24 лютого. Маріуполь. 6 ранку.
19-річний Максим збирався на роботу, коли почув сильний гуркіт за вікном. Лив дощ і він подумав, що то – грім. Але так починалась війна.
Спочатку хлопець навіть не думав їхати з міста. Залишився, бо не припускав, що Маріуполь будуть так нещадно знищувати. Але вже за кілька днів зрозумів: усе – дуже серйозно.
Майже місяць Максим провів у одному з бомбосховищ – неподалік стадіону «Іллічівець». І лише наприкінці березня йому вдалось вибиратися з міста. Пішки.
Розумів: якщо залишиться, то не пройде жоден фільтраційний табір, бо сам україномовний та ще й вчитель історії України.
Яким було для нього життя під обстрілами і бомбардуваннями? Та як йому вдалося врятуватися? Про це Максим розповідає в 11-тій історії з циклу Радіо Донбас.Реалії про українців, врятованих з Маріуполя (всі інтерв'ю серії в кінці тексту).
Життя у бомбосховищі
– Перші півтора тижні стали для мене шоком: 10 днів я не розмовляв ні з ким, хоча поруч були знайомі.
По воду, яку можна було отримати біля «1000 мелочей», ми майже не ходили. Це було дуже небезпечно: могло піти 20 людей з баклажками, а повернутись лише 7.
Із продовольством нам дуже допомагав «Азов»: саме вони приносили нам їжу та воду.
В якийсь момент я почав говорити з літніми людьми. Одна жінка (їй було 92 роки) розповідала, що пережила Другу світову і окупацію Маріуполя німцями. Казала, що такого, як зараз, навіть тоді не бачила.
Взагалі літні люди виявились дуже цікавими співрозмовниками. Я запам'ятав їх надовго. Ми говорили з ними про те, куди вони їздили, які у них були знайомства. Я їх запитував, чим би вони хотіли займатися; чи досягли того, чого хотіли досягти колись. А вони казали, що лише зараз – у бомбосховищі – зрозуміли, що раніше жили дуже добре.
Залп, і у тебе є три секунди
Обстріли велися цілодобово. Безперервно. Особливо вони любили «крити» вогнем рано-вранці та вночі. І коли ти чув цей свист шалений, то здавалось, що це все летить саме у твою сторону, що вони навмисне вираховують місце, де сидиш саме ти.
Ми могли вийти на вулицю подихати свіжим повітрям, а тут – залп «Граду» і все: у нас – 3 секунди, щоб заховатись, тому що дуже близько обстрілювали і ці снаряди одразу приземлялися.
Було й таке, що людина вийшла в туалет поруч з бомбосховищем і не повернулась: її одразу вбило.
Коли ударили по Драмтеатру, ми не знали, що це – він. Лише чули два жахливі вибухи: один – приглушений, а інший вдарив так, що нам здалося – півміста змазало, і залишилась одна суцільна вирва, а ми дивом врятувалися.
Чесно кажучи, я до цього рідко молився, але в такі моменти я згадував навіть ті молитви, які чув лише раз у житті.
Жертви і поховання
Коли ми час від часу виходили із бомбосховища, то бачили на вулиці цих людей: хтось повністю обгорів, хтось був поранений. Дивитись на це емоційно було дуже важко.
Жерв було настільки багато, що замість Приморського парку виросла одна велика братська могила. Там дуже багато поховано людей. Купа.
Втеча з Маріуполя
Час від часу до нас у бомбосховище приходили люди, які читали новини, і казали, що «деблокади не буде». У такі моменти наша надія помирала: її ніби відрубували.
Одного дня ми почали задумуватись про евакуацію, але тоді можливості виїхати з Маріуполя через евакуаційні коридори не було. Тож ми вирішили, що треба виходити з міста самотужки.
Вбити нас могли і тут – у бомбосховищі, і там – по дорозі. Тому вибору особливо не було. У мене тим більше: я знав, що не пройду жоден фільтраційний табір.
21 березня десь о 8 чи 9 ранку я, мій товариш і його дівчина вирушили у дорогу – у бік Мангуша. Ми йшли Приморським районом: сто метрів рухались, потім лежали, поки обстріл (і так – по колу).
Біля однієї з розбитих вітрин стояла бабуся. Вона просила у свого відображення хліб. Тицяла гроші і казала: «Ось – у мене є гроші. Дайте хліба». Сама у себе просила. Я досі це не можу це забути…
А потім – близько 14 по полудні – нас трьох підібрали люди, яким вдалося виїхати з Маріуполя на машині. Так ми і добралися до Мангуша.
Фільтрація на блокпосту
Я одразу сказав собі, що буду їхати стовідсотково в Україну, хто б мені що не говорив. Для цього треба було дістатися до Запоріжжя.
