(Рубрика «Точка зору»)
У Донецькому університеті до окупації був музей Василя Стуса. Поет навчався в 1954–1959 роках на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту Донецька (тоді – Сталіно), на базі якого в 1965 році був створений державний університет.
У квітні 2013 року, перебуваючи в університеті на захисті дисертації з українського мовознавства моєї аспірантки Ольги Шевчук-Клюжевої, я мала можливість ознайомитися з експозицією музею. Мою увагу привернула відомість з оцінками Стуса на випускних іспитах. Здивувало те, що з російської мови він отримав вищий бал («відмінно»), ніж з української («добре»).
Але все стало зрозумілим після ознайомлення з представленими в експозиції текстами, що їх випускники історико-філологічного факультету мали написати на іспитах з російської і української мов. Для диктанту з російської мови було підібрано фрагмент з повісті Льва Толстого «Козаки». Натомість диктант з української мови студенти мали написати не за оригінальним літературним твором, а з перекладеним із російської публіцистичним текстом про В.І. Леніна. Це був типовий зразок «дубль-новомови» – семантично убогий, скалькований з російської текст із максимально наближеною до неї лексикою і фразеологією.
Історія диктантів у Донецькому педінституті виразно ілюструє колоніальну практику вивищення російської мови й пригнічення української
Смисловий і стилістичний контраст між двома різномовними завданнями недвозначно ілюстрував вторинність, неповноцінність української мови у порівнянні з багатою, стилістично бездоганною російською. Обираючи такі тексти для диктантів, викладачі педінституту, свідомо чи несвідомо, виховували у майбутніх вчителів сприйняття російської мови як мови високої культури, а української – як мови вторинної зниженої культурної вартості.
Історія іспитових диктантів із двох мов у Донецькому педінституті виразно ілюструє колоніальну практику вивищення панівної російської мови й пригнічення української.
Постколоніальне прочитання роману Толстого «Війна і мир»
Показовою у цьому зв’язку є надзвичайна авторитетність в СРСР творів Льва Толстого, попри те, що за класовим походженням письменник не вписувався в соціальні стандарти робітничо-селянської держави.
Цікаве постколоніальне прочитання роману «Війна і мир» містить праця американської славістки Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська культура і колоніалізм»
Творчість Толстого, однак, відповідала іншій політичній міфології – імперській.
Цікаве постколоніальне прочитання роману «Війна і мир» містить праця американської славістки Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська культура і колоніалізм». Як показала авторка, Толстой перетворив у романі історію на міф про «велику патріотичну війну», що додало нового блиску основоположному політичному міфу російської нації. Центральне місце в ньому посіло іноземне вторгнення і самозахист росіян. Відтак роман змальовував Росію у смиренній позі, примушуючи читача не помічати її агресії.
Росія вела війну також на Кавказі і в Середній Азії. І в цих діях була явним агресором
У 1812 році Росія вела війну не лише з французами, воєнні дії відбувались також на Кавказі і в Середній Азії. І в цих діях Росія була не жертвою, а явним агресором. Якби Петя Ростов загинув на південному чи східному фронті, пише Е.Томпсон, «чи могли б ми класифікувати його як юного і невинного героя, котрий загинув за торжество справедливості, і чи зробив би він тоді внесок у формування російської політичної міфології? Це незручне питання, і Толстой від нього спритно ухиляється».
Як зазначає авторка, роман «Війна і мир» створив «настільки привабливий образ Росії як країни, де відсутні серйозні правопорушення, і з такою кількістю видатних громадян, які діяли в «реальній» історії, що, по суті, не можна було навіть думати про якусь його серйозну критику».
Роман став переконливим посередником між російською колоніальною практикою і її образом у власних очах як могутньої нації-держави. Дуже мало народів, підсумовує Е.Томпсон, змогли в такий спосіб створити свій образ в очах світу.
Антиукраїнська культурна політика радянської доби
За радянської доби велич російської культури та її буцімто визначальний вплив на культури підкорених народів набув політичного характеру. У шкільних підручниках і вищих навчальних закладах її трактування супроводжував постійний епітет «велика»: «велика й могутня російська мова», «великі російські письменники», «великі російські романи» тощо.
Російщення і приниження української культури супроводжувалось періодичними жорстокими «чистками» творчих середовищ
Натомість з української культури по-варварському вилучили цілі пласти під приводом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Російщення і приниження української культури супроводжувалось періодичними жорстокими «чистками» творчих середовищ. Все це призвело до її маргіналізації й численних лакун у процесах її історичного розвитку.
