У домашньому архіві колишнього вчителя з Дніпра Павла Демченка збереглися світлини часів Голодомору-геноциду 1932–33 років. На унікальних кадрах – засідання комісії, яка відбирали в селян хліб, сам процес вилучення мішків із зерном, похорони померлих від виснаження людей, зокрема і його матері. Він народився в селі Могильне (нині Гайсинський район Кіровоградської області) у селянській родині. У його батьків – Костя та Ганни – було троє дітей. У 1933-му йому виповнилося шість років.
Напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні 94-річний чоловік розповів Радіо Свобода, як виживали в голод, та показав історичні фото.
Село Могильне, де він народився, каже Павло Демченко, до колективізації було заможним – 5 тисяч жителів. Цукровий і цегельний заводи, дві гуральні, лікарня, десятирічна школа – все це було збудоване ще поміщицею Варварою Ханенко. У селі жив фотограф, що було великою рідкістю на той час. Він фотографував важливі для людей громадські й сімейні події, світлини зберігалися в родинах. Вціліли кілька й у сім’ї Павла Демченка.
«Буксирна команда»
Один з унікальних кадрів, каже він, – засідання комісії, на якій вирішували питання про продзаготівлі.
«Вирішують – як забрати в людей хліб. Знаю всіх до одного. Вчителі, сільська рада, лікарня – всі комуністи. Уявіть, що вчитель йде забирати в людей хліб», – каже свідок Голодомору.
Ще один історичний кадр, зазначає Павло Демченко, – вилучення у селян мішків із зерном 1932 року. Пам’ятає, каже, також більшість людей на світлині.
«Сусіди мої всі. Могилюк Нестор, Бомчак Сава, Бачинський Іван, Шкрабак – ім’я забув… Ось ця буксирна команда загадувала – скільки кому здати зерна. Люди були неспроможні здати. Поховали. А ці – проштрикували шпичком, шукали. Знаходили – забирали. У нашого сусіда весь город був покопаний і там було поховане зерно, мішків зо двадцять. А ці хазяїни сховали в ямі зерно. Так у них забрали все – миски, казанки, квасолю, все підряд. Малі діти – на це не дивилися. Бачите: забирають усе», – сказав чоловік.
Де ховали хліб та як виживали
Павло Демченко добре запам’ятав, як виживали в голодні 30-і, – де ховали хліб, що їли.
«Поховали хліб, де тільки можна. Піч, а коло печі таке місце, де господиня ходить,– викопали та туди впустили зерно, зробили, щоб можна було відкривати. Далі – в сараї, у корови під передніми ногами ховали. Ми мали можливість корову тримати, ще потрішечку молока перепадало», – розповів він.
Коли захованого зерна не стало, рятувалися м’ясом горобців та ховрахів.
«Дідусь мій ловив горобців. Давав мені, я скуб. А бабуся варила. Ходили в поле – на колоски. Взимку дивилися, де миші прокладають «доріжки», можна було набрати дві або й три пригорщі зерна – у залежності від того, яка мишача сім’я. Ходили на долину виливати ховрахів. Це треба було втрьох: один носить воду, заливають – а вони вискакують, тікають. Ловили, різали і їли. Пам’ятаю: мама готується хліб спекти. Почистила картоплю і шкаралупи всі пропустила крізь сито. Руками розтирає. Прийшов бригадир Головерда: «Що ти робиш, Ганно?». Вона каже: «Готуюся на роботу, треба ж дітям щось їсти лишити»…» – розповів він.
Павлові врізався у пам’ять випадок, коли вони з сестрою, самі голодні, поділилися їжею з жебраками.
«Ходили на завод, купували – а воно нема за що й купити – малясу, тобто відходи з цукрових буряків. І пекла мама малясники. Дала мама нам по маляснику – це ви в обід з’їсте. Але прийшли до нас старці – старий дід із дитиною. Дитина плаче й співає, а він на ліру грає. І ми, голодні діти, віддали їм ті свої малясники», – зазначив Павло Демченко.
Похорони селян
На кількох світлинах, які зберігає Павло Демченко, – похорони односельців, які померли 1933 року з голоду. Серед них – старша сестра його матері, тітка Анастасія.
Його мати померла навесні 1934-го – від виснаження і хвороб.
«Це 1933 рік. Тут чоловік і родичі тітки. І я був малим на цьому похороні. А от похорони мами, 1934-й. Вона теж померла від голоду. І я є на цьому фото – голомозий», – каже чоловік.
Спогади й книги
Про Голодомор треба говорити, щоб він не повторивсяПавло Демченко
Частина світлин із родинного архіву Павла Демченка була опублікована в його книзі спогадів «Не забуть мені рідне село». Зокрема, у ній він розповідає й про рід своєї дружини Юлії, з якою вони зростали в одному селі, по сусідству. Жінка народилася в голод – влітку 1933-го.
Це видання вийшло у світ тиражем у 120 примірників.
«Про Голодомор треба говорити, щоб він не повторився. Оце страшне діти повинні знати. Це не можна замовчувати», – наголошує він.
Зараз чоловік працює над другою книгою мемуарів. Йому є що розповісти й згадати – брав участь у Другій світовій війні, служив на флоті, закінчив філологічний факультет університету, працював учителем, директором школи та фахівцем відділу народної освіти. Його дружина Юлія була акушеркою: за життя допомогла народитися 30 тисячам дітей. Подружжя виростило й двох власних дітей – сина та доньку.
