Росія не зробила висновку після війни в Афганістані – воїн-«афганець» Олександр Рожко

Десятки воїнів-«афганців» зібрались у Львові 15 лютого, щоб вшанувати пам’ять загиблих побратимів. 118 мешканців Львівщини повернулись додому у цинкових домовинах. Загалом в Афганістан радянське керівництво відправило 160 тисяч українців. З Львівської області в Афганістані воювали 5 060 осіб. Після війни померли від отриманих ран і захворювань понад 420 воїнів. Без синівської опіки залишись 1982 батьків і 2729 матерів. Вдовами стали 505 жінок і 711 діток – напівсиротами.

Львів’янин Олександр Рожко пройшов чотири війни: Афганістан, Дагестан, Югославію і Придністров’я, а також є учасником бойових дій на Донбасі, куди поїхав одразу після Майдану. Війна в Афганістані, наголосив український військовослужбовець, зробила його людиною, змінила світогляд і сформувала, як особистість.

Пісню Олександра Рожка «Не сумуй», яку він вперше виконав у проекті «Пісні війни», нині співають на передовій, у військових частинах, а також курсанти. Сьогодні він працює військовим інструктором і передає військовослужбовцям свій досвід. Цьогоріч мине 35 років, як Олександр Рожко, у травні 1984 року, повернувся з Афганістану додому. Призвали його у радянську армію і відправили у чужу країну у березні 1982 року.

– 15 лютого 35 років тому і 30 років тому, коли останній солдат радянської армії покинув Афганістан, де ви були у ці дні, пане Рожко?

– Я із побратимами був у провінції Пактія. Там базувалась 56-а бригада спецназу ПДВ СРСР. Я служив на батареї протитанкових керованих реактивних снарядів. Якраз 35 років тому, а це був 1984 рік, ніс із побратимами службу. В СРСР ніяких релігійних свят не було, а тим більше в Афганістані.Тому про Стрітення і не згадували. Нам було по 18 років і треба було служити чесно, тому що наша частина – ми перешкоджали караванам моджахедів доставляти зброю у центральний Афганістан. Ми перекривали перевали. На той час настільки складною була ситуація в Афганістані, а це постійні засідки, супроводження караванів. Коли дізнався про виведення радянських військ, тішився, що хлопці вже пішли. Бо коли ми служили, ми всі прекрасно розуміли, що ми в чужій країні, що там партія нікому не потрібна, бо вони не розуміють, що таке Ленін, комунізм, і ми там були чужі. У них своя віра, мова, тому треба було піти звідти, не нищити людям життя.

Я вважаю, що виведення військ – це наймудріше, що було зроблено за всі роки в Афганістані. Взагалі туди не треба було заходитити і не мали би стільки загиблих і морально травмованих людей опісля. Бо війна страшна не тим, що відбувається на самій лінії, а опісля, коли люди повертаються додому. Хтось починає пити, хтось уживати наркотики, хтось ще якось стрес знімає. Найважче на війні ховати своїх побратимів, з якими починав службу, їв, спав поруч.

– Вам було 18 років, ані досвіду військового, ані життєвого. Лиш вчора були розваги і тут війна.

– Тільки дискотеки, дівчата, а тут закинули за 5,5 тисяч кілометрів від дому і не знав для чого. Це не є моя батьківщина, це не є мій дім. Не ті люди, які розуміють. Коли сідало сонце у пустелі, то таке було враження, що нібито я на Марсі, в іншій паралельній реальності. Весь запитував себе: «А що я тут роблю взагалі, для чого я тут потрібний?». Їм не потрібна партія, Ленін, комунізм. У них свій відпрацьований століттями триб життя. У них сильна віра, а ми були атеїстами тоді, такими вважались. У них хлопчикам у 4 роки дарували коня і гвинтівку, бо вважали, що дитинство закінчується. Жінки у 14 років виходили заміж. Їм нецікаво було, що там в СРСР відбувалось.

– А як змінила вас Афганська війна? Чи зрозуміли, в якій країні живете? Що СРСР це зло?

– Коли їхав в Афганістан, частина мене думала, що може там люди хочуть збудувати соціалізм, а коли приїхав, то побачив, що все не так. Ніхто там нічого не хоче, а ми їм заважаємо. Навіть ті їхні партійці, які там були, грали свою роль. Бо їм були потрібні вигоди, але не більше. Нас вони не вважали ані друзями, ані гостями. Будь-які події у житті молоду людину змінюють. Особливо смерть побратима, друга, відчуженість від дому, коли Паски не було. Ще й офіцери деякі намагались зняти з нас хрестик. Мені сестра дала на війну ладанку. Так офіцер наполягав, щоб я зняв. Я відмовився, а він пригрозив трибуналом. «Далі Афгану і так не відішлють, відправляйте під трибунал», – відповів тоді. Але підійшов командир частини і заборонив йому такі речі чинити. Бо розумів, що людям потрібна духовна опора на війні.

– Ладанку зберегли?

– Повернувся з нею додому. Цікаво було, коли приймав ванну, то ладанка розв'язалась сама на шиї. Я зрозумів, що повернувся додому. Зберігаю її.

– Що найважче було після війни?

– Коли повернувся з Афганістану, постійно думав, чому такі гарні мої побратими загинули. Це мене завжди так дуже гризе. Я залишився живий, а вони – ні. Коли зустрічав батьків загиблих, вони так дивились, що мені було соромно, що я залишився живий.

А коли почався Майдан, то зрозумів, що у Господа свої плани на все. Він нам зберіг життя, щоб ми зараз могли захистити свою країну, маючи досвід. Я одразу пішов в «Афганську сотню». «Афганці» стали тим каталізатором, що далі сформувались збройні сотні, першими військовими інструкторами були воїни-«афганці». Українська армія змінилась, вона є, є мотивація у людей служити і захищати країну.

– Афганістан забрав життя тисяч українців. Через це пекло пройшли десятки тисяч. Ви щороку 15 лютого з побратимами.

– Українці вийшли з Афганістану людьми. У кожній війні потрібно залишатись людьми. Можна вистрелити в жінку чи дитину, бо в тебе зброя. Але з цим доведеться жити. Наш інструктор в Афганістані вчив нас не стріляти в людей, якщо ми не впевнені, що перед нами ворог. Бо вбити просту людину легко, але життя дає Госоподь. Потім із цим жити. Вчив стріляти лише тоді, коли нашому життю загрожує небезпека.

Якось пригадую, ми поверталися з завдання, побачили, що на кишлак зійшла лавина. Почули крики, люди руками розгрібали завали, щоб витягнути з-під них дітей. До мене підійшов літній чоловік, впав на коліна і просив взяти малечу, щоб відправити їх до сімей, а це далі 7 кілометрів. Діти просто могли замерзнути. Спершу думка була, що батьки цих дітей стріляють у нас у горах, що я для них загарбник, а просять про допомогу. Також це могла бути засідка і ми всі могли загинути. Але ми посадили дітей у наплічники і занесли до рідних. Таке людське обличчя і війна має.

Я приходжу вшанувати побратимів. Ми їх повернути не можемо та чи хочуть... Вони лише хочуть, аби ми їх пам’ятали, що вони тут жили, що внесли свою частку у наше життя, яка б вона не була, але вона була. Навіть коли одна людина гине – це трагедія, а там загинула не одна, не дві, не три, а дуже багато. Кров текла з-під машин...

Афганістан відкрив мені очі на СРСР, компартію, що це все брехня і злочин. Я зрозумів багато речей. Афганці піднялись у 1989-му за незалежність України. Люди перестали боятись, бо пройшли пекло Афганістану. Страшнішої війни не може бути. Для мене війна на Донбасі не йде у порівняння з тим, що пережив. Там був жах та чого лише там не було. У нас стріляли всі, хто міг – і діти, і жінки, і старі. Навіть не хочу те все згадувати…оту кров, оті жахи…

Тут ми в себе вдома, нас всі люблять, поважають, проводжають, а це рідні, волонтери, суспільство, а там все було навпаки. Висновок – не пхатись у чужі справи. Росія не зробила для себе його після Афганістану. Поперлась в Україну і життя їй тут не буде, слави тут не здобуде.

Коли Олександр Рожко у 1982 році разом із трьома своїми побратимами приїхав в Афганістан, то сказав їм, що всі вони четверо залишаться живими. Так і сталось. Разом повернулись у травні 1984 року додому.

У 2013 році Олександр Рожко брав участь у Революції гідності, а коли почались бойові дії на Донбасі, допомагав армії, як волонтер, а невдовзі зголосився добровольцем і поїхав захищати країну.