«Країна Інкогніта»: Будинок по вулиці Банковій.

Аудіозапис програми:

Київ, 11 січня 2005 року.

Олекса Боярко

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Невідоме – поруч. І слово “невідоме” тут, очевидно, варто вжити одразу у кількох сенсах.

З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Максим Стріха

Протягом останніх років назва київської вулиці Банкової стала стійким синонімом поняття “Адміністрація Президента України”. А масштабний шестиповерховий будинок по Банковій 11 із шістьма колонами коринфського ордеру по фасаду став зосередженням справжньої, а не декоративної державної влади. Справжньої, хоча й позаконституційної, оскільки що таке “адміністрація президента”, не знає, мабуть, і сам Леонід Кучма, принаймні такого поняття Конституцыя України не містить.

А ще в останню чверть ХІХ століття нічого тут не нагадувало майбутній урядовий центр. Неправильний чотирикутник між Банковою, Інститутською, Лютеранською й Хрещатиком кияни називали “садибою Мерінга” – на ім’я землевласника, Фрідріха Фрідріховича Мерінга, професора медицини Київського університету святого Володимира й популярного лікаря з величезною практикою.

Садиба являла собою парк із алеями, оранжереями, виноградниками й ставком на місці теперішнього театру Франка, - і забудова її розпочалася лише після смерті професора спеціально організованим будівельним товариством.

З боку Липок до садиби Мерінга прилягала садиба генерал-ад’ютанта Трепова. Через неї в 1870-ті роки було прорізано вулицю, якій судилося упродовж кількох років бути то Царедарською, то Треповською, аж поки за нею не закріпилася назва “Банкова” – на честь Київської контори державного банку (що містилася спершу в пристосованому будинку по Інститутській 7, - аж поки спеціально для неї в 1902-05 роках не було збудовано імпозантну споруду по Інститутській 11, де й сьогодні розміщено Національний банк України).

Втім, обличчя нової вулиці ще принаймні чотири десятиліття визначала зовсім не та споруда, яка робить її відомою сьогодні. Увагу дореволюційних киян привертав насамперед “будинок з химерами”, зведений у 1901-03 роках за проектом знаменитого Владислава-Лешека-Дезидерія Городецького.

А на тому місці, де нині височіє Адміністрація Президента, аж до 1936 року стояли два скромні триповерхові будинки архітектора Шіле – ровесники вулиці Банкової. Стоять вони й досі – але вмуровані в монументальні стіни Банкової 11.

Сергій Грабовський

Про історію цієї споруди чимало цікавого знає відомий києвознавець, Дмитро Малаков, заступник з наукової роботи директора Музею історії Києва.

Дмитро Маликов

Ще в 1870-х роках там за проектами архітектора Шіле було споруджено двоповерховий будинок для штабу Київського військового округу. Поруч було споруджено такий самий будинок, дзеркально йому тотожній для інтендантства Київського військового округу.

В такому вигляді ці будинки існували до початку ХХ ст., а коли 1934 року столиця УСРР стала замість Харкова Київ, і до Києва приїхав уряд, керівництво республіки, то одночасно прибула велика група архітекторів, яка зайнялася проектуванням урядових будинків. Очолював цю групу архітектор Сергій Григор’єв.

Сергій Григор’єв, працюючи до цього в Харкові мав досвід спорудження кількох будинків, при чому дуже сміливо використовував елементи українського барокко в декорі.

В Києві за його проектами було споруджено низку житлових будинків сірих, потинькованих “під шубу”, так називалася ця технологія для Раднаркому. Оцей будинок на Банковій 11 було розбудовано, надбудовано, добудовано, і він прибрав того вигляду, який має зараз.

Цей будинок несе всі характерні риси властивій тоталітарній добі: велична колонада, великий портал такий, гранітні поліровані кулі біля входу. Воно дуже імпонувало тій добі. Це було зведено для штабу Київської особливої військової округи (КОГО) в такому вигляді будинок проіснував до 1941 року.

Він, як і решта будинків урядових, адміністративних, громадських в Києві був під мінований інженерними частинами радянської армії і призначався під вибух. На щастя його розмінували вже німецькі сапери. Під час окупації там містився генерал-комісаріат київський.

Після визволення Києва в 1943 році будинок було передано під ЦК КПУ, тому що на той час округ військовий не існував, бо йшла війна, і округ був фактично діючою армією. А цей будинок зайняла партія, оскільки будинок споруджений для ЦК КПУ на теперішньому Михайлівському майдані стояв сплюндрований, розграбований і фактично не був придатний до використання. Цей був готовий до використання.

Будинок споруджений і з точки зору архітектури і містобудівної архітектури дуже вдало, незважаючи на вузьку вулиці і затісну забудову він проглядається з усіх сторін.

Максим Стріха

За документами того часу йшлося саме за добудову тих самих 2 старих будинків Шіле, які майже вмуровані в майже недоторканному вигляді в новий будинок.

Річ у тому, що саме тоді у д.п. 30-тих скрізь, окрім Москви, було запроваджено драконівські обмеження на нове адміністративне будівництво: кожну копійку країна мусила витрачати на підготовку до нової переможної війни! Але вихід було знайдено: спорудження нового масивного будинку штабу КВО за документацію провели як уже сказано реконструкцію.

А те, що у будинку виявився інший господар має ще одне пояснення, адже новий урядовий центр планувалося спорудити в 30-ті саме на місці Святої Софії і Михайлівського Золотоверхого.

Але амбітний проект архітектора Лангбарда здійснили на чверть. Справді, на той будинок, де нині розташоване МЗС. Отже, Раднарком, а тоді Кабінет Міністрів мусив перебрати собі будинок, який будувався для НКВД. В будинку Кабміну досі є внутрішні тюрми тієї доби. А НКВД натомість зайняло будинок колишнього земства де, до речі, під час війни була схожа за профілем установа Гестапо.

По війні господарями будинку ЦК КПУ послідовно були Микита Хрущов (із кількамісячною перервою для призначеного і невдовзі відкликаного Лазаря Кагановича), Леонід Мельников, Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Петро Шелест, Володимир Щербицький, і, вже наприкінці радянського періоду – Володимир Івашко й Станіслав Гуренко. То були люди різного мірила особистості, різних уподобань і уявлень про порядність, різного ставлення до українства.

Відразу ж після провалу московського путчу у серпні 1991 року й проголошення незалежності республіканську компартію як посібницю путчистів було заборонено указом Президії Верховної Ради. А будинок на Орджонікідзе 11 простояв усю осінь 1991-го порожній.

Сьогодні мало хто пам’ятає, що в перші грудневі дні 1991-го щойно обраний президентом Леонід Кравчук уже почав відгороджувати для президентської канцелярії крило будинку Верховної Ради разом зі спікерським кабінетом. Він бо з його досвідом дуже не хотів переїздити в цю споруду на Банкову обтяжену різними комплексами.

Але принциповість нового спікера Івана Плюща, який буквально витурив новообраного президента до колишнього будинку ЦК, парадоксально прислужилася початку формування авторитарної президентської влади.

Сергій Грабовський

Процитую самого Леоніда Макаровича, одне з його недавніх інтерв‘ю: “Загалом, коли я прийшов Президентом і сказав зняти панелі, то під панелями ми знайшли 2 кг жучків. Це "слухала" Москва. Відносно "жучків" - раз слухали президента, то, можливо, там такі жучки, які знайти не здатні. Але це справа не приміщення, а людей, що у ньому. Приміщення не може примушувати людей діяти добре або погано”.

Максим Стріха

Треба віддати належне Леоніду Макаровичу – весь час його правління президентська канцелярія лишалася відносно демократичною установою, що майже не намагалася перебирати на себе урядові чи парламентські повноваження.

І потрапити на Банкову (вулиця повернула історичну назву 1992 року, після того, як майже півстоліття пробула вулицею Орджонікідзе) було відносно нескладно.

Усе змінилося з приходом на Банкову Леоніда Даниловича. Одним з перших указів Кучми президентську канцелярію було перетворено на Адміністрацію Президента на чолі з усевладним Дмитром Табачником.

В кабінети в’їхали нові господарі, що не надто прагнули спілкування з народом. То ж вулицю перегородили, лишивши тільки смужку тротуару з протилежного від президентських вікон боку для проходу пішоходів. Пізніше закрили для руху машин й шмат сусідньої вулиці Лютеранської.

Ми не будемо займатися детальним політичним аналізом того, що відбувалося на Банковій 11 упродовж минулих десяти років. Про звичаї й інтелектуальний рівень господарів і гостей цього будинку можуть багато оповісти плівки Мельниченка.

За свідченням людей обізнаних, відтоді, як майор припинив робити записи чотири роки тому, нічого на краще не змінилося. А саме слово “Банкова” отримало для більшості громадян стійкі негативні конотації.

Тому я можу зрозуміти тих, хто пропонує сьогодні перейменувати Банкову на честь загиблого журналіста Георгія Гонгадзе. І я розумію Віктора Ющенка, якому дуже не хочеться в’їздити в скомпроментовану впродовж кількох останніх десятиліть споруду.

Сергій Грабовський

Максиме, проблема, мабуть, не тільки у компрометації. Адже, попри витягнені два кілограми “жучків” для підслуховування, в будинку ЦК КПУ напевне залишилися інші пристрої для підслуховування. Слово має політолог Віктор Каспрук.

Віктор Каспрук

Ще в далеких 1920-х роках в СРСР, була започаткована, а в 30-х повністю склалася система тотального контролю за усіма владними приміщеннями, за усіма вищими посадовцями. В подальші роки система стеження поглиблювалася, вдосконалювалася, поповнювалася новими засобами, котрі відповідали найновішим технічним досягненням.

Безпосередньо усю цю досить об`ємну і дуже відповідальну роботу виконували спеціальні служби НКВД, потім КДБ і, в незалежній Україні, СБУ, котрі ще й відповідали за урядовий зв’язок. До речі, саме в цій службі працював майор Мельниченко.

Десь з 1950-х років на озброєння цієї служби надійшли засоби відеонагляду, котрі наряду з аудіоматеріалами надавали можливість візуального контролю за високопосадовими підопічними. Це, безперечно, значно підвищило якість супроводу об’єктів моніторингу спецслужбою.

Від усевидючого ока тепер не можна було сховатися ні за допомогою жестикуляції, ані за допомогою любих ще з ленінських часів записочок. Саме про таку систему моніторингу вищих посадовців повідомив в одному з останніх інтерв’ю перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов. Він розповів журналістам про це, згадуючи про події, що передували 19 серпня 1991 року.

Горбачов розповів, що у нього були відеоматеріали таємного засідання майбутніх ініціаторів ГКЧП, в котрих містилися усі їх конфіденційні перемови. На здивоване запитання журналіста екс-президент відповів, що система моніторингу в колишньому СРСР була на дуже високому рівні.

Така система не могла не існувати в приміщеннях ЦК КПУ на вулиці Банковій 11. Найшвидше, саме з цього, практично неосяжного та невичерпного джерела, черпав інформацію майор Мельниченко з товаришами по справі.

На мою думку, оточення президента України Віктора Ющенка має винести свої уроки з експлуатації приміщень, в яких позбутися чужих вух і очей принципово неможливо.

Сергій Грабовський

Та й чи потрібна демократичному президенту така велетенська споруда для адміністрації? Скажімо, у Польщі, як і в Україні, існує змішана форма правління, але апетити глави держави там зовсім інші. Перед мікрофоном головний редактор львівського журналу “Ї” Тарас Возняк.

Тарас Возняк

Президент Польщі не є такою фігурою, якою був президент Кучма. Попри те, що існує президентський палац, який виконує таку саму представницьку функцію, як і Маріїнський палац у Києві, то Адміністрація Президента не є такою розбудованою.

Мало того, вона безсумнівно не відіграє такої ролі, як по суті в першого чи другого уряду в державі. Тому такого величезного приміщення для обслуговування потреб президента немає. Наскільки це обґрунтовано в Україні теж важко сказати, тому що у нас по великому рахунку другого уряду, очевидно, що не потребує.

Сергій Грабовський

З приводу Адміністрації Президента України та її майбутнього кінорежисер Леонід Кантер каже таке.

Леонід Кантер

Протягом оцього стояння у нас була така думка, що ми розійдемося тоді, коли знімуть огорожу, коли відійде ОМОН, відійдемо ми і сюди заїде президент. Ми чекали, що заїде Ющенко. Звичайно, що якщо він відчуває, що не може там управляти державою, несумісність якась буває.

Але ми це приміщення виборювали і ми його вибороли. Тепер воно вже зовсім іншого значення. У нас була мирна революція, мирним штурмом вона взята. Тепер так само можна відмовлятися від всіх адміністративних будівель, можна з цієї ситуації вийти більш простим чином, зараз всіх пересаджувати, витрачати додаткових коштів.

Я думаю, що краще їх спрямувати на найбільш швидку радість для людей, які цього чекають.

Максим Стріха

У пресу просочилися відомості про те, що команда Ющенка розшукує інший будинок для його канцелярії. Але чи можливо сьогодні в Києві знайти таку споруду – адже всі підходящі презентабельні особняки давно зайнято посольствами? Чи варто будувати нову резиденцію? Чи займати тимчасово будинок по вулиці Банковій? Чи Ющенкові варто спробувати повернути Банковій добру славу доброю роботою президента Ющенка?

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.

Говорить Радіо Свобода!