(Рубрика «Точка зору»)
Минув рік після президентських виборів. На них колишній президент Петро Порошенко йшов під гаслом «Армія, мова і віра», заявляючи, що це формула сучасної української ідентичності: «Армія боронить нашу землю. Мова боронить наше серце. Церква боронить нашу душу». Це гасло, за великим рахунком, не зачепило серця виборців. Зрештою, знайшлося чимало його критиків. Та й тренди тоді серед електоральної маси були інші.
Хоча насправді питання ідентичності має для нас чималу вагу. Особливо в нинішніх умовах пандемії коронавірусу, коли держави «самоізольовуються». Ніби відбувається «відродження» національних держав, для яких важливим є питання ідентичності населення.
За часів президентства Порошенка робилися певні кроки щодо поширення української мови, нарешті з’явилася автокефальна Православна церква України… Можна говорити про певні недоліки, помилки. Та все ж відбувалося формування української ідентичності, скажемо так – «українізація». Хоча цей процес ніхто так не називав.
На жаль, ця «українізація» не отримала належної підтримки ні серед верхів, ні серед низів. А зараз можна говорити про певне її згортання.
Історія начебто повторюється. Щось подібне ми мали в 1923–1932 роках у радянській Україні.
Для чого більшовикам була потрібна українізація?
У 1923 році в Радянському Союзі більшовики взяли курс на так звану коренізацію, котра мала на меті посилення їхнього впливу в національних районах держави шляхом залучення місцевого населення до радянського будівництва. У той час більшовицьке керівництво зіткнулося зі злетом національних рухів. І щоб він не призвів до руйнування радянської держави, яка стала своєрідною реінкарнацією Російської імперії, більшовики вирішили очолити ці рухи.
Заради цього були створені союзні республіки, які формально вважалися рівноправними суб’єктами Радянського Союзу, а також численні національно-територіальні утворення в їхньому складі. Керівні посади в адміністрації, освіті та господарстві тут обіймали спеціально підготовлені національні кадри.
І в цій більшовицькій політиці українізація займала одне з важливих місць. Адже український національний рух виявився досить потужний і становив серйозну загрозу для більшовицького режиму.
Більшовицька ідеологія не користувалася великою популярністю в Україні. А на початку 20-х років у партійних та радянських органах тодішньої Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) етнічні українці становили меншість.
Більшовики, здійснюючи політику українізації, сподівалися, що з часом їм вдасться приєднати до СРСР території за його межами, які заселені українцями
Окрім внутрішньополітичних завдань, коренізація, українізація зокрема, мала також зовнішньополітичне завдання – показати, що в Радянському Союзі реалізовується право націй на самовизначення. Тим самим більшовицька держава мала стати привабливою для представників народів, які зазнавали національного гніту.
Особливо це було актуальним для українців. Адже їхня значна частина проживала за межами Радянського Союзу – як на своїх етнічних землях, так і на еміграції. Після Першої світової війни Галичина й західна Волинь опинилися в складі Польщі, Буковина й Бессарабія – в Румунії, Закарпаття – у складі Чехо-Словаччини. Польські й румунські урядові кола проводили жорстку політику денаціоналізації українців. Щодо чеських урядовців, то вони загалом давали можливість українцям розвивати своє національне життя, допомагали українській політичній еміграції. Щоправда, Прага так і не надала Закарпаттю автономії. Лише в останні місяці існування Чехо-Словаччини, восени 1938 року, ця автономія була реалізована.
Більшовики, здійснюючи політику українізації, сподівалися, що з часом їм вдасться приєднати до СРСР території за його межами, які заселені українцями, а також залучити до співпраці деяких знакових українських діячів, що опинилися на еміграції.
Як бачимо, українізація була важливим моментом політики більшовиків. Тому 27 липня 1923 року Рада народних комісарів УСРР видала декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», що передбачав перехід на українську мову викладання в навчальних закладах. 1 серпня цього ж року було видано постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури».
