Стародубські «Осінні журавлі». Вірші Жемчужникова стали вироком російському режиму

Сумна і журлива пісня «Осінні журавлі» стала одним із символів ХХ століття в усьому російськомовному середовищі колишнього Радянського Союзу. Спочатку її співали емігранти, які після більшовицької революції 1917 року розтеклися по Європі та Америці. Починаючи з 1930-х років, «Осінні журавлі» становляться гімном радянських політв’язнів, з’являються «Колимські журавлі» (в яких згадується, між іншим, і Україна), та багато нових і нових варіантів, де Україна згадується все частіше й частіше.

Але, хоч і написана російською мовою, за духом ця пісня завжди була українською. Адже написана вона була правнуком останнього українського гетьмана XVIII століття, який народився на історичній українській землі Стародубщині, що тільки з 1919 році стала російською.

Олексій Жемчужников з’явився на світ зимою 1821 року в містечку Почеп Мглинського повіту Чернігівської губернії. Колись, за часів української Гетьманщини, Почеп був сотенним центром Стародубського полку, а після зречення гетьмана Кирила Розумовського від гетьманської влади, став його останнім родовим маєтком.

У Почепі гетьманом була збудована велична Воскресенська церква, а після його смерті містечко перейшло у спадок сину Олексію, а від того – позашлюбній лінії його дітей Перовських, представниця якого Ольга Перовська і була матір’ю Олексія Жемчужникова. Слід додати, що лінія Перовських багато прислужилася Україні, хоч представники її користувалися здебільшого у вжитку російською мовою.

Українофілом за духом був Олексій Перовський, який писав під псевдонімом Антоній Погорільський (за своїм маєтком Погорільці в сучасній Чернігівській області, на кордоні з російською вже зараз Стародубщиною, і маєток цей знов-таки був спадщиною від гетьмана Кирила).

В іншому спадкоємному гетьманському селі під самим Почепом, що називався Красний Ріг і був розташований на колишньому кордоні Гетьманщини з Московщиною («Красний Ріг – до Москви поріг», – казала стара приповідка) жив, помер і похований двоюрідний брат нашого Олексія Жемчужникова, і теж Олексій (улюблене ім’я, як бачимо, у сім’ї нащадків гетьманського сина Олексія Розумовського) Толстой, за матір’ю теж Перовський, який пишався своїм українським родом, що пішов колись від простого козака Розума, більше ніж графським титулом росіян Толстих.

І нарешті, брат Олексія Жемчужникова – Лев Жемчужников – був другом Тараса Шевченка, його першим біографом, і як талановитий художник, продовжувач шевченкової «Живописної України» в журналі «Основа», вже після смерті великого Тараса.

А що ж наш Олексій Жемчужников? Він став критиком російського імперського режиму. Мало хто в Росії так критикував режим, і так не вірив у спроможність російського народу побудувати на рідній землі щось путнє, таке, від чого за версту не тхнуло би гниллю деспотії та самодержавства. Поезії Олексія Жемчужникова стали гірким вироком російському режимові:

Ви всі, в кого любов до батьківщини так міцна,

Любов, яка все краще в ньому губить, –

Нам палить серце істина лячна,

Що чесний в нас лиш той, вітчизну хто не любить.

Так писав він в одній зі своїх поезій. А от ще взірець (у моєму перекладі):

На батьківщині

І знов безлюдна та убога;

І смутком повняться вуста...

Велика та курна дорога,

І вкрита смугами верста!

І ниви аж в зорю червону,

І села, де із роду в рід,

Все так же, як во врем’я оно

Живе у голоді нарід;

Співають тут лише на волі,

Буває вдень, а хтось вночі –

Зозулі, іволги; а в полі –

Перепели та деркачі.

І трелі, що в небеснім зводі

На землю жайворонки ллють...

Усюди гімн звучить природі,

І лиш нічних своїх мелодій

Їй солов’ї не віддають.

Минула вже пора весняна,

З любовним співом солов’я,

Коли ця пташка незрівнянна

Співає краще на полянах,

Ніж інша вся пташок сім’я...

Який же ж вид! Які ж то звуки

В мені край рідний породив!

Після тривалої розлуки

Які ж то радощі та муки

В моїй душі він пробудив!..

Вітчизно, ти така чудова!

Віддавсь тобі я до гроша;

Та нам, синам твоїм, відомо,

Як на твоїх теренах, вдома,

В кайданах мучиться душа...

Народе мій! Невже це значить,

Що доля тебе омине,

Що в світі так ніхто не плаче,

Ніхто життя так не кляне?

Шумлять ліси свободи шумом,

Птахи співають... То чому ж

Нема пуття народним думам

Й людина нудиться чимдуж?

Чом звикла аж до божевілля

І лихо й радощі свої,

На осоружному дозвіллі,

Топити в марах, забутті?

Чом, як збирається до спілки,

Коли засмоктує нудьга,

Відразу тягне до горілки

Тремтяча знуджена рука?

Та звинувачень за пороки

Я не надам, а промовчу.

Бо знаю, як у льох глибокий

Ввірветься вітром час жорстокий,

Задме розбурхану свічу...

Та, Русь, мені огидні люди,

Ті із твоїх добірних чад,

Що, б’ючи у порожні груди,

Все про любов тобі кричать.

Противно в них оте з’єднання

Гордині з ницістю в ганьбі,

І громадянства зневажання

Зі співом лестощів тобі.

