– Пане Семененку, які конкретно претензії зараз є до Вашої організації?
– Конкретні претензії – те, що ми не «дотягуємо» до федерального статусу, хоч ми маємо 45 відділень. Ми зараз збираємо протоколи з усіх організацій, і вже майже всі протоколи у нас є. Ще одне – юридична адреса. Ми швидко її почали міняти, знайшли приміщення, але чотири рази вже подавали усі підготовлені документи, і щоразу нам їх повертають.
– У травні буде великий форум – Конгрес українців Росії. Чи допоможе він розв’язати проблеми з діяльністю організації?
– Ми будемо вирішувати принципове питання. Бачимо, що намір влади дуже твердий – закрити нас і не дати можливості нам виступати від імені українців Росії. Відтак, щоб не віддати їм «торжество перемоги», ми, можливо, самі самоліквідуємось, але одразу створимо нову організацію на нашій базі і з нашими людьми, а не із «засланими козачками», яких зараз шукає українське посольство по всій Росії. Обробляють, дзвонять, щоб створити маріонеткову федеральну організацію українців у Росії.
– У вищих ешелонах російської влади є чимало посадовців українського походження. Чи виявляють вони своє коріння, чи допомагають Вашій організації?
– На жаль, зараз високопосадові українці, навпаки, намагаються приховати і не показати, що вони українці. Ми не бачимо, щоб на високому рівні вони говорили про себе як про українців. У тому ж «Газпромі», наприклад, працює дуже багато українців, але коли тривали «газові» війни, то вони, на жаль, мовчали.
– На яких фінансових засадах існує Об’єднання українців Росії?
– У нас здебільшого робота проводиться в регіональних організаціях. Там трохи легше. Там українці, які мають хоч якісь гроші, допомагають громаді. Але на федеральному рівні цього немає. Чи то бояться «засвітитись», чи ще щось. Але в регіонах є сильні організації, які збирають гроші, проводять вагомі і широкі заходи. Свого часу й Україна дуже допомагала. У 2005 році була зверстана бюджетна програма допомоги українській діаспорі, і нам деякі кошти перепали, ми проводили на ці гроші всілякі заходи. Через деякий час її припинили, коли прем’єром став ваш нинішній Президент. І більше такої особливої допомоги ми не мали.
Між тим у регіональних організаціях, подалі від столиці, є можливість вибивати якісь бюджетні кошти. Омська організація, Оренбурзька, організації у Петербурзі, Калінінграді, на Камчатці… Практично в усіх містах є українські колективи. От в Калінінграді є великий хор, в Петербурзі – великий хор, у Хабаровську – взагалі диво-хор, він посідає перші місця. Чим далі від столиці, тим більше можливостей мати підтримку з регіональних бюджетів. У столиці цього нема.
– Чи є перешкоди у потраплянні української літератури до Росії? Чи є в українців в Росії доступ до російських ЗМІ, щоб заявляти про себе і свої проблеми?
– У нас було кілька власних друкованих органів – «Український кур’єр», «Українські вісті». Але практика показує, що від друкованих органів ми не отримуємо того, чого очікуємо. Тому зараз ми працюємо в інтернеті. Я також багато разів брав участь у телепрограмах, але краще б узагалі цього не робив, бо нам там не дають слова, ми там тільки для ширми. Кілька разів був на радіо «Ехо Москви» і на «Радіо Свобода» – то там мені вже давали висловитися. Телепрограми ж під дуже твердим пресингом влади.
Дуже великі перешкоди. От, приміром, був такий випадок: із Києва їхав до Москви, віз дуже багато матеріалів для бібліотеки, українські фільми. У Брянську висадили і забрали все це, і тільки через два тижні повернули, не знайшовши жодного криміналу.
– Конкретні претензії – те, що ми не «дотягуємо» до федерального статусу, хоч ми маємо 45 відділень. Ми зараз збираємо протоколи з усіх організацій, і вже майже всі протоколи у нас є. Ще одне – юридична адреса. Ми швидко її почали міняти, знайшли приміщення, але чотири рази вже подавали усі підготовлені документи, і щоразу нам їх повертають.
– У травні буде великий форум – Конгрес українців Росії. Чи допоможе він розв’язати проблеми з діяльністю організації?
– Ми будемо вирішувати принципове питання. Бачимо, що намір влади дуже твердий – закрити нас і не дати можливості нам виступати від імені українців Росії. Відтак, щоб не віддати їм «торжество перемоги», ми, можливо, самі самоліквідуємось, але одразу створимо нову організацію на нашій базі і з нашими людьми, а не із «засланими козачками», яких зараз шукає українське посольство по всій Росії. Обробляють, дзвонять, щоб створити маріонеткову федеральну організацію українців у Росії.
– У вищих ешелонах російської влади є чимало посадовців українського походження. Чи виявляють вони своє коріння, чи допомагають Вашій організації?
– На жаль, зараз високопосадові українці, навпаки, намагаються приховати і не показати, що вони українці. Ми не бачимо, щоб на високому рівні вони говорили про себе як про українців. У тому ж «Газпромі», наприклад, працює дуже багато українців, але коли тривали «газові» війни, то вони, на жаль, мовчали.
– На яких фінансових засадах існує Об’єднання українців Росії?
– У нас здебільшого робота проводиться в регіональних організаціях. Там трохи легше. Там українці, які мають хоч якісь гроші, допомагають громаді. Але на федеральному рівні цього немає. Чи то бояться «засвітитись», чи ще щось. Але в регіонах є сильні організації, які збирають гроші, проводять вагомі і широкі заходи. Свого часу й Україна дуже допомагала. У 2005 році була зверстана бюджетна програма допомоги українській діаспорі, і нам деякі кошти перепали, ми проводили на ці гроші всілякі заходи. Через деякий час її припинили, коли прем’єром став ваш нинішній Президент. І більше такої особливої допомоги ми не мали.
Між тим у регіональних організаціях, подалі від столиці, є можливість вибивати якісь бюджетні кошти. Омська організація, Оренбурзька, організації у Петербурзі, Калінінграді, на Камчатці… Практично в усіх містах є українські колективи. От в Калінінграді є великий хор, в Петербурзі – великий хор, у Хабаровську – взагалі диво-хор, він посідає перші місця. Чим далі від столиці, тим більше можливостей мати підтримку з регіональних бюджетів. У столиці цього нема.
– Чи є перешкоди у потраплянні української літератури до Росії? Чи є в українців в Росії доступ до російських ЗМІ, щоб заявляти про себе і свої проблеми?
– У нас було кілька власних друкованих органів – «Український кур’єр», «Українські вісті». Але практика показує, що від друкованих органів ми не отримуємо того, чого очікуємо. Тому зараз ми працюємо в інтернеті. Я також багато разів брав участь у телепрограмах, але краще б узагалі цього не робив, бо нам там не дають слова, ми там тільки для ширми. Кілька разів був на радіо «Ехо Москви» і на «Радіо Свобода» – то там мені вже давали висловитися. Телепрограми ж під дуже твердим пресингом влади.
Дуже великі перешкоди. От, приміром, був такий випадок: із Києва їхав до Москви, віз дуже багато матеріалів для бібліотеки, українські фільми. У Брянську висадили і забрали все це, і тільки через два тижні повернули, не знайшовши жодного криміналу.