Опір та гальмування українізації
Однак із самого початку політика українізації зустріла опір та саботаж у партійних та державних органах, а також серед населення русифікованих міст. При цьому це робили не лише росіяни чи русифіковані євреї, які обіймали чимало керівних посад, а й русифіковані українці.
Так, Дмитро Лебідь, друга особа в більшовицькій ієрархії в УСРР, фактично виступив проти українізації. У 1923 році він писав: «…бо націоналізація, тобто штучне насадження української мови в партії та робітничому класі, за теперішнього політичного, економічного та культурного співвідношення між містом і селом, – це значить, стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста. Ми знаємо теоретично, що не оминути боротьби двох культур. У нас, на Україні, через історичні умови, культура міста – це російська культура, культура села – українська».
У 1926 році Микола Хвильовий опублікував памфлет «Україна чи Малоросія?»... Звідси його гасло «Геть від Москви!»
Подібні погляди мали чимале поширення. Мають вони поширення й зараз. Мовляв, російська культура – це передова культура міста, а українська – сільська, над якою можна й посміятися.
Однією з реакцій на такі погляди й відповідну практику стала діяльність відомого письменника Миколи Хвильового. У 1926 році він опублікував памфлет «Україна чи Малоросія?», де піддав критиці традиційний «російський месіанізм». «Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства…» – писав Хвильовий. Звідси його гасло «Геть від Москви!», твердження про шкідливість для українців російської культури й заклик орієнтуватися на «психологічну Європу». Це викликало незадоволення в Йосипа Сталіна, який закликав боротися «з крайностями Хвильового у лавах комуністів».
Та все ж Хвильовий не був одиноким. Його підтримали так звані націонал-комуністи, які мали певний вплив серед тодішньої більшовицької партійної верхівки України. Одним із захисників Хвильового став Олександр Шумський.
Він, займаючи високі посади в УСРР, робив багато для українізації. При цьому вважав, що одним із головних її гальм є малороси. Це, за його словами, «нікчемний шкурницький тип», «безпринципно-лицемірний, по-рабському двоєдушний і зрадницько-підлесливий». Краще й не скажеш! Сталін не пробачив таке Шумському. Останній у 30-і роки був репресований, як і багато інших українських націонал-комуністів, а потім був убитий з санкції «вождя народів».
У 1933 році, не витримавши гонінь, покінчив життя самогубством Микола Скрипник, який теж був одним із провідників українізації. До речі, народився він на Донбасі. Цей регіон, який цілеспрямовано русифіковувався, дав нам не лише українізатора Скрипника, а й визначних дисидентів-шістдесятників – Василя Стуса, Миколу Руденка, Івана Дзюбу, Олексу Тихого.
Уже 26 квітня 1926 року Сталін надіслав листа, в якому розкритикував політику українізації
Незважаючи на певні здобутки українізації, зокрема у вищій школі та видавничій діяльності, вона не відзначалася послідовністю. Уже 26 квітня 1926 року Сталін надіслав Лазарю Кагановичу, тодішньому більшовицькому очільникові в республіці, та іншим членам політбюро центрального комітету Компартії України листа, в якому розкритикував політику українізації.
Наприкінці 20-х років ХХ століття починається переслідування української інтелігенції. У березні-квітні 1930 року в оперному театрі столичного Харкова відбувався показовий суд над учасниками так званої «Спілки визволення України».
Судили 474 особи – як правило, представників української інтелігенції. Одним із головних звинувачених був академік Сергій Єфремов – видатний вчений-літературознавець.
До розстрілу було засуджено 15 осіб, до концентраційних таборів – 192. Багато інших учасників процесу теж отримали покарання. Подібних широкомасштабних судових процесів проти національної інтелігенції в тодішньому Радянському Союзі не було. Це був сигнал: українізація згортається. І хоча за інерцією вона протривала ще кілька років, її ефект не був значним.
З тих часів минуло ледь не сто років. Багато чого змінилося. Незмінним лишилася байдужість наших багатьох очільників до формування української ідентичності та буяння серед нашого люду духу малоросійства з його сакраментальним «какая разница».
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
