100 років тому – в листопаді 1919 року – командування Української галицької армії уклало союз з російськими білогвардійцями – Збройними силами Півдня Росії генерала Антона Денікіна. Одним із наслідків цього став розрив між УНР і ЗУНР.
Ті події були не лише трагічними, але й доволі непривабливими. Доводилося навіть чути про недоцільність їх висвітлення. Якщо дивитися на історію як на додаток до патріотичного виховання, то справді, можливо, й не варто. Але якщо є потреба розібратися у подіях минулого, з’ясувати причини поразок, то говорити про це потрібно.
Про причини та наслідки союзу галичан із російськими білогвардійцями та наддніпрянсько-галицькі непорозуміння Радіо Свобода говорило з дослідником західноукраїнської військової історії Олександром Дєдиком.
– Зробімо пролог до тих подій. У вересні 1919 року почався збройний конфлікт між Українською Народною Республікою та російськими білогвардійцями. Між петлюрівцями та денікінцями, якщо персоніфікувати. Якою тоді була позиція Української галицької армії, яка перебувала під єдиним командуванням із армією УНР?
Галицька армія не була політичною силою. В Галичині існувала політична влада, яку репрезентував диктатор Західної області Української Народної Республіки
– Галицька армія як така не була політичною силою. В Галичині існувала політична влада, яку репрезентував диктатор Західної області Української Народної Республіки Євген Петрушевич, який був уповноважений виконувати найвищу державну владу. Тому не армійське командування вирішувало, а політичне керівництво галичан. Ми, насправді, не знаємо, наскільки самостійними були кроки галицького армійського командування. Але загалом керма державної політики з рук диктатора ніколи не вислизала.
Тому будемо говорити не про позицію галицької армії, а про позицію політичного керівництва ЗОУНР того часу. Воно полягало у тому, що надії на відновлення української державності в Галичині покладалися, у першу чергу, на Антанту. Рішенням Антанти повинна бути відновлена Західноукраїнська держава, яка була на той момент окупована поляками. Відповідно, західні українці намагалися не дратувати потужну Антанту, тим більше не виступати проти білогвардійців, які від імені Антанти проводять боротьбу з більшовиками.
Тому у конфлікті з білогвардійцями західноукраїнська влада була незацікавлена. І не тільки з цієї політичної причини, а ще й з військової причини. Галицька армія і взагалі об’єднані українські армії мали дуже погане матеріальне забезпечення, ніяк не могли налагодити процес мобілізації на звільненій території. Словом, до нової війни з білогвардійцями були цілковито не готові.
– Що спонукало командування галицької армії розпочати переговори з білогвардійцями, які в той час воювали проти УНР?
Ця війна розпочалася з вини білогвардійців, які не визнавали українців як самостійну силу. Визнавали її тільки як підрядну силу, а галичан вважали якоюсь екстратериторіальною армією
– Ця війна, головним чином, розпочалася з вини білогвардійців, які не визнавали українців як самостійну силу. Визнавали її тільки як підрядну силу, а галичан вважали якоюсь екстратериторіальною армією, яка випадково опинилася на Наддніпрянщині й тому повинна підлягати Денікіну під політичним поглядом. Не визнаючи Україну, Денікін був готовий воювати за єдину та неподільну Росію з ким завгодно, і в першу чергу – з українцями.
Українці в цю війну змушені були вступити не тільки тому, що на них напали, а ще й тому, що вони повинні були зважати на настрої українських селян у тилу денікінського війська, які масово повставали проти денікінської влади. Треба було захищати своїх громадян. В цьому випадку війна була неминуча. Та коли вона розпочалася, то проблеми військової неготовності почали даватися взнаки: брак зброї, підкріплень, одностроїв, через що швидко поширювалися пошесні хвороби – все це сильно послабило боєздатність української армії. Стало зрозуміло, що військового рішення на цей момент не буде.
Окрім того, у цей момент, як галицька армія розпочала сепаратні переговори з Денікіним, його війська перебували на вершині своїх успіхів і дуже близько наблизилися до Москви. Здавалося, що вони її ось-ось захоплять і, відповідно, ніби нема сенсу боротися з такою силою, яка ось-ось стане переможцем у громадянській війні на території колишньої Російської імперії.
Була і ще одна обставина. Нещодавно обидві українські армії воювали проти більшовиків. А тепер, коли розпочався конфлікт з Денікіним, Симон Петлюра був готовий укласти договір з більшовиками, заради спільної боротьби з білогвардійцями. Зрозуміло, що для галичан така позиція була абсолютно неприйнятна: вони не могли зв’язати себе союзом з більшовиками в умовах, коли сподівалися від Антанти рішення про долю своєї державності.
– Дозвольте тут з вами посперечатися. Як раз у листопаді 1919 року російські білогвардійці в громадянській війні зазнали доволі очевидної поразки. Наступ на Москву провалися – денікінська армія почала відступати. Під Петроградом зазнала поразки білогвардійська армія генерала Юденіча. Таке враження, коли галичани укладали угоду з білогвардійцями, то вони погано орієнтувалися в подіях російської громадянської війни. Схоже, розвідка в них працювала погано.
Коли в листопаді був укладений договір, то результат російської громадянської війни ще не був остаточно вирішений. Здавалося, що денікінці зазнали якоїсь локальної невдачі, яку вони сьогодні-завтра зможуть виправити
– Переговори були започатковані 25 жовтня. На цей момент результат битви під Орлом був невідомим, під станцією Касторною ще не зазнала поразки білогвардійська кіннота. Тож тоді було цілком незрозуміло, чим все закінчиться. А коли в листопаді був укладений договір, то результат російської громадянської війни також ще не був остаточно вирішений. Здавалося, що денікінці зазнали якоїсь локальної невдачі, яку вони сьогодні-завтра зможуть виправити. Тому не можна закидати галичанам нерозуміння ситуації. Це ми сьогодні з висоти ста років розуміємо, що то був кінець. В той момент зрозуміти, що це кінець, було доволі складно.
– На той момент було політичне керівництво ЗУНР в особі диктатора Євгена Петрушевича і було командування галицької армії. В переговорах з білогвардійцями військове командування взяло на себе ініціативу чи отримало санкцію з боку політичного керівництва?
– На жаль, на сьогодні ми не можемо стверджувати абсолютно точно, як воно відбулося, бо поки що належних документальних підтверджень розшукати не вдалося. Але ми можемо припустити, спираючись на те, що диктатор зберігав повноту влади як над галицькою армією, так і над політичними галицькими партіями, аж до кінця існування цього уряду, що диктатор дав якщо не тиху згоду, то замасковану вказівку, вчинити саме такі кроки, які вчинило командування галицької армії.
Генерал Мирон Тарнавський за своїми здібностями не був людиною, яка здатна на самостійні політичні кроки. Це не був Юлій Цезар. Усунення генерала Тарнавського відбулося формально. Хоча його віддали під суд, але суд закінчився за два дні його виправданням. І після цього він тимчасово очолював галицьку армію на момент хвороби генерала Микитки, який став його наступником. Таким чином, ми не можемо сказати, що він був репресований диктатором Петрушевичем, і сам цей факт спонукає нас до припущення, що тут велася погоджена політика.
– Якою була реакція з боку голови Директорії УНР і командувача армії УНР Симона Петлюри та з боку командного складу армії УНР на дії галичан?
Серед офіцерів української армії було чимало симпатиків білогвардійського руху, які опинилися в українській армії тільки заради того, щоб провадити боротьбу з більшовиками
– Коли йдеться про реакцію голови Директорії, вона повинна була бути такою, як вона була. Він вимагав суду над генералом Тарнавським, вимагав від Євгена Петрушевича з’ясування своєї політичної позиції.
