Горопашна Лілія
3 грудня відзначають Міжнародний день людей з інвалідністю, встановлений резолюцією Генасамблеї ООН у 1992 році. Він покликаний привернути увагу до проблем людей з інвалідністю, захисту їхніх прав, гідності та благополуччя. Наприкінці минулого року віце-прем'єр-міністр України Павло Розенко повідомив, що в Україні кількість людей з інвалідністю зросла до 2,6 мільйона осіб (6% населення).
Ми зустрілися з Володимиром Носковим, незрячим харківський журналістом, який з 2009 року співпрацює з Радіо Свобода, а нині продюсер суспільного мовника «Українське радіо Харків» та викладач. Але це не заважає йому бути активною людиною та досягати нових кар’єрних вершин. Про те, що йому допомогло в житті та що порадив би іншим, харків’янин розповів Радіо Свобода.
«Потрібно навчати змалечку»
Я й досі пригадую, як зі мною повзала вчителька початкових класів і вчила мене прибирати підлогу
– Враховуючи фізіологічні особливості дитини з інвалідністю, потрібно починати навчати її змалечку. Від самого простого до найскладнішого. Спочатку, можливо, включати вмикач, потім – кран з водою, чистити зуби, мити посуд, різати хліб. Я й досі пригадую, як зі мною повзала вчителька початкових класів і вчила мене прибирати підлогу. Ганчірку брала із рук в руки, ми все разом робили, і таким чином я навчився. А якщо ми говоримо «ці діти особливі», «з ними треба обережно», так вони нічого і не навчаться.
«Ви маєте бути на голову вищі за свого однолітка в університеті, в гуртках»
– Там, де я вчився, а це спеціальний заклад – харківська гімназія для незрячих дітей імені Короленка (нині НВК імені Короленка), нам одразу вбивали в голову, що ми такі самі, як і всі діти. «Ви такі самі, як і всі діти, ви маєте бути на голову вищі за свого однолітка в університеті, в гуртках, на підкурсах». Уявіть собі, мені це повторювали щодня 12 років. Це деякою мірою зробило мене максималістом.
«Не чекайте, працюйте»
– За радянських часів було прийнято – «жаліти». І тут справа людини з інвалідністю – або піддаватися на це, або не піддаватися... Тут нічого не потрібно доводити, просто працювати. Починаючи з університету, де ти разом з однокурсниками складаєш іспити, береш участь у студентському житті, намагаєшся працювати під час навчання, тобто ще зі студентських років починаєш створювати собі резюме.
Закінчивши університет, я розумів, що треба шукати роботу... Намагався стукати в усі можливі двері. Треба бути готовим до відмов, бо одна справа, коли чиновники заявляють про турботу про людей з інвалідністю, а інша – на практиці все виглядає інакше. Вам можуть вказати на двері, можуть чемно сказати: «Ми подумаємо» або «наразі вам нічого не можемо запропонувати». Ставлення роботодавця до себе можна змінити тільки одним способом: високою якістю виконання завдання і відповідальністю. Люди з інвалідністю повинні стати конкурентноздатними на ринку праці. І це чесно.
Хочете працювати, шукайте! Треба шукати усі можливі й неможливі шляхи. Чим, власне, я і займався. Постійно шукав, які тільки є, можливі двері, пояснював. Мене не брали, не хотіли брати, казали: «Що ми будемо з вами робити?». А коли почав працювати у Києві, на радіо «Ера FM», тоді вже в Харкові почали по-іншому ставитися до мене.
«Навчитися працювати на техніці можна. Є багато допоміжних засобів»
– Навчитися працювати на найзвичайнісінькій техніці можна. Є багато допоміжних засобів, але нам завжди казали, що ми маємо навчитися працювати на звичайному комп’ютері, щоб прийти до будь-якого приміщення, офісу та працювати. І сьогодні я купую будь-який ноутбук, ставлю озвучену програму і працюю на ньому. Володіння комп’ютером, мобільним телефоном, месенджерами дуже важливе.
«Я зараз роблю настільки складні монтажі, які може робити не кожен зрячий»
– Я коли прийшов у ЗМІ працювати, мені моя начальниця сказала: «Ви маєте навчитися монтувати». Я кажу: «Я? Монтувати? Та ви що, я ж незряча людина». А вона мені: «Ось якщо ви зможете навчитися монтувати, я вас візьму на роботу»... Я їй досі вдячний за те, що вона наполягла, щоб я монтував сам. Мені це настільки розкрило можливості, я зараз роблю настільки складні монтажі, які може робити не кожен зрячий.
«Не треба чекати, що за вас будуть усі все робити»
– Я прошу і не соромлюся просити допомоги, але в мене є таке розуміння, що в будь-який момент можуть відмовити. І на це не варто ображатися. От якщо ви не будете ображатися на це, тоді все вийде. Не треба бути «иждивенцем», чекати, що за вас будуть усі все робити, а ви тільки будете просити допомоги у всіх.
«Самостійність – це коли вільно орієнтуєшся в просторі»
– Незрячий ходить або з тростиною, або з супровідником, або ще з якимись допоміжними засобами, з GPS-навігаторами. Нас вчили взагалі не розраховувати на звукові світлофори, на всякі там пищалки, маячки, а орієнтуватися ще за повітрям, за ехолокацією. Людині з інвалідністю, особливо незрячій людині, дуже важливо розуміти: якщо ти не вмієш володіти тростиною, чути вулицю, не вмієш орієнтуватися в метрополітені, на вокзалах, в аеропортах, то перед тобою дороги закриті. Просто сидіти в чотирьох стінах – це ганьба, не можна так.
«Не дозволяйте батькам і рідні жаліти»
– Батькам завжди хочеться під своїм захистом мати сина чи дочку, а особливо коли у нього чи у неї є проблеми зі здоров’ям. Втім, бувають такі батьки, що своєю любов’ю готові «задушити», тим самим вони закладають міну уповільненої дії. Через гіперопіку, через надмірний контроль у людини з інвалідністю атрофується бажання будь-що самому робити, розвиватися і зрештою заробляти гроші. Людина в таких випадках перетвориться на (кімнатну рослину) і до старості тягарем ляже на плечі всій сім’ї. Тому якщо у вас є бодай найменша можливість рухатися, виходити самостійно на вулицю, працювати – інтелектуально – не зволікайте! Інколи треба в різкій формі сказати батькам: «Дякую, але далі я сам. Ви можете мені допомагати, а не робити за мене».
«Все, що можете, пізнавайте»
– Стрибав з парашутом, ходив у гори, у печери, на конях їздив. Усе, що можна для себе, спробуйте. Тільки, звичайно, з розумом. Є можливість стрибнути з парашутом – стрибайте, є можливість у гори сходити – сходіть. Відчувайте світ на всі смаки! Треба їздити на екскурсії, треба їздити країнами, треба спілкуватися.
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED
