Чи має Росія право привласнювати собі перемогу в Другій світовій війні?

(Вперше цю статтю було опубліковано на сайті Радіо Свобода у травні 2020 року, коли у світі відзначали 75 років перемоги над нацизмом у Другій світовій війни)

75 років перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Це була найбільша в історії людства катастрофа, трагедія справді планетарного масштабу. За деякими даними, жертвами цієї війни стали понад 80 мільйонів людей. День перемоги над нацизмом є для більшості країн днем жалоби і пам’яті, днем, коли потрібно помовчати, згадати, помолитися та пообіцяти один одному, що нацизм більше ніколи знову не повернеться на нашу землю.

На цьому тлі своїм парадно-мілітарним стилем святкування Дня перемоги виділяється лише Росія. За великим рахунком, це її справа і її право. Водночас, за чим ми не можемо спокійно спостерігати, так це за зростанням агресивності звинувачень Росії на адресу західних країн, а також України, стосовно того, що ми нібито не так, не тоді і не там відзначаємо День перемоги. Головна наша провина у тому, що ми не хочемо визнати головним і єдиним переможцем у Другій світовій війні саме Росію (за версією Кремля, вона тоді просто називалася інакше – Радянським Союзом). Причина нападок на Захід, думаю, зрозуміла: суть існування будь-якої московської держави завжди полягала у конфронтації із Заходом.

Чому Україна? Тут складніше. Без України неможлива жодна російська імперія. Саме проти України Росія багато століть веде неоголошену гібридну війну. Парадокс, але Україна, яку Росія любить брехливо називати «братською», насправді є фантомним болем Росії і, водночас, її головним ворогом. Так само парадоксом є те, що Росія зі своєю формально антивоєнною риторикою насправді не здатна існувати без війни. На жаль, війною минулою вона живить мобілізацію на війну нинішню – війну в Україні.

24 травня 1945 року, через два тижні після капітуляції Німеччини, на урочистому прийому в Кремлі Сталін проголосив тост, який значною мірою пояснює природу російського імперіалізму та його цинічну пропагандистську сутність: «Я п’ю, насамперед, за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією серед усіх націй, що входять до Радянського Союз.., тому що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни».

І ще одна цитата – ці слова сказані через 65 років після слів Сталіна. Йдеться про відповідь Путіна на запитання про те, чи переміг би Радянський Союз у війні без України: «Ми все рівно перемогли б у війні. Бо ми – народ переможців… Найбільших втрат у війні зазнала саме РРСФР – понад 70%... Війна була виграна насамперед за рахунок ресурсів Російської Федерації».

Ці два висловлювання є яскравим прикладом брехні і маніпуляцій – як на фактологічному, так і на моральному рівнях. Почнемо з фактів. Український народ в ході Другої світової війни зазнав одних з найбільших втрат як від окупаційного режиму нацистської Німеччини, так і від комуністичного тоталітарного режиму. Тоді як на території сучасної Росії були окупованими лише кілька західних регіонів, територію України нацисти окупували повністю. До того ж по ній двічі прокотився спустошливий каток військових дій – один раз при відступі Червоної армії, і вдруге – при її наступі.

Сукупні демографічні втрати на території України впродовж 1939–1945 років, включаючи військових і цивільних, оцінюються у 8–10 мільйонів осіб. Загалом же з 1941 до 1945 роки, враховуючи тих, хто загинув від рук обох режимів, був вивезений на примусові роботи, репресований або ж депортований, населення України зменшилося з 41 до трохи більше, ніж 27 мільйонів. Було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, вивезено 550 промислових підприємств, незліченну кількість історичних цінностей. Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45% від збитку усього СРСР.

Загальна кількість мобілізованих з території України за роки війни до Червоної армії становила близько 7 мільйонів. Кожний другий з них загинув, а кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Крім Червоної армії, вихідці з України воювали в арміях Польщі (120 тисяч), США (80 тисяч), Канади (45 тисяч), Франції (5 тисяч). Сотні тисяч українців боролися проти нацистів у лавах партизанів та повстанців. Україна дала Червоній армії 7 командуючих фронтами і арміями, 200 генералів. Понад двом тисячам українців було присвоєне звання героя СРСР. У 1944 році кожен третій військовослужбовець Червоної армії був вихідцем з території України. У піхотних частинах і з’єднаннях 1–4 Українських фронтів українці становили 60–80%. Саме вони, до речі, переважно брали участь у визволенні від нацистів країн Східної Європи, в тому числі Чехословаччини.

