Серед іноземців, які з лютого 2022 року воюють на боці України проти Росії, великий підрозділ сформували білоруси – це полк імені Кастуся Калиновського. Він – частина Інтернаціонального легіону, бійці якого вступили в бій ще на Київщині, а за 11 місяців великої війни побували, практично, на усіх ділянках фронту, в тому числі на околицях Бахмуту. Чому білоруси воюють в Україні, що відбувається на полі бою і як туди відбирають кандидатів, щоб уникнути білоруських шпигунів?
Кілька невеликих шанців із паперовими мішенями перед ними розташувалися біля підніжжя пагорбів, що височіють навкруги. Поруч – з десяток бійців із автоматами, одягнені у каски і бронежилети. Для новобранців підрозділу білоруських добровольців сьогодні – іще один день підготовки. Офіцер полку імені Кастуся Калиновського Микола Молоков пояснює завдання, що стоїть перед бійцем в окопі:
«Він повинен за 15 секунд отримати вибух гранати, в диму вискочити туди [з окопу] і уразити мішень двома короткими чергами. П’ять пострілів. Це психофізичний тест. У нас в окопі вибухає граната – бойова граната, не навчальна, ручна. За рахунок того, що він сидить за кутом – не потрапляє в сектор ураження осколками. Але він їх бачить, вони перед ним ось тут проходять. Вибухову хвилю, звуковий ефект і бруд – він усе це отримає по повній програмі».
Боєць із позивним «Поляк» завдання виконує успішно. Після одиночного вибуху, рухаючись до бійниці, перемикає запобіжник автомату Калашникова і випускає кілька куль у мішень. Складно дихаючи, ділиться своїми враженнями:
«Коли сидиш, ти чуєш перший спуск. Трохи шипіння і потім тиша. Через кілька секунд. Ти підготуватися до цього не можеш, але коли воно дає – трохи відкидається голова, але у цей час ти повністю зібраний. Я не знаю, у мене раніше такого не було».
Для чого бійців готують саме так, роз’яснює Микола Молоков:
«Чули, напевно, як кавалерійських коней готують до бою? Спочатку там стріляють, там стріляють, а потім над вухом стріляють. А вона знає, що має нести вершника. Так і він – кулі свистять, а він знає, що має зупинити противника».
Іще один етап підготовки новобранців – імітація артилерійського обстрілу. Військові підриватимуть снаряд калібру 122 міліметри, а бійці у той час будуть у шанці, десь за 15 метрів від місця вибуху. Новобранець підрозділу із позивним «Кінолог» один із тих, кого «обстрілюють»:
«Взагалі, насправді, тренування доволі класні. Тому що я колись служив у білоруській армії, там такого не було. Ми проходимо тактику – це круто. Тому що є обстріли, нас усіх обстрілюють, кидають гранати в окопи. Плануються вибухи. Вибухи – це все дуже класно. Мотивація – хочеться, щоб всі к*цапи пішли з землі України, щоб Білорусь була вільною».
Білоруські добровольці у боях за Бахмут
Штурми русні тривають по 13 годин: вони починають о 6-й ранку і закінчують о 7-й вечора. Тобто 13 годин вони безперервно кидають людей, технікубоєць полку Калиновського «Ден»
Бійці полку, які вже місяцями воюють на боці України, нещодавно повернулися із чергової ротації – виконували завдання в Бахмуті та околицях. Вони там і оборонялися, і вели штурмові дії, розповідає білоруський доброволець із позивним «Ден»:
«У Бахмуті колосальна інтенсивність – штурми р*сні тривають по 13 годин. Ми засікали: штурми вони починають о 6-й ранку і закінчують о 7-й вечора. Тобто 13 годин вони безперервно кидають людей, техніку. Такого я більше ніде не бачив. Безперервно. Наші бійці за цей час встигали відпрацювати увесь БК, вийти з бою, випити чаю, «набитися» знову повністю, забрати з собою запасний БК і знову вийти на поле бою. За день боєць міг 3-4 рази вийти з бою і зайти в бій назад».
Трупи не забирають. Їх просто якась страхітлива кількість лежить. Молодих пацанів дуже багатобоєць полку Калиновського «Тор»
«У них розвідка боєм постійно. У них йдуть люди, які просто стріляють. По них починають стріляти у відповідь, їх починає накривати арта, по них працюють «вогами» – усім, що є. Їх вбивають, вони вирахували вогневі точки – їм ось настільки все одно. Як правило, трупи не забирають. Те, що я бачив, реально, їх просто якась страхітлива кількість лежить. Їх ніхто не забирає. Їх це не хвилює. Не можу сказати, що усе це – «зеки», тому що молодих пацанів дуже багато. Пацанів від 20 до 30 років. Вони просто лежать, ціле покоління просто лежить. І так вони їх витрачають. Ось, припустимо, у нас якась вигідна висота, вигідна позиція. Ми її тримаємо і у них, просто, почасти, як я розумію, наказ штурмувати її за будь-яку ціну. Взяти її, незалежно від втрат, від того, скільки людського ресурсу витратять. Просто «штурмуйте». І вони йдуть, виконують наказ», – доповнює побратима «Тор».
У «Дена» – помітний шрам на лівій щоці ближче до ока. Це результат поранення саме у боях у Бахмуті, розповідає він:
«31 грудня з хлопцями у нас була штурмова операція, вона була на околиці Бахмуту, ми повинні були там зачищати дуже значний шматок – кілька кварталів. Тримати певний напрямок. І вийшло так, що нас обійшли, противник нас обійшов з флангу і зайшов нам у тил, почавши штурмувати вже нас. Противник там зазнав теж колосальних втрат – 100%, я це бачив, але, звісно, і у нас багато хто з групи вибув. У мене над головою вибухнув ВОГ – вдарив у стіну – це постріл із підствольника. І мені прилетіло одразу в руку, ногу і великий осколок в перенісся. Звісно, одразу все залило кров’ю, трохи «поплив», але ми продовжували бій, просто вже «відкочувалися».
«Навіть зараз я даю вам інтерв’ю – мене сильно гризе совість, що я не там. Але я розумію, що в мене поранення – воно незначне, не вважаю, що сильно поранений, але я розумію, що якби зараз перебував на позиціях кілька днів, я б просто отримав зараження і просто через незначне поранення, невеликої дірки в нозі я б отримав нормальні такі проблеми. Я вважаю, що [неправильно] витрачати свій ресурс, людський ресурс, який, на жаль, як правило, невідновлюваний.
Сама ідея одна – ми хочемо вільної Білорусі. І розуміємо, що цього неможливо зробити без вільної Україникомандир полку Кастуся Калиновського Денис Прохоров
Тобто ти можеш отримати зброю, ти можеш отримати озброєння і техніку, але людський ресурс – ось ці пацани заряджені, круті пацани, які готові воювати, які навчені – це, на жаль, невідновлюваний ресурс і ти їх не візьмеш просто на вулиці. Ми не можемо йти з ордою у розмін один в один. Це просто не дозволяє чисельна перевага їхньої армії, тому там необхідно максимально грамотно намагатися зберегти свій ресурс і використовувати його так, щоб просто-напросто наносити противнику ураження набагато більше, ніж він нам. І в цей час намагатися вижити», – каже «Тор».
Про те, з чого почалася війна в Україні для білоруських добровольців, розповідає командир полку імені Кастуся Калиновського Денис Прохоров:
«Були добровольці з 2014–15 років, їх було небагато. Вони приєдналися на початку війни до ТРО «Азов», брали участь в обороні Києва і області. Дали клич, почали доєднуватися білоруси, допомогли з офіційним влаштуванням ГУР МО і створили батальйон імені Кастуся Калиновського. Це білоруський діяч, революціонер, ідея якого полягає в тій же ідеології: поки м*скаль над тобою буде – не буде свободи. Сама ідея одна – ми хочемо вільної Білорусі і розуміємо, що цього неможливо зробити без вільної України».
Чому білоруси воюють в Україні проти Росії?
«Війна застала мене на гірськолижному курорті Буковель в Україні, Івано-Франківська область, де я працював інструктором зі сноубордингу. Я працював у такому режимі 8/4, тобто 8 місяців на рік жив у Білорусі і 4 місяці жив в Україні. Якось, знаєш, коли до усього цього підключилася ще й Білорусь – перші ракети, перше вогневе ураження було з території Республіки Білорусь нанесено. [...] Закипіло почуття несправедливості, розумієш? Захотілося не те щоб вибачатися, а показати, що не всі білоруси однаково ставляться до російської агресії», – каже «Ден».
Реально круті хлопці, дівчата, які борються за свободу і ціною свого життя, здоров’я, готові очистити, відбілити ім’я білоруса, Білорусібоєць полку Калиновського «Тор»
«На початку війни було так… Якось соромно, що ти білорус, що у тебе білоруський паспорт. Взагалі казати, що я білорус. «Ти звідки? Я з Білорусі.» Або розмовляти. Ти розмовляєш російською, а ось багато українців розуміють, що я білорус. Мова, не знаю, ну, якось розуміють. Якби цього усього не було – я б, напевно, приховував, що білорус. Тому що залишається від цього слід, судять за вчинками. А завдяки цьому рухові, завдяки полку, іншим групам – тому ж полку Погодня – ти розумієш, що білоруси є. Справжні білоруси, кого я реально можу ними назвати. Реально круті хлопці, дівчата, які борються за свободу і вони, ціною свого життя, свого здоров’я, вони готові відмити, очистити, відбілити ім’я білоруса, Білорусі. Показати, що це достойна нація і народ, який вирішує сам свою долю. І не йде на поводу в узурпатора, що не усі – це стадо», – розповідає «Тор».
Путін у Лукашенка викупив знищення культури і мовні особливості білоруського народу – газом, нафтою, іще чимоськомандир полку Кастуся Калиновського Денис Прохоров
«Настрій білорусів – більшість, можливо 80-90%, не підтримують війну в Україні жодним чином. Не хочуть, щоб це відбувалося. Тим більше – брати в цьому участь. Можливо, я передбачу це питання: «Чому нічого не роблять?». Знову ж, питання в тому, що це окупована територія. Максимально контрольована Лукашенком і його силовими структурами. За напис «Слава Україні» людей саджають на 10 років. За переказані 15 доларів на ЗСУ саджають на 6 років реального терміну. За просто якесь висловлювання теж можуть давати доби і роки позбавлення волі. Це тотальний контроль. Усе одно що спитати, чому в Криму, до прикладу, українці нічого не роблять. За час правління Путін у Лукашенка викупив знищення культури і мовні особливості білоруського народу. Він просто викупив їх – газом, нафтою, іще чимось. Ми стараємося нашим підрозділом показати, що не всі білоруси – це «лукашисти». Є ті, хто дійсно хоче перемоги України, намагається щось для цього зробити. Даємо найдорожче: кров, свої життя», – каже Денис Прохоров.
Бойовий досвід білоруських добровольців в Україні
У мене вдома був хтось: порпався у моїх речах, пересував меблі, коли мене не було. Стало зрозуміло, що це тривожні дзвіночки – так у нас, в принципі, робило лише КДБбоєць полку Калиновського «Сєвєр»
Війна Росії проти України об’єднала абсолютно різних білорусів. До прикладу, «Ден» значну частину часу жив у Білорусі і не брав участі у протестах 2020-го. «Тор» до тих президентських виборів не був опозиційним, але опісля, через постійні арешти, переїхав до Польщі. «Сєвєр» від переслідування КДБ втекла до України.
«24 лютого 2022 року я перебувала під Києвом, у Броварах, і прокинулася вранці від перших вибухів у Києві. На той момент я вже зрозуміла, що залишуся. Не хотіла тікати вдруге, як це було з Білоруссю, і я розуміла, що як медик, у мене велика теоретична підготовка – я завжди цікавилася воєнною хірургією (я хірург за освітою у мирному житті), тому я розуміла, що треба залишитися, що буду тут потрібна. З Білорусі я поїхала наприкінці листопада 2021 року, побоюючись арешту КДБ. Коли зрозуміла, що у мене вдома був хтось: порпався у моїх речах, пересував меблі, коли мене не було. Стало зрозуміло, що це тривожні дзвіночки – так у нас, в принципі, робило лише КДБ. І, не намагаючись зрозуміти, що саме було знайдено з усього, що вони могли б у мене знайти, я покинула країну. Дуже боялася підставити когось, якщо мене змусять говорити, якщо чесно, розповідає командир евакуаційної групи полку «Сєвєр».