Коли ми їхали з Мангуша до Бердянська, нас перевіряли на блокпостах. Під час однієї із таких перевірок мене ледь не побили, бо у моєму телефоні було дуже мало фото (я повидаляв).
Спочатку вони запитали: «Ти такий молодий. У тебе не може не бути ні соцмереж, ні так мало світлин у галереї». Потім вони подивились на мою трудову книжку і зрозуміли, що я – вчитель.
Запитали: «Що ти викладаєш?» А я візьми і ляпни: «Історію України». І тут хлопець, який був старшим за мене максимум на три роки, починає: «Вот єту вашу новую?» Я кажу: «Ні. Про палеантропів».
Мене попросили роззутись. Витягнути устілки із взуття. Зрештою він покликав свого товариша і наказав йому прослідкувати, щоб я точно сів в евакуаційний автобус.
Далі був Бердянськ, Запоріжжя, а потім і Львів.
Донос
Опинившись у Львові, я опублікував у Фейсбуці пост, де описав усе, що зі мною сталось. Але за якийсь час мені зателефонувала моя шкільна вчителька, яка живе з моїми батьками в одному селі (воно зараз під окупацією), і попросила мене його видалити.
Я запитав: «Чому?» Вона каже: «Тому що люди з села здали цей пост окупантам, і вони вже приходили до моїх батьків, цікавилися, де ти. У них можуть бути проблеми через тебе». Тому я цей пост видалив.
Взагалі я людина проукраїнська, соціальноактивна. У Маріуполі у моїй кімнаті у гуртожитку висіли портрети Шевченка і Бандери (я знаю, що це за люди, багато про них читав, писав).
І коли я дізнався, що село, де живуть мої батьки, 25 лютого окупували, то дуже переймався, що до них можуть якось докопатись через те, що у них такий проукраїнський син.
Шлях до української ідентичності
Як і всі інші люди зі сходу, я раніше був російськомовним: я виріс за сто кілометрів від кордону з Росією, батьки мене виховували російською мовою, усі мої родичі були з Росії.
До початку війни на Донбасі у 2014 році, українська мова у моїй школі викладалася рідше, ніж російська. Але коли почалася та війна, мої батьки (дякую їм) написали відмову, щоб мені не читали російську мову. Замість неї для мене додали години української літератури, і я просто з головою у неї пірнув.
Зараз я повністю україномовний. Тільки лаюся російською, бо ця мова – для лайки, а українська – вона для вишуканості. Вважаю, що якщо ми зараз не маргіналізуємо російську мову, невдовзі після нашої перемоги у цій війні ми можемо отримати ще одну війну з росіянами.
Про «освобождєніє»
Зараз я залишився без нічого. У Маріуполі в гуртожитку згоріли всі мої речі. Зокрема, ноутбук, в якому було все моє життя у фото та відео. У Маріуполі в мене залишилась моя незавершена освіта. Вони мені її зіпсували.
Вони забрали у мене все.
Хату моїх батьків поблизу Волновахи росіяни розтрощили «Градами» ще 24 лютого. А те, що в ній вціліло, обікрали у той же день.
Родина моєї сестри опинилась теж під окупацією: село на Луганщині, де вони живуть зараз, захопила Росія. Її чоловіка періодично викликають на допити.
І тепер, коли мені хтось розповідає про якусь «дружбу народів», я кажу: «Ви серйозно!?»
До війни я скаржився на маленьку запрплату і на те, що доводиться одночасно і вчитись, і працювати. Але зараз я думаю: «Слава богу! Я так і хочу! Мені непотрібні ці бомбардування від «освободітєлєй». Мені потрібне нормальне, звичайне життя».
До речі, у бомбосховищі багато людей до останнього не вірили, що це все робить Росія. Вони до останнього думали, що Росія для них є другом, що Путін не дозволив би таким чином знищити Маріуполь. А потім вони все зрозуміли…
*****
Маріуполь був оточений російськими військами ще в перші кілька діб широкомасштабного вторгнення Росії, яке розпочалося 24 лютого.
Українські підрозділи чинять опір у приазовському місті вже другий місяць і, за даними британської розвідки, виснажили російські підрозділи і знизили їхню боєздатність.
Вранці 20 квітня командир 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Сергій Волинський («Волина») закликав іноземні держави терміново провести «екстракцію» з Маріуполя – вивезти кілька сотень військових і цивільних з «Азовсталі» у безпечне місце, щоб врятувати від російських сил.
21 квітня президент Росії Володимир Путін наказав російському міністрові оборони Сергію Шойгу заблокувати контрольований українськими силами металургійний комбінат «Азовсталь» у Маріуполі так, «щоб муха не пролетіла». А пропонований «штурм промзони «Азовсталі» наказав скасувати через недоцільність. Він не уточнив, чи триватиме бомбардування території підприємства.
