У 29-й рік незалежності в Україні люди все ще змушені захищати державну українську мову, констатує «Україна молода». Видання розповідає про протестні акції під Конституційним судом, де відбуваються слухання за поданням групи депутатів, які вимагають перегляду закону про українську мову як державну. Подання підписали пів сотні народних депутатів минулого скликання Верховної Ради, більшість з яких нині належать до парламентської фракції ОПЗЖ.
На їхню думку, ухвалений у квітні 2019 року закон не регулює інтереси мовних меншин, а деякі законодавчі положення дискримінують російськомовних громадян.
Протестувальники ж вважають, що намір переглянути вже ухвалений документ не є правомірним, оскільки позивачі не наводять прямих доказів порушення конституційних прав громадян.
Представник президента в КСУ Федір Веніславський вважає, що подання депутатів певною мірою штучно прив’язане до мовного питання, оскільки закон регулює винятково статус української мови як державної.
З тим, що документ підписантів містить маніпуляції та умисну підміну понять, погоджується і один зi співавторів закону, народний депутат фракції «Європейська солідарність» Микола Княжицький.
За його словами, у чинному законі прописана норма про те, що Кабмін має розробити окремий законопроєкт про мови національних меншин для захисту їхніх прав. Але уряд чомусь і досі цього не зробив.
А журналіст Віталій Портников наголошує, що мова є основою національної ідентичності, і в тих регіонах України, де не переможе українська ідентичність, в історичній перспективі неминуче буде Росія. Якщо влада відмовляється українізувати ті чи інші регіони, вона фактично відмовляється від цих регіонів на користь іншої держави, зазначає він. Про це йдеться в статті «Вмирає мова – вмирає нація»: під Конституційним Судом протестують проти перегляду закону про мову».
У Києві на 10 липня заплановане останнє судове засідання у справі про вимогу Віктора Медведчука – проросійського політика, кума Володимира Путіна, а на зорі своєї кар’єри де-юре адвоката правозахисника-поета Василя Стуса – заборонити розповсюдження книги «Справа Василя Стуса» відомого журналіста-дослідника, історика Вахтанга Кіпіані.
Видання на 688 сторінок десь на 90% складається з архівних документів, інформує газета «Україна молода». Авторський текст побудований на фактах, які містяться, в тому числі, в фактологічній частині книги.
А Віктор Медведчук позивається до автора і видавництва щодо захисту честі, гідності та ділової репутації й просить суд заборонити видання, розповсюдження книги «Справа Василя Стуса», поширення будь-якої інформації про книгу в ЗМІ та в інтернеті. Цитата: «у будь-який спосіб на будь-якій території».
«Ми прогнозуємо, що це може бути останній суд у нашій справі в першій судовій інстанції і вже 10 липня може бути оголошене судове рішення – своєрідний «вирок» свободі слова та науці. У той час, коли Віктор Медведчук «захищає свої честь, гідність та ділову репутацію», ми захищаємо право суспільства на пошук історичної правди», – цитує видання генеральну директорку видавництва Vivat Юлію Орлову.
Вахтанг Кіпіані наводить дев’ять тез, на які образився позивач і які – як намагається довести у суді Віктор Медведчук – є недостовірними. Ознайомитись з ними можна в статті «Віктор Медведчук домагається заборони книжки «Справа Василя Стуса».
Газета «Голос України» нагадує, що 30 років тому, 16 липня, Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Тоді вже було зрозуміло, що одними лише косметичними «перебудовними» змінами державного устрою не обійтися. Тим паче за умов, коли кремлівські верховоди почали упокорювати республіки тодішнього СРСР саперними лопатками та вогнепальною зброєю…
«Так, то була декларація, а не конституційний акт. Але державний суверенітет України в ній таки проголошувався, а не пропонувався тільки як вияв намірів чи постулат для обговорення», – наголошено в публікації.
Про те, як Росія привласнювала культурну спадщину України, розповідає газета «День». Автор статті кандидат історичних наук Сергій Кот нагадує, що наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років продаж культурних цінностей за кордон перетворився на одну з головних статей державного експорту. Єдиним джерелом, де можна було отримати їх у достатній, за мірками більшовиків, кількості у пограбованій та розтерзаній країні, залишалися музеї.
Історик стверджує, що емісари «Антикваріату» з Ленінграда та Москви почувалися в українських музеях повними господарями. Технологія вилучення передбачала два етапи. Спочатку вони об’їжджали музеї, складали реєстри найбільш перспективних для продажу (тобто найцінніших з історичного та мистецького боку) речей. Тоді відібрані предмети концентрувалися в Києві на території Києво-Печерської лаври і вже звідти прямували до Москви та Ленінграда. Перелік реліквій, вивезених з України, автор наводить у публікації «Знекровлення духу-4».