Стосовно реакції військових воєначальників армії УНР, вона була дуже різною. У першу чергу, це пояснюється тим, що серед офіцерів української армії було чимало симпатиків білогвардійського руху, які опинилися в українській армії тільки заради того, щоб провадити боротьбу з більшовиками. Такі люди позитивно реагували на перехід галицької армії на бік Денікіна.
– Для Петлюри й командного складу армії УНР такі дії галичан стали несподіванкою чи вони були до цього готові?
– Симон Петлюра підозрював, що щось таке може статися. Йому було складно дійти згоди з державним керівництвом ЗУНР ще від часів антигетьманського повстання, коли галицькі політики орієнтувалися на гетьмана. Їх довелося переорієнтовувати на підтримку УНР і майбутнього повстання проти гетьмана. З цього моменту тертя і конфлікти між обома гілками українських політиків західних українців та наддніпрянців продовжувалися в різних формах, за різних обставин, з різних питань.
Ці конфлікти не вщухали. І це давало Симону Петлюрі найкращий ґрунт для розуміння того, що його можуть підставити. Він навіть підозрював, що за такими виступами проти нього, як спроба перевороту отамана Оскілка, вчинок отамана Болбочана – стояв Євген Петрушевич. Так воно було чи не так, офіційно не можна довести за браком документальних свідчень. Але такі настрої непевності в галичанах у Петлюри були віддавна.
– А у нього були можливості зупинити цей процес, скажімо, арештувати командування галицької армії?
За диктатором ЗУНР стояли галицькі політики одностайно, з окремими винятками. Натомість Симон Петлюра не міг покластися на єдність наддніпрянського політикуму
– На жаль, мабуть, у нього жодних позитивних кроків вплинути на цей процес не було. В першу чергу, якщо йдеться про співвідношення сил, то галицька армія приблизно в півтора рази переважала за чисельністю армію УНР. Окрім того, політично за диктатором ЗУНР стояли галицькі політики одностайно, з окремими винятками. Натомість Симон Петлюра не міг покластися на єдність наддніпрянського політикуму: у нього були чітко праві й чітко ліві. Був чітко визначений розподіл у політичному таборі. Із таким роз’єднаним політичним табором робити спроби об’єднати західних українців і наддніпрянців було нереально.
– А як стрільці та старшини УГА сприйняли звістку, що вони тепер союзники з російською білогвардійською армією?
– Рядовому складу галицьких стрільців пояснити таку зміну фронту було просто. Саме тому, що галичани сподівалися на відновлення своєї державності через рішення в Парижі. Лідери держав світу приймуть рішення й відновлять галицьку державу. Оскільки лідери держав світу підтримують Денікіна, відповідно, союзники Денікіна мають ще більше прав розраховувати на підтримку Парижу. Тим більше, у договорі з Денікіним було зазначено, що воювати з українською армією галицька армія не буде.
– А що означала для галицької армії на той момент ця угода з Денікіним? Які це мало практичні наслідки?
Йшлося про те, щоб забезпечити армію необхідним спорядженням. Потрібно було вилікувати армію від тифу, для цього треба було провести дезінфекцію, надати нові однострої
– Будемо говорити про сподівані практичні наслідки, бо дійсність виявилася дещо інакшою. У першу чергу йшлося про те, щоб забезпечити армію необхідним спорядженням. Потрібно було вилікувати армію від тифу, для цього треба було провести дезінфекцію, надати нові однострої. Потрібно було знайти зброю і спорядження. Все це сподівалися отримати від Денікіна, а якщо не від нього, то від Антанти через Одесу, яка в той час перебувала під контролем білогвардійців. Сподівалися, що таким чином вдасться відновити боєздатність галицької армії та при нагоді знову її кинути на шальки політичної гри – в залежності від тієї ситуації, яка складеться десь на весну 1920 року.