До речі, серед українських військових, що звільняли Чехословаччину, був і мій дідусь – Мойсей Перебийніс.

Українці зробили надзвичайно вагомий внесок у перемогу над нацизмом. Заперечувати це безглуздо. Визнанням цього внеску стало включення України до складу держав – засновниць ООН. Поряд з іншими народами – учасницями антигітлерівської коаліції український народ по праву є однією з націй-переможниць.

Тепер – про моральний аспект. Цинізм Кремля полягає в тому, що святу тему перемоги над нацизмом він намагається перетворити на свого роду індульгенцію від усіх злочинів як радянського, так і нинішнього російського режимів. Той, хто про ці злочини говорить, автоматично звинувачується російською пропагандою у фашизмі. Те, з якою легкістю в Росії розкидаються цим страшним словом, до речі, особливо насторожує.

Так, ми відзначаємо День перемоги з покорою і жалобою. Ми не танцюємо і не співаємо у цей день, бо знаємо, якою страшною ціною ця перемога була здобута.

До речі, саме так, без жодних парадів, відзначали цей день наші діди – ті хто переміг нацистів – у перші двадцять років після перемоги. І лише у «пізньому» СРСР і, особливо, у нинішній Росії, ті, хто не має жодного поняття про страхіття тієї війни, перетворили цей день на знаряддя пропаганди, інструмент ідеологічного зомбування власного народу, фактор безпідставного брязкання зброєю і безкінечних погроз навколишнім країнам. Уже просто культовою в Росії стала в фраза «можемо повторити», «наші танки знову будуть в Празі, Берліні тощо».

Міфічною «зовнішньою загрозою», якою кремлівське керівництво десятки років лякає російський народ, вони навчилися пояснювати всі свої непопулярні дії і невдачі: і постійну мілітаризацію, і якийсь унікальний шлях розвитку Росії, в якому немає місця загальновизнаним нормам демократії, і економічні проблеми, і санкції та ізоляції. Це універсальне і дуже зручне пояснення того, чому Росія продовжує залишатися технологічно відсталою країною.

Росія всіх навколо звинувачує у «переписуванні історії», але при цьому сама намагається нав’язати світу ту версію історії, яка була написана радянським тоталітарним режимом. Історія для того режиму, як відомо, була не більше, ніж засобом ідеологічних маніпуляцій та приховування власних злочинів. Захищаючи такий підхід, Росія, по суті, сама стає фальсифікатором історії. Чому вона це робить? Адже, на перший погляд, здавалося б, в Росії зараз панує зовсім інша система, ніж була за комуністів, зовсім інша ідеологія. Але це лише на перший погляд. Насправді сучасна Росія є прямим продовжувачем радянського режиму – з точки зору як агресивної імперської суті держави, так і злочинних антигуманних методів досягнення своїх цілей.

Драма українського народу, як і інших народів Східної Європи, полягала в тому, що, вигнавши нацистів, ми не стали вільними, бо на нашій землі запанував не менш жорстокий сталінський тоталітарний режим. А сьогодні, розпочавши у 2014 році війну проти України, окупантом на українській землі стала спадкоємиця того режиму – Росія. Від рук російських окупантів вже загинуло понад 13 тисяч українців.

При цьому методи, які вони використовують проти полонених українців та кримських татар на окупованих територіях – як в Криму, так і на Донбасі – часто не менш жорстокі, ніж ті, які застосовувалися в радянських гулагах або в нацистських концтаборах.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Перемога і «побєдобєсіє»: від драми до абсурду

Зрозуміло, що в цих умовах запрошення іноземних лідерів відзначити День перемоги у столиці держави-агресора є, м’яко кажучи, насмішкою над жертвами російської війни проти України. І тут в жодному разі не йдеться про недооцінку ролі російського народу у Другій світовій війні – його внесок у перемогу над нацизмом величезний. Але росіяни, які здобували перемогу, і кремлівське керівництво – це далеко не тотожні поняття. Ніхто не може приватизувати перемогу в тій страшній війні. І вже точно не має на це жодного морального права Кремль, для якого ця перемога – лише коліщатко в механізмі безкінечного самовідтворення тоталітарних режимів.

Євген Перебийніс – посол України в Чехії

Передрук із сайту Посольства України в Чехії. Оригінал публікації – на сайті чеського видання Aktuálně​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Десятиліття брехні про війну. У Росії досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія»