В осередді дебатів навколо операції в Лівії стоїть одне з найскладніших питань зовнішньої політики: коли одні держави мають право на силове втручання в справи інших?
Ті, хто схвалює втручання в Лівії, пояснюючи його гуманітарною необхідністю, ґрунтують свою позицію на концепції відповідальності за захист цивільного населення.
Ця концепція, відома за неформальним англійським скороченням R2P, значно поширилася останніми десятиліттями і отримала всесвітню підтримку в вересні 2005 року. Тоді керівники держав чи урядів понад 150 країн на засіданні Генеральної асамблеї ООН погодилися, що поділяють спільну відповідальність не тільки за реакцію на геноцид, воєнні злочини і злочини проти людяності, але і за їхнє відвернення.
Прихильники концепції кажуть, що відвернути такі злочини буває можливо дипломатичними, юридичними й політичними заходами, включно з можливістю економічних санкцій, але іноді необхідним крайнім заходом може стати й воєнне втручання. Та навіть серед прихильників є великі розбіжності щодо того, коли і як варто вдаватися до такого втручання.
Експерт лондонського Королівського інституту об’єднаних військ Шахшанк Джоші нагадує, що за останні 10 років сталося вже дві інтервенції, обидві в мусульманських країнах, Афганістані й Іраку, і в обох випадках одним із виправдань були саме гуманітарні наміри. Тому нині, в випадку з Лівією, політики відчувають великий тиск, хоча й згодні, що суверенітет не може бути щитом, за яким можна чинити напади на мирне населення.
Дехто побоюється, що втрутитися можуть і в них
Дійсно, при голосуванні щодо резолюції про Лівію ціла третина членів Ради безпеки ООН утрималася. Серед них і ті країни, які занепокоєні, що колись концепція відповідальності за захист цивільного населення може стати підставою втрутитися і в їхні справи, – такі, як Росія, Китай чи Індія.
«Якщо відповідальність за захист перероджується в якусь ліцензію для Заходу на втручання в те, що ці країни вважають за свої внутрішні справи, або на обмеження їхньої здатності вдатися до законної, на їхню думку, сили проти збройних чи напівзбройних рухів, – це може викликати в них серйозну стурбованість», – каже Шахшанк Джоші.
Бувають і інші причини непокоїтися – наприклад, небажання стати на слизький шлях балансування між гуманітарним втручанням і воєнною інтервенцією. Саме через це утрималася при голосуванні Німеччина, яка вже бере участь у непопулярній кампанії в Афганістані.
Існують і сумніви, чи не є готовність втручатися на захист цивільних занадто вже відкритою концепцією, щоб стати основою зовнішньої політики. Як можна, наприклад, вибірково втрутитися в Лівії, але не в інших кризах – таких, як у Бахрейні, Кот-д’Івуарі чи Демократичній Республіці Конго, – не наразившись на звинувачення в переслідуванні власних інтересів?
Але наявність таких складних питань не означає, що варто взагалі перестати й намагатися зупиняти насильство, каже експерт Шахшанк Джоші. «Те, що ми не можемо втрутитися скрізь, не означає, що не треба втручатися ніде. Отож є простір для суджень про поєднання і гуманітарних, і стратегічних міркувань, і міркувань розсудливості, але немає причин, чому між ними не можна досягти певного балансу при формулюванні зовнішньої політики», – наголошує дослідник.
Ті, хто схвалює втручання в Лівії, пояснюючи його гуманітарною необхідністю, ґрунтують свою позицію на концепції відповідальності за захист цивільного населення.
Ця концепція, відома за неформальним англійським скороченням R2P, значно поширилася останніми десятиліттями і отримала всесвітню підтримку в вересні 2005 року. Тоді керівники держав чи урядів понад 150 країн на засіданні Генеральної асамблеї ООН погодилися, що поділяють спільну відповідальність не тільки за реакцію на геноцид, воєнні злочини і злочини проти людяності, але і за їхнє відвернення.
Прихильники концепції кажуть, що відвернути такі злочини буває можливо дипломатичними, юридичними й політичними заходами, включно з можливістю економічних санкцій, але іноді необхідним крайнім заходом може стати й воєнне втручання. Та навіть серед прихильників є великі розбіжності щодо того, коли і як варто вдаватися до такого втручання.
Експерт лондонського Королівського інституту об’єднаних військ Шахшанк Джоші нагадує, що за останні 10 років сталося вже дві інтервенції, обидві в мусульманських країнах, Афганістані й Іраку, і в обох випадках одним із виправдань були саме гуманітарні наміри. Тому нині, в випадку з Лівією, політики відчувають великий тиск, хоча й згодні, що суверенітет не може бути щитом, за яким можна чинити напади на мирне населення.
Дехто побоюється, що втрутитися можуть і в них
Дійсно, при голосуванні щодо резолюції про Лівію ціла третина членів Ради безпеки ООН утрималася. Серед них і ті країни, які занепокоєні, що колись концепція відповідальності за захист цивільного населення може стати підставою втрутитися і в їхні справи, – такі, як Росія, Китай чи Індія.
«Якщо відповідальність за захист перероджується в якусь ліцензію для Заходу на втручання в те, що ці країни вважають за свої внутрішні справи, або на обмеження їхньої здатності вдатися до законної, на їхню думку, сили проти збройних чи напівзбройних рухів, – це може викликати в них серйозну стурбованість», – каже Шахшанк Джоші.
Бувають і інші причини непокоїтися – наприклад, небажання стати на слизький шлях балансування між гуманітарним втручанням і воєнною інтервенцією. Саме через це утрималася при голосуванні Німеччина, яка вже бере участь у непопулярній кампанії в Афганістані.
Існують і сумніви, чи не є готовність втручатися на захист цивільних занадто вже відкритою концепцією, щоб стати основою зовнішньої політики. Як можна, наприклад, вибірково втрутитися в Лівії, але не в інших кризах – таких, як у Бахрейні, Кот-д’Івуарі чи Демократичній Республіці Конго, – не наразившись на звинувачення в переслідуванні власних інтересів?
Але наявність таких складних питань не означає, що варто взагалі перестати й намагатися зупиняти насильство, каже експерт Шахшанк Джоші. «Те, що ми не можемо втрутитися скрізь, не означає, що не треба втручатися ніде. Отож є простір для суджень про поєднання і гуманітарних, і стратегічних міркувань, і міркувань розсудливості, але немає причин, чому між ними не можна досягти певного балансу при формулюванні зовнішньої політики», – наголошує дослідник.