«Росіяни виявились першим народом нашого часу, – писав Томас Стернз Еліот, – що став свідомо спрямовувати культуру політично і брати під удар в будь-якій точці культуру будь-якого народу, над яким вони прагнуть встановити панування. Чим вищого розвитку чужа культура досягає, тим досконалішими є спроби її знищити шляхом усунення серед підкореного населення тих елементів, котрими ця культура найбільш усвідомлена».
Імперська асиміляція спричинила дисбаланс між тими групами українців, для яких своя культура становить незаперечну цінність, і тими, хто прийняв російський наратив її меншовартості.
На жаль, на сьогодні друга група за чисельністю значно переважає першу. Внаслідок цього українці обирають до владних структур людей байдужих, а то й ворожих до українства як такого.
Наслідки російських асиміляційних практик в політичному житті України
Ментальну залежність від російської колоніальної практики демонструє, приміром, всупереч своїй назві, книжка Леоніда Кучми «Україна – не Росія». Замість гуманітарної програми формування українського культурного простору на всій території країни у книзі висунуто дивну тезу про неможливість національного відродження без асиміляції загальноімперської культури. Як наголошено у книзі, «російська культура і культурна історія завжди будуть тісно пов’язані з культурою та історією українською».
Табачник втік з України. Проте в культурних інституціях і вищих навчальних закладах лишилось чимало його однодумців
Не дивно, що посаду голови Адміністрації за президентства Кучми, а згодом віцепрем’єр-міністра та міністра освіти і науки за президентства Януковича обіймав українофоб Дмитро Табачник, який відверто заявляв, що не буде «провадити культурну політику тільки в інтересах вузького прошарку українськомовної інтелігенції, яка просто боїться конкуренції в усьому».
Після перемоги Майдану в 2014 році Табачник втік з України. Проте в культурних інституціях і вищих навчальних закладах лишилось чимало його однодумців, вихованих на стереотипі величі російської культури.
Так, історик Георгій Касьянов, який викладав історію в престижному столичному університеті, в лекції «Націоналізація історії в Україні», прочитаній у 2009 році в Москві, виступав з критикою тих українських колег, які вважають, що Росія позбавила Україну державності в ХVІІ столітті і є ворогом України. Науковець твердив, що в тому вигляді громадянського виховання, в якому нині присутня історія України, вона не потрібна, бо дає дуже негативний образ своєї історії. «До цього додається ще й література ХІХ ст. з цими вмираючими селянами і покинутими матерями з дітьми», – зазначив Г. Касьянов.
Принижений, спотворений Росією образ України та її культури досі отруює свідомість значної частини українського населення. Як інакше пояснити перемогу на останніх виборах студії «Квартал 95» і героя її серіалу «Слуга народу»? Цей вибір уже не можна виправдати втручанням Москви. Очевидно, ідея втілення такого проєкту виникла там, але проголосували за нього українці. Електорат Володимира Зеленського і «Слуги народу» не зупинило те, що у своїх комедійних сценках кварталівці неодноразово висміювали українство, а на фестивалі в Латвії Зеленський заявляв, що вони приїхали з країни, в якій культури вистачає всього на чотири дні, і порівнювали її з порноактрисою.
Те, що більшість виборців надали перевагу претендентам на владу з таким бекґраундом, свідчить про глибинну деформацію колективної національної ідентичності. Це означає, що значна частина українців дивиться на себе і на свою культуру очима сусіднього народу. Вони не усвідомлюють, що зумисне спотворений образ їхньої культури нав’язаний їм зовні. Принизливе сприйняття її уявної неповноцінності порівняно з «вищою» російською засвоєно ними як власний етнічний автостереотип.
Все ж треба сказати й про певні позитивні явища, які відбуваються в культурному просторі після 2014 року. Навіть у найбільш зросійщених містах – Харкові, Одесі, Запоріжжі – українська культура вже вийшла з ґетто, куди її загнала радянщина. Нині тут з’являється все більше проукраїнських осередків, у яких, треба сподіватися, формується нова еліта з державницьким мисленням.
Чи вдасться їй прийти на зміну нинішнім можновладцям, для яких головну цінність становлять не мовні, а грошові знаки, покаже майбутнє.
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
