Брехня і перемога
(Вперше цю статтю було опубліковано на сайті Радіо Свобода у 2020 році)
9 травня 1981 року я, тоді ще 14-річний школяр, прийшов на відкриття нової будівлі «Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» на Печерських пагорбах. Рух було перекрито: від комплексу щойно від’хав кортеж генерального секретаря ЦК КПРС, голови президії Верховної Ради СРСР Леоніда Брежнєва.
Брежнєв – йому залишалося жити всього півтора року – був головною фігурою на церемонії і учасники відкриття музею вшановували його, скромного офіцера воєнних часів, як одного з полководців Другої світової війни. Але це вже було настільки звичним атрибутом останніх років правління Брежнєва, що я просто не помітив ритуальних улесливих промов.
Шок чекав мене вже під час екскурсії по музею, у залі бойової слави. Там, у цоколі монумента «Батьківщини-мати», золотими літерами по білому мармуру, були вибиті прізвища героїв Радянського Союзу – учасників війни. І що ж я побачив нагорі?
Зображення чотирьох зірок героя і напис:
Брежнєв Леонід Ілліч
Жуков Георгій Костянтинович.
Я отримав дуже хороший – і наочний – урок фальсифікації історії Другої світової війни
Брежнєв справді тоді вже був тричі героєм Радянського Союзу і героєм соціалістичної праці (через півроку він отримає ще одну зірку героя і «вознесеться» над маршалом Жуковим, який був «усього лише» чотири рази героєм Радянського Союзу). Але ось тільки маршал Жуков, три з чотирьох своїх зірок отримав за участь у бойових діях і дві – під час Другої світової війни (четверту – за придушення антикомуністичного та антиімперського повстання в Будапешті). А Брежнєв вперше став героєм Радянського Союзу вже тоді, коли був генеральним секретарем ЦК. Пізніше присвоїв собі звання маршала і навіть нагородив себе самого орденом «Перемога» – в порушення статуту самої нагороди (після смерті Брежнєва його родичам довелося повернути орден). І ось – кульмінація. У залі бойової слави музею цей чоловік, який був політпрацівником і отримав генеральські погони тільки наприкінці війни, був на першому місці – перед усіма маршалами, генералами, перед знаменитими льотчиками, танкістами, артилеристами…
Так я отримав дуже хороший – і наочний – урок фальсифікації історії Другої світової війни. І якщо задуматися, всі ці роки були – і залишаються – битвою правди і фальсифікації. Це теж фронт і теж спадщина цієї страшної війни.
Приховування фактів і підміна їх міфами
Кажуть, що історію війни завжди пишуть переможці. Але переможці – аж ніяк не завжди фальсифікатори. А в Радянському Союзі – і у путінській Росії – це саме так. Приховували факти і намагалися підмінити їх міфами. Приховували документи – той же пакт Молотова-Ріббентропа пролежав у закритих архівах радянського керівництва аж до краху СРСР.
Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули
Намагалися не згадувати про перші, найстрашніші роки війни. Намагалися давати слово маршалам і затикати рот солдатам – це вже після першої опублікованої повісті київського письменника Віктора Некрасова «В окопах Сталінграду» з’явився вираз «солдатської правди» і люди, які ризикували своїм життям і бачили, як гинули їхні товариші, отримали можливість розповісти про кошмар війни. А до цього війна була як у фільмі «Падіння Берліну» – свято і оплески Сталіну, який прилетів до німецької столиці (насправді диктатор там не був).
Коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати – і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія»
З історії війни викреслювали цілі розділи. З вулиць радянських міст виганяли інвалідів, які пожертвували своїм здоров’ям, своїми руками і ногами заради перемоги. Засипали Бабин Яр – щоб забули про незручний Голокост. Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули. І тоді, коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати – і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія».
А насправді перемога у будь-якій війні – це не «свято зі сльозами на очах», як співається в радянській пісні. Це усього лише можливість плачу в тиші, без страху завтра загинути самому й втратити близьких. Без бомбардувань, боїв і концентраційних таборів. Але із розумінням, що все це було вчора. Це можливість плачу серед руїн, на які перетворилася вся Європа – і Україна також. Це можливість плачу серед «похоронок», які були чи не у кожній родині. Це зараз здається, що перемога – це святкові салюти. А тоді люди, які пережили обстріли і бомбардування, божеволіли від кожного салюту – як зараз бояться салютів наші співвітчизники, що пережили російські обстріли.
Українці відзначають чергову річницю в країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян – вбивають
Але все ж найголовніше у перемозі – це правда про війну і про всю її нелюдяність. Тому що якщо цю правду приховувати і не вистраждати, потім обов’язково з’являється бажання воювати і вбивати.
Радянське керівництво і його російські спадкоємці зробили все можливе, щоб приховати цю правду і підмінити її пропагандистською тріскотнею. Ось чому українці відзначають чергову річницю перемоги в країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян – вбивають і позбавляють завтрашнього дня. У країні, яка стала жертвою агресії у нібито мирний час.
У країні, яка стала жертвою десятиліть брехні про війну.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