Огидна затхлість в них уявлень,

Позерство фрази на льоту

Й брехня нездійснених досягнень,

Простягнутих у пустоту.

Моя відраза їх накриє,

І хай це буде не дарма,

Гроби «поваплені» вони є...

Сучасність тлінню їх сповиє,

Майбутнього для них нема...

Не дивно, що більшу частину свого життя Олексій Жемчужников провів за кордонами Росії. Поезія «Осінні журавлі» була написана ним у німецькому містечку Юґенгайм. Трапилося так, що саме ця поезія стала найвідомішим твором Олексія Жемчужникова. Забулося його ім’я, але цей вірш став справжньою народною піснею.

Осінні журавлі

Крізь вечірній туман, мені в темному небі,

Чути крик журавлів все ясніш та ясніш...

Серцем рвусь я до тих, хто у крайній потребі,

У холодній країні свій покинули кіш.

Ось вже близько летять, і гучніше ридають,

Наче звістку сумну у мій дім принесли...

Із якого ж то ви непривітного краю

Прилетіли сюди на нічліг, журавлі?..

А я знаю той край, де вже сонце без сили,

Де на саван чекає холодна земля,

Де по голих лісах вітри сум розносили, –

То є рідний мій край, то вітчизна моя.

Сутінь, бідність, сльота, і негода і туга,

Вид похмурих людей, вид сумної землі...

Заболіла душа, і на серці недуга,

Киньте плач наді мною, мої журавлі!

Щоправда, народ змінив і переробив цю поезію Олексія Жемчужникова на свій смак. Після більшовицького перевороту 1917 року з’явилися десятки різних варіантів цього вірша, його співали емігранти за межами радянської Росії, а в СРСР пісню, яка змінила свою назву на більш простішу «Журавлі», підпільно записували на грамофонні платівки, з’являлися все нові та нові її варіанти, які співали ув’язненні на будівництві Балтійсько-Біломорського каналу, на Колимі. І дуже часто в цих піснях згадувалася Україна.

Не буває чудес – журавлем я не стану,

Тут, під небом чужим, залишусь назавжди.

Так летіть же скоріш на мою Україну,

Передайте привіт, журавлі, від мене.

Журавлі, мій привіт передайте прощальний

Україні, навік моїй рідній землі.

Вершиною народної творчості, що була розпочата поезією Олексія Жемчужникова «Осінні журавлі», стала пісня «Журавлі над Колимою». Щоправда, від початкової поезії там залишився лише мотив туги за батьківщиною, який пов’язаний із перелітними журавлями. Передаючись з вуст у вуста, первинна поезія зникла до останнього слова.

Чи радий би був сам Олексій Жемчужников довідатися, що підсумком його цілого життя стала народна пісня без жодного його авторського рядка? Не знаю. Цілком можливо, що так. Адже і в первинній поезії, і в остаточному варіанті народної пісні, як це не дивно, відбилася українська душа. Бо написана вона із початку була правнуком українського гетьмана Розумовського, уродженцем української Стародубщини, а в найвідоміших своїх варіантах містила обов’язкову згадку про Україну, що свідчить, думаю, про те, що творили ці варіанти також українці, і поезія ця була близькою по духові саме українській душі.

Журавлі над Колимою

Я в російській землі, що чужа і жорстока.

Я в російській землі, наче раб без снаги.

Поміж мною й тобою, моя синьоока,

Вічно сопки стоять, мерзлота і сніги.

Я тепер не пишу, бо листи не доходять.

І тобі не почути від мене жалів.

Я дивлюся на небо, де на захід проходять,

У високім польоті ключі журавлів.

Пролетять вони там над полями, степами,

Над садами, лісами, де я ріс молодим.

І розкажуть вони голубими ночами,

Що на рідній землі став я сином чужим.

Там, на рідній землі, розквітають волошки,

Тут, у маренні смертнім, буде тільки зима...

Розкажіть же ви всім, розкажіть же хоч трошки,

Що в російській землі є земля Колима.

Розкажіть же ви там, як в сльоту і морози,

Вибиваючись з сил, ми копали метал.

О, як в грудях болить, як з очей рвуться сльози,

Лиш птахам зрозуміло, що пройшли через шквал.

Не побачу я край, де колись народився.

Не піднятись мені із розбитих колін.

Я у злиднях зростав. Лихом я оповився.

Не летіти мені журавлям навздогін.

Рік за роком стече, старість з нас посміхнеться,

Не залишиться в нас ні могил, ні кісток,

Знаю – жити по-людськи нам вже не доведеться,

Дочекатись хоча б журавлиних вісток.

Пролетите ви знов повз скорботні розп’яття,

Мимо давніх церков старовинних будов,

А прибудете ви, вас зустрінуть з завзяттям

Молодої весни квіт садів і любов.

Там чекає на вас Україна любима,

Каравани гусей, лебедів, журавлів,

Хай летить разом з вами душа нескорима

В край навіки коханих лісів і полів.

Так змінилися «Осінні журавлі», пройшовши шлях від Російської імперії до імперії Радянської. І якщо в Російській імперії це була туга громадянина, який перебуває за кордоном своєї батьківщини, то в радянській державі це вже був відчай людини, що «на рідній землі стала сином чужим». Пророчим був песимізм Олексія Жемчужникова. Помер він 1908 року в Тамбові, в маєтку свого зятя.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода