Сто років тому, на початку грудня 1919 року, українська влада та українські збройні сили опинилася в дуже непростій ситуації. В цих скрутних умовах Українська галицька армія вирішила укласти союз із російськими білогвардійцями. Натомість військові Української Народної Республіки знайшла інший вихід – вирушили в Перший зимовий похід по ворожих тилах.
Про те, що спонукало українських військових до такого кроку і перебіг тих подій, Радіо Свобода поговорило з істориком Тетяною Швидченко.
– Часто кажуть про ті події листопада-грудня 1919 року, що українська армія опинилися в «трикутнику смерті». Де був цей «трикутник» і яка була тоді ситуація?
Наприкінці літа армія УНР втратила Київ, а за місяць-півтора – більшу частину підконтрольної території
– Наприкінці літа армія УНР втратила Київ, а за місяць-півтора – більшу частину підконтрольної території. Ця втрата впевнених позицій на фронті призвела до того, що країни Антанти не підтримали уряд УНР, хоча Симон Петлюра на це сподівався. Кордони були заблоковані. І коли настала осінь, яка була надзвичайно холодною у 1919 році, армію вразила епідемію тифу. Це була дуже заразна хвороба, навіть ходили чутки і в мемуарах писали, ніби була застосована біологічна зброя.
– Мені здається, не було особливо сенсу застосовувати біологічну зброю, бо хворіли в усіх арміях, які воювали між собою. Причому, наприкінці 1919-го тиф валив вояків сильніше, ніж зброя.
– Саме так: і Українська галицька армія, і армія УНР, і білі, і червоні – усі хворіли. Але українська армія була затиснута в «трикутнику смерті» між польськими, білогвардійськими та червоними військами. Це було на невеличкому клаптику території теперішньої Житомирської області, район Любара-Чорториї.
Більша частина армії УНР була інтернована до польських таборів. Тих близько 10 тисяч бійців, які залишилися – це було дуже мало для продовження боротьби. Вони не мали доступу до ліків, бо кордони були перекриті, бракувало зимового одягу. Їхній уряд був дезорієнтований, точилися суперечки: що ж робити далі?
– Галицький уряд наприкінці листопада виїхав на територію Румунії, а уряд УНР на початку грудня – на польську. У цій складній ситуації – оточення з усіх боків більше чи менше ворожими арміями, брак ліків, одягу, зброї – які можливі варіанти подальших дій розглядали?
На численних нарадах військове та політичне керівництво поділилися на кілька груп
– На численних нарадах військове та політичне керівництво поділилися на кілька груп. Була деструктивна групка – яскравий прояв отаманщини у 1919 році, – яку очолив отаман Гайдамацької бригади Омелян Волох. Він закликав приєднатися до червоних – був приязно налаштований до більшовиків і казав, що треба будувати червону українську армію. До речі, у Петлюри до нього були сентименти.
– Бо Волох був його давнім соратником, ще по Гайдамацькому кошу Слобідської України на початку 1918 року.
– Так. Але тут він відверто виступав проти Симона Петлюри і проти української державності. На бік Волоха, крім його гайдамаків, навіть перейшли деякі невеликі підрозділи.
Була ще одна група людей, яку представляв командир Січових стрільців Євген Коновалець. Він не ризикнув продовжувати боротьбу й розпустив свій корпус. Маленька частина січових стрільців пішла у Зимовий похід, але вже добровільно, приєднавшись до інших підрозділів.
– Тобто, вони взагалі не бачили перспектив для збройної боротьби?
– На той момент – не бачили. Тим паче, Галицька армія приєдналася до Збройних сил Півдня Росії, денікінської армії. І частина галичан з-поміж січовиків теж приєдналася до Галицької армії.
Василь Тютюнник був автором плану Зимового походу – переходу армії УНР до партизанських дій і збройну боротьбу в тилах білогвардійської та Червоної армії
Був ще один варіант, який запропонував Василь Тютюнник, на той момент командувач армії УНР, але він вже був тяжко хворий на тиф. Він був автором плану Зимового походу – переходу армії УНР до партизанських дій і збройну боротьбу в тилах білогвардійської та Червоної армії.
Натомість Симон Петлюра мав поїхати домовитися з Юзефом Пілсудським про польську збройну допомогу українцям. І вони навесні 1920 року уклали угоду, щоб разом виступити проти більшовиків. Між тим, Армія Зимового походу мала очолити всеукраїнське антибільшовицьке повстання на теренах Центральної України. До речі, на це були серйозні шанси, але їх не побачив Коновалець, наприклад. І його теж можна зрозуміти.
