(Рубрика «Точка зору»)
У моєї матері було дві сестри – Віра і Параска, яку всі звали «Пашею». Звучало це м’яко й ласкаво, хоча насправді середня сестра багато в чому проявила свою ницість, і в нашій сім’ї досить скоро її стали звати позаочі саркастично – «Пашунею». Обидві були роками старші від мами, та не дав Господь одній того, чим щедро наділив іншу – Віру…
Віра була на добрий десяток років старшою від Надійки, моєї мами, а для багатодітної сім’ї це мало означати, що саме вона була «правою рукою «батька й «обома руками» – для матері. Мамі моїй вона найбільше запам’яталася підлітком на коні – русява, як і їхній батько, з високим чолом і блакитними очима, вона була не по роках діловитою, хвацько бралася за будь-яку роботу й цим скидалася на хлопця. А оскільки маленький Мишко ще качався в них у колисці, то саме на Вірину долю випадало місити непрогрітий весняний ґрунт на їхньому, Могильних, полі, поганяючи коня, тоді як батько ходив за плугом. Запам’яталися мамі теплі Вірині руки, які вчили її ходити… Материне «Вєра, заміси…», «Вера, завіхтюй…», «Вєра, сідай за прядку…», що лунало в зимовій оселі майже молитвою… І щаслива посмішка сестрина, коли закохана Віра приносила додому від криниці відра на коромислі, майже наполовину розхлюпані. Це вже підкочувалося до 1930-х, Полтавщиною носилася примара колективізації, і над їхньою Тамарівкою (хутір, що належав козацькому старшині Василю Томарі та його нащадкам; нині в складі села Сотниківки Яготинського району на Київщині) стояло суцільне ревище: в когось силоміць відбирали корову – єдину годувальницю… в когось коня… ще в когось – і те, й друге… Ревла худоба, голосили жінки, плакали діти…
Не минуло лихо й Могильних. Батько їхній, Іван Григорович, був козацького роду, й природжена гордість не давала йому права на легку покору тим, хто зазіхнув на його святиню. А святинею для нього – орача, сівача, жниваря й агронома в одній особі – був хліб, що здобувався всією сім’єю в поті чола. Було в них кілька десятин землі, пара коней з возом, свині та вівці, корова з телям, добротна хата й бричка – цілком достатньо, щоб потрапити як не в «куркулі», так «підкуркульники». Найманою працею не користувалися, тягли все на собі, і Віра, старшенька, рано стала батьковою підмогою. Коли народився в них Мишко, батько аж заплакав від радощів: мов, тепер і в нього буде в дворі свій «котигорошко», а то все «спідниці» та «спідниці»… Хоча й не дали батьковій надії вилитися в реальність.
Стали часто грюкати в їхні двері посланці з контори, над якою висів червоний прапор: то на сходку, то на мітинг… то по сараях та повітках нишпорять, описують живність, інвентар… Батько сердився і доводив щось своє. Мати злякано хрестилася. Віра зі злом хряпала дверима на очах у чергових прибульців, ніби хотіла довести, що й «спідниці» щось значать у них, Могильних… Коли вцілілі в сталінській живодерні сестри, завівши власні сім’ї, збиралися разом, в їхніх розмовах ці та інші епізоди спливали запитанням старшої до меншої: «А помниш?..»
Мені запам’яталося, як мама перепитувала як не те, так інше, а старша й мудріша Віра терпляче пояснювала. Її блакитні очі при цьому наповнювалися слізьми, мов озерця, і вона, не помічаючи того, втиралась рукавом. У такі хвилини вступала в оповідь мама, Віра то підправляла її, то слухала з подивом: отаке було мале, а бач – запам’ятало... Мама ж часто казала, що їй пам’ятаються з тієї пори не епізоди, а їхні осколки: грюкання в двері… побитий батько… материне схлипування над ним, стогнучим і якимось безпомічним… батькова фраза про прапор над конторою: «Хлаг вони повісили… То кров моя, а не хлаг!» І шапка… Батькова козацька шапка, що переходила в них з покоління в покоління не реліквією, а просто добротною річчю, якій, здавалося, і зносу не було б. Однак не тільки шапку, а й самого батька досить скоро розчавить бульдозер колективізації, підім’явши під гусениці всю сім’ю…
Мама часто згадувала принагідно, навіть на Великдень, його руки, завжди схлипуючи при цьому: «Паску в нас розламував після церкви татусь… Паска мов сонечко, а руки такі жилаві… аж чорні від роботи. Ох, за що вони викручували йому їх у колєктівізацію!..» Хоча й знала від Віри, що батько не хотів записуватися до колгоспу, тому й викручували. Залишали після сходки і за закритими дверима проводили так званий «сеанс мануальної терапії» за сталінською рецептурою: викручували руки, вибивали ребра й зуби, наставляли шишок і синяків, пускаючи в хід не тільки кулаки, а й носаки. Батько не приходив – приповзав додому, і в такі вечори їхня оселя перетворювалася в притулок горя й безнадії. Мати їхня, вмиваючися слізьми, клопоталася над побитим батьком, Віра з Пашею моталися то в сіни за водою, то в погріб за капустою – капустяне листя, на якому селяни зазвичай пекли житні паляниці, прикладали до батькових синяків. Він стогнав майже всю ніч і тільки під ранок провалювався в тяжке напівсниво-напівмарево.