Тобто, насамперед сподівалися зберегти й відновити боєздатність галицької армії. Це була перша й найбільша надія на результати цього договору. Справді, від денікінців отримали певні постачання зброї, спорядження, госпіталі приймали хворих на тиф. Стрільцям не доводилося днювати й ночувати на станціях з вибитими вікнами, можна було їх розташувати у нормальних теплих приміщеннях. Вони не вели бойові дії, могли відпочити не в окопах. Тож певна користь, з точки зору збереження армії, в цьому була. Хоча, звісно, не тією мірою, як сподівалися галичани. Вони сподівалися, що через приєднання до Денікіна їх визнають у Парижі. Цього не трапилося.
– Наскільки тривалим та ефективним був цей союз?
Союз тривав з листопада 1919 року до початку лютого 1920 року, приблизно три місяці. Денікінська армія зазнала поразки від більшовиків
– Союз тривав з листопада 1919 року до початку лютого 1920 року, приблизно три місяці. Денікінська армія зазнала поразки від більшовиків. На зміну господарям галицької армії, яка була не здатна на той час навіть захистити себе – це був великий госпіталь, прийшли червоні. Галичани з метою порятунку відразу перейшли в союз з червоними, хоча це означало перекреслення їхньої орієнтації на Париж. Обумовлювалося це, у першу чергу, що спочатку треба вижити, а тоді вже можна думати як харчуватися. Тим і пояснювався такий різкий перехід галичан від Денікіна до червоних.
А вже потім, навесні 1920 року, повстання галичан проти червоних знову відродило їх сподівання на підтримку Парижу.
– Повернімося у 1919 рік. Після того як галицька армія уклала союз з російськими білогвардійцями, як складалися відносини між політичним керівництвом ЗУНР і УНР?
– Спершу Євген Петрушевич маскував цей перехід судом над генералом Тарнавським. І це тривало аж до 11 листопада, коли цей суд виправдав генерала Тарнавського, а генерал Микитка підтвердив договір, укладений із білогвардійцями.
Минуло лише чотири дні і дороги українських урядів розійшлися. Симон Петлюра, розуміючи, що українська наддніпрянська армія залишилась сам на сам з Денікіним і не зможе втримувати фронт, запросив поляків, щоб вони окупували Західне Поділля – Проскурів і Кам’янець-Подільський – щоб не допустити денікінців на цю території. Він вже тоді розраховував, що поляки будуть його наступним союзником.
Для галичан поява поляків у Кам’янець-Подільському означала їхній арешт та інтернування, припинення політичної діяльності
Для галичан поява поляків у Кам’янець-Подільському означала їхній арешт та інтернування, припинення політичної діяльності. Тому напередодні приходу польського війська до Кам’янець-Подільського, Євген Петрушевич виїхав до Румунії, а звідти до Відня, щоб продовжувати політичну діяльність в еміграції. Цей крок важко назвати дуже вдалим, оскільки армія сподівалася, що диктатор повернеться до неї та буде здійснювати політичне керівництво, поки армія перебуватиме в таборі білогвардійців. Їй цього політичного керівництва виразно не вистачало.
Прагнучи задемонструвати свою українськість, галицька армія спромоглася змінити назву. Всі гадають, до речі, що вона називалася Українська галицька армія, формально вона називалася Галицько-українська армія. Оскільки вимовляти Галицько-українська армія дещо незручно, то перейшли до більш розмовної форми – Українська галицька армія. Це на підкреслення свого українського характеру у таборі «єдінонєдєлімщиков», яким довелося з цим примиритися. Але це були розпачливі кроки за браком політичного керівництва. Якби Євген Петрушевич повернувся через Румунію до Одеси й керував би армією на місці, можливо, доля цього війська склалася б інакше.
– Відтоді шляхи політичного керівництва УНР та ЗУНР розійшлися?
– Абсолютно. Вони вже більше не сходилися. І це пояснювалося тим, що Петлюра орієнтувався на союз з Варшавою, а для галичан жодний союз з Варшавою не міг бути прийнятним. Варшава була окупантом Галичини, й сприймалася ними як ворог номер один.