– А до якого плану Петлюра схилявся? Він же був ще на початку грудня був на цих нарадах. Він сам поїхав до Польщі, але що він бачив оптимальним для вояків?
У «трикутнику смерті» залишалося приблизно 10 тисяч вояків армії УНР
– Він підтримав план Василя Тютюнника, до якого пристали також командувачі Запорізької, Київської, Волинської груп. 5 грудня 1919 року Симон Петлюра таємно виїхав до Польщі, з ним забрали тяжко хворого Василя Тютюнника, який помер 19 грудня.
У цьому «трикутнику смерті» залишалося приблизно 10 тисяч вояків армії УНР, яких очолив Михайло Омелянович-Павленко. Його заступником став Юрко Тютюнник – відомий отаман, людина із дуже цікавою біографією.
– Я так зрозумів, що Петлюра передав Омеляновичу-Павленку повноваження і в подальше планування вже не втручався?
– Там була цікава ситуація. З ними ще в грудні залишався прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа. Він пропонував, щоб кілька урядовців вирушили в Зимовий похід разом з військовиками. Проте командири армії УНР заперечували – сказали, що це буде затримувати армію, зробить її менш мобільною.
Ісаак Мазепа невдовзі виїхав і повернувся у квітні 1920 року до військ Зимового походу. Похід тривав п’ять місяців, дуже тяжко. За цю зиму зникли залишки зброї, набоїв бракувало катастрофічно станом на квітень 1920-го. Зносився одяг, який і так вже був у поганому стані.
Тривалий час був відсутній зв’язок з урядом. Тому зустрічаються спогади про зневіру серед вояків
Тривалий час був відсутній зв’язок з урядом. Тому зустрічаються спогади про зневіру серед вояків, які стикалися з більшовицькою пропагандою, що уряд їх покинув і розчинився десь на теренах Польщі. Заслуга Омеляновича-Павленка полягає не тільки у тому, що вдало керував Зимовим походом, а ще й надихав своїх вояків, підтримував бойовий дух. Він умів їх переконувати, що боротьба мусить тривати.
– Ви казали про мету підняти у 1920 році повстання у ворожих тилах. Мабуть, вони тоді ще не знали, чиї це будуть тили: червоних чи білих росіян?
– Попервах вони мали чіткий план йти проти білих. На той момент ще не було зрозуміло, чи переможуть їх червоні.
– Пішли проти білих, а опинилися у червоних. З одного боку, вони збиралися підняти повстання, а з іншого – це був спосіб зберегти те, що лишилося від армії?
– Так, звичайно. Одним із фундаментальних завдань Походу було збереження ядра армії УНР; декларація того, що армія УНР існує і діє на теренах України.
6 грудня – сторіччя початку Зимового походу. Ми про нього говоримо, тому що це одна з видатних і успішних бойових операцій української армії ХХ століття
6 грудня – сторіччя початку Зимового походу. Ми про нього говоримо, тому що це одна з видатних і успішних бойових операцій української армії ХХ століття. Ми говоримо про це з гордістю. Хоча армія Зимового походу йшла в нікуди, вони себе називали «лицарями абсурду», адже було невідомо чи вони там виживуть, але вони зберегли ядро, кістяк армії УНР, який успішно з’єднався з військами Петлюри в травні 1920 року. І вони продовжили боротьбу проти більшовиків. Інша справа, як все склалося далі, але тоді своє завдання вони виконали блискавично.
– Але великого повстання, здається, не було.
– Повстання не вдалося підняти, але вояки першого Зимового походу зробили все, щоб це відбулося. У них був спеціальний штаб, який встановлював зв’язки і координував дії з усіма проукраїнськими отаманами на теренах України.
Армія Зимового походу побувала навіть у знаменитому Холодному Яру. Там залишився хворий Юрій Горліс-Горський, який потім написав свою знамениту працю. Армія пішла далі, але в них вже були налагоджені зв’язки на Півдні, в Центрі, навіть на Лівобережжі.
Вони переходили на кілька днів на Лівий берег Дніпра. Залишилися цікаві спогади ці події, адже багато козаків були звідти родом і їм було цікаво, як там ситуація.
На початку 1920 року, Україну здебільшого було окуповано червоними, і вони проводили свою політику вилучення продовольства в селян
На початку 1920 року, Україну здебільшого було окуповано червоними, і вони проводили свою політику вилучення продовольства в селян. Армії УНР вдалося зашкодити цьому грабункові.
– Ви кажете, що близько 10 тисяч осіб пішло у цей похід. А скільки повернулося, якими були втрати?
– Десять тисяч всього залишалося, але лише 2,5 тисячі із них були боєздатними. Більша частина були хворі, вони лежали на возах, їх залишали в селах, у шпиталях. Це був рейд. Та й на всіх зброї тоді не вистачало. Згодом брали не всіх селян, які хотіли до українських військ приєднатися в Зимовому поході. Тому що не у всіх були свої коні та зброя.
Залишки армії УНР, яка вирушила 6 грудня залишили дуже багато вояків. Там було чимало таких, які планували залишити армію, дійшовши до місця свого проживання. Їхня подальша доля склалася по-різному. Були випадки, коли люди лишалися вдома, а потім загинули під час Голодомору. Але були й такі, хто одужав і повернувся до армії.
– Як ухвалювало рішення командування армії Зимового походу?
Першопочатковий план постійно змінювався. Кілька разів армія реорганізовувалася
– Першопочатковий план постійно змінювався. Кілька разів армія реорганізовувалася, з груп утворювалися дивізії. Війська ділилися на дві частини, йшли різними шляхами і лише через зв’язкових тримали між собою зв’язок. Одну колону очолював Михайло Омелянович-Павленко, іншу – Юрко Тютюнник. Він паралельно теж займався великим завданням цього походу – агітаційною роботою. Не лише зібрати всеукраїнське антибільшовицьке повстання, а й повідомляти населення, що українська армія існує, що уряд про них не забув.
Тож, коли звільняли якесь українське місто від більшовиків, там проводилася агітаційна робота: від банального ходіння по базарах, шинках, хатах, до друку відозв. Навіть друкували примірник газети «Україна». І все підписувалося іменем Юрка Тютюнника, тому частина населення вважала, що це він керував походом.
Наприкінці грудня сталася трагедія, коли вся Третя стрілецька дивізія загинула від нападу білогвардійців
Наприкінці грудня сталася трагедія, коли вся Третя стрілецька дивізія загинула від нападу білогвардійців. Це трапилося з вини їхнього командира Трутенка, через неорганізованість, через те, що вони пізно вирушили з села. Вони чекали там з четвертої ранку до 12-ї на морозі. В кулеметах позамерзала вода, і вони не могли стріляти. Наскочили білогвардійці й багатьох знищили, багатьох взяли в полон. Взяли навіть дружину Трутенка, через яку всі затрималися, адже вона забирала в якогось майстра свою хутряну шапку. Потім Трутенка судили, намагалися довести його провину.
– Чим закінчився похід та як оцінювали його підсумки?
– Похід завершився дуже вдало. Тут варто згадати, що в цьому поході відбулося біля ста значних бойових сутичок, 50 з них були крупними боями. Насамперед треба згадати бій під Вознесенськом 16 квітня 1920 року. Тут на вузловій залізничній станції знаходився велетенський склад зброї Червоної армії, чого гостро на той момент бракувало українським воякам.
Українські війська захопили Вознесенськ, хоча на той момент у них залишалася критично мала кількість набоїв
Українські війська захопили Вознесенськ, хоча на той момент у них залишалася критично мала кількість набоїв. В авангарді стояв один з найбільш боєздатних підрозділів армії УНР, і особливо Зимового походу – Чорні запорожці. Це була кіннота, яка відіграла найважливішу роль у цьому. Оскільки українські вояки підірвали залізницю і завдяки цьому затримали наступ підкріплення червоних, то мали змогу набрати скільки їм було потрібно зброї та набоїв. Навіть капелани, які брали участь у Зимовому поході, обмотувалися кулеметними стрічками і набирали повні кишені набоїв. Ця перемога дуже сильно підняла бойовий дух армії УНР в Зимовому поході. Після цього українські війська успішно підтримали селянські антибільшовицькі повстання.
Похід закінчився тим, що в районі Ямполя, сучасна Вінницька область, його учасники з'єдналися з підрозділами Симона Петлюри, який реорганізував більшу частину армії УНР в Польщі. І вони разом з поляками вже діяли на проти більшовицькому фронті.
– На той момент вже тривала польсько-українська-радянська війна, яка почалася у квітні 1920 року. Але про це поговоримо в одній із наступних передач.
(Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)