Бойовий досвід у більшості був дуже умовним – як правило, це служба в армії Білорусі, де підготовка зводилася до формальностей. Для тих, хто став до лав полку у перші тижні – і часу на підготовку особливо не було, а реальний бойовий досвід почався із найважчого різновиду боїв – міських, розповідає «Ден»:
Лише опинившись там, побачивши своїми очима людину без ніг, почувши свист кулі і зазнавши контузії від прильоту снаряду, ти розумієш, що це такебоєць полку Калиновського «Тор»
«Перший бойовий досвід ми отримали в Бучі. Це було дуже несподівано, там же ми зазнали перших втрат – наш полк Калиновського. У всіх була можливість спробувати свої сили в бою. Зрозуміти взагалі – що таке справжній жорсткий бій, в якому в тебе теж не барбарисками кидають. По тобі «молотять» і тебе точно так само хочуть ліквідувати, як і ти противника. Були люди, які трохи надломилися, які зрозуміли, що це не їхнє – тобто саме близький контакт із противником, і вони були переведені на інші посади. Я просто побачив, стільки горя у цих боях за Бучу: ми по дорозі, вже виїжджаючи, просто об’їжджали трупи жінок, дітей, просто цивільних. «Мирняка», який загинув, просто опинившись не в тому місці і не в той час. Тобто вони гинули просто перебуваючи вдома. Це, насправді, було просто дуже страшно, але особисто для мене це лише укріпило розуміння того, що я зробив правильний вибір, і те, що я хочу працювати саме на передньому краю. Зустрічати противника лицем до лиця і приносити якнайбільшу ефективність».
«Я була у Сєвєродонецьку, була на завданні під Лисичанськом, де загинув Ваня Брест. Я була на Запорізькому напрямку на половині завдань. І ось зараз, коли наші хлопці на Бахмуті, теж працюю з ними. Дуже спірно порівнювати, наприклад, Сєвєродонецьк і Бахмут – це дві найважчих ділянки. Найстрашнішим завданням був, звісно, Лисичанськ, де загинув Ваня. Але це, скажімо, очікувана історія, коли танковий прорив і на протяжній ділянці фронту незрозуміло, що відбувається через те, що занадто швидко змінюється ситуація, і нашим хлопцям дуже не пощастило – вони опинилися буквально в пі**** тилу. Те, що взагалі звідти хтось вийшов живий – велике щастя і чудо. Але з емоційної точки зору це було страшно теж. Ти сидиш буквально в кілометрі від них і нічого не можеш зробити. Емоції доводиться стримувати і, в принципі, якось рефлекторно відбувається, коли ти перебуваєш в зоні бойових дій, чутливість дуже притуплюється. Ти просто потім звідти виїжджаєш і дозволяєш собі щось пережити і відчути і, можливо, виплакатися. Там у тебе немає на це часу, і ти знаєш, що немає можливості. Там ризиковано давати волю почуттям – це питання твого власного життя і виживання. Ти повинен бути зібраним, уважним. Ти не можеш сісти в куток поплакати – навіть не задумуєшся над цим. Ти це помічаєш вже після. Виїхав, і думаєш: блін, я не поплакав. Треба піти поплакати. Якось так», – каже жінка-медик із позивним «Сєвєр».
«Перший бойовий досвід… Чесно, я до останнього не знав, чого від себе очікувати і я дуже чекав першого бойового. Реально чекав, тому що я банально хотів себе перевірити. Я вважаю, що поки ти там не опинишся, поки ти не почуєш свист тієї ж міни, вибух снаряду поруч, свист кулі, звук рикошету… Поки ти не побачиш пораненого, поки не побачиш мертвих – це неможливо. Психологічно ти до цього не підготуєшся, прочитавши книгу, пройшовши якісь тести – це нереально. Лише опинившись там, побачивши своїми очима людину без ніг, почувши свист кулі і зазнавши контузії від прильоту снаряду, ти розумієш, що це таке. І я хотів зрозуміти, чи зможу я це витримати? Впаду в ступор, чи злякаюся? Чи зможу виконувати задачу? В цілому, перше бойове – позитивне. Мені було не те щоб легко, але, скажімо так, я зміг побороти страх. Я не можу сказати, що у мене немає страху – реально бачив на війні людей, які не відчувають страху взагалі – просто йдуть з високо піднятою головою, як би близько не прилітало. Я не така людина, я боюся прильотів, боюся стрільби, реально боюся. Але відчув на першому бойовому, що можу перебороти страх», – розповідає «Тор».
