(Рубрика «Точка зору»)
Події, які сьогодні відбуваються у сфері мовної політики, вкотре примушують згадати давні пророчі слова Юрія Шевельова про те, що історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни.
Ця війна не завершилась досі, і сьогодні протистояння двох мов і культур продовжується вже на тлі збройної російсько-української війни.
Російський реванш спрямований на знищення здобутків української спільноти за попередні 5 років
Боротьба на мовному фронті впродовж усіх років незалежності відбувається з перемінним успіхом то однієї, то другої сторони. Український наступ через відсутність донедавна державної мовної політики зазвичай триває недовго, протилежний проросійський табір за підтримки Росії мобілізується й під його тиском українство відступає.
Російський реванш, спрямований на знищення здобутків української спільноти за попередні п’ять років, спостерігається й нині.
Висловлювання Зеленського і Разумкова
На необхідності внесення змін або й повного скасування ухваленого в 2019 році закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» наполягають і президент з його оточенням, і голова Верховної Ради та частина депутатів.
На пресконференції 20 травня Володимир Зеленський заявив, що з мовними квотами треба навести порядок, що мовне питання штучне і воно має бути вирішене справедливо, бо у нас «багато різних меншин, така країна, стільки кордонів, така історія – складна».
Голова Верховної Ради Дмитро Разумков вважає, що закон про мову треба міняти, про що він сказав в інтерв’ю «Главкому» 27 травня. Щодо квот для української мови на радіо і телебаченні, то, на його думку, «ця проблема дійсно є, і станом на сьогодні ми її не врегулювали». «Дуже багато людей у нас в країні розмовляють різними мовами, і інтереси всіх мають бути враховані», – сказав спікер парламенту.
У зв’язку з цим треба ще раз наголосити на тому, що модель поліетнічності й багатомовності – це не про Україну. Це про колишній Радянський Союз і про сучасну Російську Федерацію.
Міф про поліетнічність Української держави виник внаслідок некоректно проведеного всеукраїнського перепису населення
Як неодноразово доводили етнологи, міф про поліетнічність Української держави виник внаслідок некоректно проведеного всеукраїнського перепису населення в 2001 році, коли до нашої країни був застосований загальнорадянський перелік 130 народностей. Натомість за міжнародними критеріями визначення меншин реально в Україні проживає 17 національних меншин.
Крім того, за даними всеукраїнських соціолінгвістичних опитувань свої мови вважають рідними заледве 2% населення нашої країни, а говорять ними ще менше представників меншин, оскільки в радянський період чимало з них, як і українці, зазнали зросійщення.
Масова двомовність як головна проблема мовного життя України
Головна проблема України – не багатомовність, а двомовність, поширення на її території двох мов, коли поряд з державною українською на всі сфери вжитку претендує також російська.
Така ситуація зазвичай складається в колоніальній країні
Як виглядає, не всі політики, а тим паче пересічні громадяни усвідомлюють різницю між індивідуальною і масовою двомовністю. Якщо людина опановує, крім рідної, ще одну мову, то, звісно, нічого поганого в такому білінгвізмі немає. Навпаки, знання другої мови розширює світогляд, дає змогу краще зрозуміти іншу культуру.
Зовсім іншим явищем є масова або тотальна двомовність. Така ситуація зазвичай складається в колоніальній країні, коли вся підкорена спільнота повинна оволодіти, крім своєї мови, мовою колонізатора. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, то останній загрожує зникнення.
Українці є найчисельнішим корінним етносом у своїй державі, що дав їй назву. Відтак вона має будуватися за моделлю національної держави на основі української мови і створеної нею культури. Ці процеси, однак, гальмує глибоко деструктивна ситуація масової українсько-російської двомовності, що склалась в Україні за радянської доби.
Найбільш загрозливими у нинішньому наступі на мовний закон є наміри повернення російської мови в українські школи
Намагання «склеїти» країну, толеруючи двомовність на державному рівні, є марними. Треба чітко розуміти, що є двомовні індивіди, але не може бути двомовних народів, як не може мати одна дитина двох біологічних матерів.
Найбільш загрозливими у нинішньому наступі на мовний закон є наміри повернення російської мови в українські школи.
Так, заступник керівника Офісу президента Юрій Костюк заявив, що в Україні з першого класу обов’язково необхідно вивчати кілька мов. Зрозуміло, що йдеться не про кілька мов для першокласників, а про одну – російську, поряд з українською, що видно з подальшого тексту заяви чиновника. За словами Костюка, знання російської мови може бути для українців додатковою конкурентною перевагою і Україна не повинна комусь «віддавати або дарувати» цю свою перевагу.
Російськомовність як фактор розколу українського суспільства
Втрата своєї мови, що призводить до денаціоналізації, веде до деморалізації суспільства
Знання другої мови може бути конкурентною перевагою, але тільки за умов рівноправних міжнаціональних і міжмовних стосунків. Не може бути перевагою знання і використання тієї мови, яка витісняє свою і посідає її місце в публічному і культурному просторі, денаціоналізуючи підкорений народ.
Втрата своєї мови, що призводить до денаціоналізації представників підкореного народу, розриває зв’язок із попередніми поколіннями, руйнує глибинне усвідомлення своєї культури й заміняє його поверховим засвоєнням чужої, послаблює енергію думки й веде до деморалізації суспільства. Про це писав наш великий філолог Олександр Потебня та видатні гуманітарії інших народів.
Дмитро Разумков навіть не помічає, як деякі факти, наведені в його інтерв’ю, виразно суперечать його переконанню
Наступ нинішньої влади на українську мову й спроби посилення русифікації сприяють легітимізації заяв Володимира Путіна про те, що українці й росіяни – один народ і Україна – це навіть не держава. Очевидно, мають рацію ті експерти й політики, які вважають, що за спробами нинішньої української влади переглянути мовне законодавство стоять певні домовленості щодо цього на тлі переговорів із Росією.
Спікер парламенту Дмитро Разумков навіть не помічає, як деякі факти, наведені в його інтерв’ю, виразно суперечать його переконанню у можливості об’єднання країни на основі узаконення її двомовного стану. На запитання журналіста про те, чи існує у фракції «Слуга народу» якась основна концепція щодо мовного закону, Разумков відповів: «Фракція в цьому випадку досить різноманітна. Від надто радикально налаштованих на захист української мови депутатів до тих, хто буде займати абсолютно протилежну позицію».
Розкол на мовному ґрунті всередині фракції є віддзеркаленням загальноукраїнської ситуації. Стан тотальної двомовності руйнує єдність країни, розколюючи соціум на три групи: тих, хто обстоює українську мову, тих, хто обстоює російську, і проміжну, найчисельнішу в нашому випадку групу байдужих, тих, кому «все одно, якою мовою говорити».
На поповнення лав проросійськи орієнтованої частини соціуму за рахунок залучення байдужих зараз активно працюють ОПЗЖ і партія Шарія. Найбільшу загрозу національній безпеці у цьому зв’язку становить привласнення Медведчуком основних телевізійних каналів.
Водночас захисникам України від наступу Малоросії на мовному фронті має додати сил мобілізація своєї мови. Як зазначав великий німецький філософ Вільгельм фон Гумбольдт, «якщо через якісь побічні причини народ, що володіє досконалою мовою, зануриться в духовну відсталість і кволість, то вирватися з цього стану за допомогою власної мови йому буде значно легше».
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
