років їй потрібно починати все з початку. Але поруч є рідні люди і велика віра в повернення чоловіка. У модульному будиночку в Оксани з татом ‒ три горнятки, три тарілки, три виделки, три ложки.

«Коли ми приїхали, ще було холодно і я виходила в теплих штанах, куртці, зимових чоботах. Розуміла, що треба піти в магазин і купити речі. Заходила і думала ‒ у мене все є. Так було, доки не стало зовсім тепло, і розуміла, що ніхто в теплих чоботах не ходить. Мусиш іти і купувати. Купиш одну річ і все, не тому що коштів нема, мені діти допомагали, але не можеш переступити психологічний бар’єр. Мені нічого не було потрібно. У Маріуполі у мене було так багато речей ‒ сукні в театр і на роботу, різне взуття, я подорожувала і привозила. Я стала людиною- мінімалістом в одежі і в побуті, речах. Нам з батьком мало що треба. Питають, щоб ви їли, а ми кажемо ‒ їжу», ‒ зауважує Оксана.

У квітковій крамниці на стіні висять чотири фотографії Маріуполя. Улюблені місця переселенок ‒ набережна, драматичний театр, площа Свободи з 25 птахами, синьо-жовтий напис ‒ Маріуполь. Тут ще будуть світлини рідного міста, яке зруйнували російські військові. А вдома в Оксани Дубик залишилась на стіні ікона Богородиці ХVІ століття, яку у родині передавали від жінки до жінки. Чи дочекається вона на повернення Оксани?..

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Важливо презентувати українське мистецтво без російського напилення ‒ ідея проєкту «Ми і світ»