Надійка, моя мама, довго не могла заснути, а казок розказувати їй було нікому: Паші аби самій хто розказав, а мати з Вірою перешіптувалися на полу, мов дві перепілки, на долю яких випали одні жалі й тривоги. Мамі запам’яталося, як Віра вмовляла матір: «А мо’ й справді лучче до колгоспу? Хоч батька не добиватимуть…» А мати тільки важко зітхала: «Яке там воно «лучче»?!.. То ми самі собі хазяїни, а то Чорнуху нашу не ти, а якась нечупара доїтиме… «Батько часто скрикував спросоння, і Надійка нишкла ні жива, ні мертва. Тільки зойком виривалося у Віри: «Боженько… Бідний тато!» Мати, плачучи, піднімалася до бідолашного чоловіка, міняла на голові рушника, намоченого буряковим квасом, вимолюючи в Діви Пречистої помочі. Подібний сценарій в них часто повторювався, аж до глибокої осені – в тривогах, плачах і батькових стогонах: «Ну й би-и-ли… скотиня-я-ки!..»
А потім прийшли відбирати в них батька. Не подивилися, що весілля на носі було в Могильних – Віра вже збиралася заміж, поливаючи за шиттям свої весільні рушники слізьми. Не зглянулися над меншими дітьми, яким ще треба й треба було батька. Не пожаліли й саму «Могилиху», вчорнілу від такого життя й безкінечної роботи на «куркульському» дворищі. Ступили на поріг так упевнено, наче в свою власну хату: «Ану собірайся! Да бистро давай… по-казацькі!..» А помітивши, що впертий «козак» і тут не квапиться – все мне в руках свою шапку, позираючи на білу, мов крейда, дружину, на Віру – свою першу помічницю, що ніби вросла в долівку від баченого й чутого, – вирвали з рук ту шапку й глузливо шпурнули геть, батька ж грубо випхнули в сіни… Мамі моїй цей епізод з її понівеченого владою Рад дитинства врізався в пам’ять на все життя. Шапка гепнулася на піл прямо перед малою дівчинкою, яка буквально прикипіла до неї очима і від ляку втратила на певний час мову: їй було здалося, що то батькова стята голова. Коли отямилася, в хаті тужили, мов над покійником, мати з сестрами, скиглив на припічку спросоння Михайлик, а батько… батько їхній щез – як виявилося пізніше, навіки. Віра розказувала Надії, моїй мамі, що передав був кимось коротеньку записочку хімічним олівцем: мов, везуть нас кудись у вагонах-телятниках, а куди, не знаю… Яка його спіткала доля – залишається тільки здогадуватися. Жодного сліду, бодай пилинку не вдалося виявити мені – внуці Івана Могильного, розсилаючи запити по архівах та відповідних відомствах України. Наче й не було такого чоловіка зовсім.