До полку людей набирають і зараз, каже Денис Прохоров. Набирають білорусів з урахуванням того, що ризик отримати у своїх лавах шпигуна – високий, тому і діють з максимальною обережністю:
«Робота мобілізаційного центру, потенціал рекрутингу не змінився. Тобто він як від початку йшов у певну кількість людей – так він і залишається. Саме тому, що це білоруси, ми повинні перевіряти дуже прискіпливо. Як усім відомо, ми нещодавно об’єдналися із кіберпартизанами, які нам до цього дуже сильно допомагали у цих питаннях. Тобто усе робиться ще на етапі анонімного анкетування. Другий етап – це коли вже анкети затверджують. Вони приїздять у центр у Варшаві, там з ними спілкуємося тривало. Дізнаються, наскільки людина адекватна або неадекватна, збирають групу таких людей і відправляють до нас. Тут зустрічаємо ми, починаємо знову говорити. Довго говорити. Якщо виникають якісь питання, якісь підозри – у нас є контакти з поліграфологами, ми ставимо низку запитань, які нам необхідні, і, якщо під час важливих запитань поліграф показав «мінус», то ми, не ризикуючи, прощаємося із такими людьми. Знову ж – ми не хочемо можливих агентів у наших лавах».
Коли закінчиться боротьба білоруських добровольців?
Про майбутнє бійці говорять обережно – розуміють, що їхня боротьба може бути навіть довшою, аніж українська. Її вважають початком звільнення Білорусі.
«Коли падає путінський режим, падає і режим Лукашенка – це однозначно. Так, Лукашенко дуже старається сидіти на двох стільцях. Уже ці два стільці у кілометрі одне від одного, але він все одно намагається на них сидіти, але це вже смішно. Це безглуздо. Якщо уважно поспостерігати за тим, що відбувається, розумієш, що сам Лукашенко вже давно нічого не вирішує в Білорусі. Він така маріонеткова фігура. Дуже зла, шкідлива, але маріонеткова. Тому так – не буде Путіна, не буде і Лукашенка», – переконана «Сєвєр».
Перемога України – це, по-перше, як мінімум, повернення територій 1991 року – разом із КримомДенис Прохоров
«Я не можу сказати, що воно одразу все впаде зі смертю Путіна, чи кремлівського режиму, але я думаю, що це стане дуже великим кроком. Я не можу говорити від імені усього полку, від імені бійців, але скажу власну думку: я, звісно, просто ненавиджу міліцію, військових, які били людей, але я, звісно, не хотів би переносити війну на Білорусь, тому що прекрасно розумію, що це таке. Звісно, хотілося б, щоб ми з народом, який перебуває в Білорусі, може, з якимись збройними конфліктами, але не повномасштабною війною, змогли дійсно звільнити Білорусь», – вважає «Тор».
«Перемога України – це, по-перше, як мінімум, повернення територій 1991 року – разом із Кримом. [...] Відшкодування завданої шкоди українській землі з боку Росії. І як для нас, для білорусів, для нашого підрозділу, робота лише почнеться, тому що перед нами постане питання свободи Білорусі і тут варто розуміти, що поки є окупована територія режимом Лукашенка, а вона окупована, Республіка Білорусь, буде постійно нависати як загроза нападу на Київ, тому що Путін вільно користується землями Республіки Білорусь і з точки зору стратегії для свободи України було б правильним звільнити територію Республіки Білорусь від цього режиму. Від режиму, який буде постійно давати «зелене світло», щоб установки ставили ракетні, щоб літаки злітали. Тому для нас робота почнеться. Ми сильно сподіваємося на підтримку України», – каже командир полку імені Кастуся Калиновського Денис Прохоров.
