Жителі Маріуполя, які евакуювалися до Дніпра, створили волонтерський хаб для допомоги своїм землякам, які прибувають до міста. «Доброго рану, ми з Маріуполя!» – так він називається. Як розповів Радіо Донбас.Реалії один з координаторів Кирило Долімбаєв, починали чотири тижні тому з невеликої кімнатки й кількох ящиків «гуманітарки», які розподіляли на 50 людей на день. Зараз мають у розпорядженні приміщення і прилеглу територію й обслуговують щодня по 2,5-3 тисячі переселенців з «гарячих» точок. Кожен другий із них – маріуполець.
Кирило Долімбаєв народився й виріс у Маріуполі. Гуманітарний хаб у Дніпрі – не перша волонтерська справа, у якій він бере участь. Два роки тому він долучився до створення в рідному Маріуполі будівлі однієї з православних церков. Споруду розписали петриківкою, вона стала одним з осередків української культури в місті: в ній діяла українська бібліотека, мінімузей, школа бандури та українського живопису, каже Кирило.
«Ми зробили це осередком української культури. Це мала бути перлина Приазов’я. Ми започаткували низку проєктів, різноманітні етнокурси, курси мов, мали бути екскурсії для дітей і дорослих. Ми встигли зробити «теплу підлогу» на другому поверсі – і розпочалася війна», – розповів волонтер.
У перший день війни церква перетворилася на склад продуктів – активісти закуповували й звозили туди все, що могли. Коли місто опинилося в оточенні, храм до останнього годував людей, каже Кирило.
З початком повномасштабної війни в Україні чоловік відправив родину – дружину, сина й двох мопсів – за кордон. А сам поїхав до Дніпра, де разом з капеланами почали створювати гуманітарний хаб. Приміщення надали доброчинники – безкоштовно.
«Ось тут – складське приміщення, сюди ми нікого не пускаємо. Тут наші волонтери, хлопці й дівчата, сортують продукти. Далі – видаємо продукти харчування. Далі – білизну, подушки, матраци. Ще далі – одяг», – розповідає Кирило.
У команді хабу 35-40 людей. Усі працюють безоплатно. 90% волонтерів – з Маріуполя. Решта – люди з Луганщини та дніпряни.
Ми на даному етапі найбільший хаб в Україні для обслуговування біженцівКирило Долімбаєв
Збирають допомогу кількома способами, кажуть волонтери. «Перший – це дописи у фейсбуці, інстаграмі, твіттері. Другий – є дві громадські організації, які намагаються отримати гранти. Зараз виграли грант від одного з данських фондів, кошти вже витратили на закупівлю продуктів і пакетів для фасування. Також я спілкуюся з хабами, котрі накопичують допомогу в Україні та за кордоном, вирішую питання з доставкою. Оплачуємо пальне та винагороду водіям – і вони доправляють саме сюди, на Дніпро, адже ми на даному етапі найбільший хаб в Україні для обслуговування біженців. Допомагають і громади. Петриківка нам пече пиріжки, відправляє консервацію. Громада міста Надвірна з Франківщини – присилає по тонні гуманітарки щоразу», – розповів Кирило Долімбаєв.
Дніпрянин Акбар народився й виріс у Ташкенті, багато років живе в Україні. Він ресторатор і батько п’ятьох дітей. Коли почалася війна, пішов до військкомату, аби воювати. Але йому відмовили – через багатодітність. Тоді чоловік вирішив робити те, що вміє найкраще, – годувати людей.
Щодня на подвір’ї біля хабу він з дружиною та синами готує пів тисячі порцій гарячої страви.
Я маю брати участь з усіма на рівні, бо я себе вважаю українцем, і це мій обов’язокАкбар
«Я люблю все глобальне й велике – до тисячі людей буває на день годую. Плов, шурпа, суп з галушками. О 8-ій ранку я вже запалюю вогонь, готую казан і готую. Продукти – спершу використовував свої, у перші два дні – два барани пішло на плов. Також друзі звозять продукти, той – свинину, той – курятину, справляємося. Для чого я це роблю? Мої діти тут живуть, в Україні. Я маю брати участь з усіма на рівні, бо я себе вважаю українцем, і це мій обов’язок», – розказав Акбар.
Зранку біля дверей гуманітарного хабу – черга. Люди поводяться чемно, терпляче чекають.
73-річна Валентина тікає від війни вже вдруге. До 2014 року жінка жила в Донецьку, потім виїхала й оселилася в Маріуполі, куди їй знову нема вороття.
Надія на те, що війна скінчиться й Україна об’єднаєтьсяВалентина
«Маріуполь був казкою, це відбувалося на моїх очах. Місто було зеленим, облаштованим. Скільки дитячих майданчиків, зупинки, озеленення. Навіть люди почали змінюватися на краще, світлішати… Коли я побачила найсвіжіші фотографії, «азовці» зробили, – місто не впізнати… Житло тут у мене безкоштовне, тільки комуналку сплачую. Сюди я приїхала в усьому зимовому, а тепер проблема – весняний одяг. Треба буде щось підібрати. Надія на те, що війна скінчиться й Україна об’єднається. Тоді я зможу повернутися і до себе, в Донецьк», – сказала Радіо Свобода Валентина, чекаючи своєї черги.
Хаб починає прийом відвідувачів об 11.00. Спершу – реєстрація у волонтерів.
Далі – отримання харчів та засобів гігієни. Волонтери запитують людей про потреби. Можуть допомогти ліками для людей і їхніх тварин.
Додому вертатися мені ніяк. Що з будинком – невідомоЗінаїда
70-річна Зінаїда прожила в Маріуполі понад сорок років. Після початку війни вона з сусідами більш ніж тиждень просиділа коридорі, а потім – в бомбосховищі. Вибратися з міста змогла завдяки щасливому випадку. «Зеленого» коридору не було, але брат невістки зміг вивезти її та інших родичів у безпеку. У Дніпрі жінка живе в сестри. Її син – в українській армії, невістки з дітьми – за кордоном.
«Додому вертатися мені ніяк. Зв’язку немає і нікого там, у Маріуполі, не лишилося. Що з будинком – невідомо. Ніякої інформації нема. Чула, що там – «ДНР», – розповіла жінка, отримавши пакунок з допомогою.
Є цілий «склад» з вживаним одягом, де можна приміряти й взяти речі.
Діти можуть обрати іграшки.
Кожні 3-4 дні хаб отримує приблизно по 20 тонн допомоги.
Хаб видає допомогу, офіційно, – до 14.00. Проте волонтери затримуються і на годину, і на дві.
Зараз у гуманітарному хабі можна також отримати психологічну та юридичну підтримку. Далі волонтери планують відкрити ще один хаб – «для соціалізації», де втікачі від війни зможуть спілкуватися та навчатися.