За кілька днів Могильним, і без того розчавленим горем, оголосили, щоб вибиралися геть з хати – тепер у ній, виявляється, буде контора (за свідченням маминої ровесниці з села Сотниківки, до якої приєднали Тамарівку, Ганни Шевченко, в ній облаштували згодом хату-читальню). Їх пустила до себе жаліслива сусідка, хоча й позирало скоса на таку шляхетність начальство та посміювалися лукаво ті з селян, яким тільки б вислужитися перед новоспеченою владою. А коли на дворищі в Могильних знайшли прикопані в передчутті голоду буряки і присудили за цей «злочин» (прихований від влади врожай) 10 років за ґратами, їм довелося шукати іншого притулку. Віра просить нареченого взяти її заміж не саму, а з «посагом» – 11-річною сестричкою, цебто моєю матір’ю. І той бере, хоча голодувало вже не тільки українське село, а й місто. Паша прилаштовується на польовій кухні в Засупоївці, неподалік від Яготина. Мати їхня з меншим сином якийсь час бродить від села до села, доки голод не пригонить у Засупоївку до Паші (як-не-як, а все ж таки далі від Тамарівки, де кожна собака її знає, і не в Яготині у Віри, де було б украй небезпечно ховатися від «правосуддя»). Однак Паша про себе більше дбає, аніж про матір з малим братиком. Досить скоро обоє помирають від голоду (не треба було й тюрми), а Паша, навідуючись до Віри по сякі-такі харчі, все жалілася сестрі, що важко їй тримати на білому світі матір з братом: давай, мовляв, більше харчів. Однак шила в мішку не втаїш, і десь під осінь 1933-го дізналася Віра, що мати її померла ще навесні, а за нею й синок її бідолашний. Засупоївчани засуджували Пашу: хоч і перепадало їй щось із казанів, де варилося сяке-таке вариво для трактористів, – для матері з братом явно «не вистачало». Більше того: голодний хлопчик вилизував миски на кухні, а коли котрась вислизала із слабких рук і билася, рум’янощока Паша, мов тая мачуха зла, товкла його блідим, змарнілим личком у немиті миски.
Ось чому зловісна примара Голодомору стояла між сестрами до самої смерті. Віра викреслила «Пашуню» зі свого життя навіки, виїхала з Яготина (її повинні пам’ятати там за прізвищем Галуза) до столиці і обох дочок (у заміжжі – Любов Бенедюк і Валентина Бєльчич) прилаштувала там. А мама моя, не витримавши натиску «Пашуні» при кожній зустрічі як не на базарі, так у автобусі, з часом простила. Все казала нам, ніби виправдовуючи сестру: «Матері он з ума сходили з голоду і діток своїх варили в чавунах, аби самим вижити. Отож так і з Пашкою щось скоїлось було…» Однак, схоже, Паша-«Пашуня» напрацювала в деформованій до аморальності системі СРСР іншу, ніж у сестер, натуру – якраз оту, про яку прислів’я: «В сім’ї не без виродка». Коли мій батько дійшов цілісіньким з боями до Австрії і вирішив надіслати своєму первістку, що вибилося з пелюшок, якусь одежину, а дружині своїй, що жила у свекрухи в зубах (теж, до речі, Параски) «голитьбою» та «безбатченком», – пару суконь, Паша й тут підсипала солі. Скажете, як? «Настукала» про пачку від Василенка-«мародера» в прокуратуру, і одяг приїхали й зідрали мало не з плечей. Подібного на її рахунку було немало…
А Віра врятувала мою матір ще раз, коли Яготин опинився під окупантами, і стали гнати молодь у германське ярмо. Мама росла на сирітських харчах худорлявою й маленькою, її вік могли видати тільки «метрики», і Віра закопує їх у себе в вишняку на Родаківщині. Після визволення Яготина від окупантів те місце важко було відшукати в садку, зритому снарядами, і мама навіки втратила свій головний документ – свідоцтво про народження. Хоча… Народжень у неї було декілька. Одне з них – той момент, коли пхнули її, зі смолисто-чорним волоссям (але кирпату!), в юрбу бідолашних євреїв, гнаних на розстріл до місцевого парку. Якби не жінка, яку звали по-вуличному «Циркульша», мама навряд чи й урятувалася б тоді. Жінка впала на коліна перед конвойним і, трясучись від страху, показувала на мамине личко: мовляв, кирпата вона українка, а не єврейка, і очі… дивіться, які в неї зелені очі… Конвоїр, який міг одним ривком навіки «заспокоїти» немовля в юрбі приречених, і справді вдивився в мамине сполотніле лице, і… о диво!.. випхнув її автоматом з юрби: забирай, мовляв.
Ось така доля. Горьована-перегорьована, та було б, либонь, ще гірше, якби не було в мами такої сестри, як Віра.
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
«Люди йшли на кулемети, співаючи «Ще не вмерла Україна!» – історик про причини Голодомору 1932–1933
Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл
Світ починає розуміти, що політику терору продовжує Путін – генсекретар СКУ про Голодомор
Зона голоду на заході закінчувалася на кордоні УСРР: подільські хроніки
У Росії не визнають Голодомор 1932–1933 років геноцидом, бо головне – «не здавати своїх»
