«Голод 1932–1933 років в Україні: Анатомія Голодомору» – під такою назвою канадське видавництво CIUS у Торонто видало в перекладі англійською книжку відомого у світі дослідника Голодомору, українського історика, професора Станіслава Кульчицького. Цього тижня науковець повернувся із Канади, де презентував свою працю, виступаючи з лекціями по всій країні, зустрічався й виступав там перед українськими громадами, перед студентами. За словами автора, все, про що дізнаються читачі, «прописано на підставі документів, показано, звідки і чому почався голод у Радянському Союзі – не Голодомор, а голод, – і як він переріс у Голодомор в Україні».
«Це була каральна акція, – розповідає Станіслав Кульчицький в інтерв’ю Радіо Свобода, – а те, що було в інших регіонах і в самій Україні до середини 1932 року, – це були наслідки продрозверстки – тобто майже повного вилучення хлібної продукції, через що зв’язки між містом і селом були перервані, і в селі почалася велика криза, викликана небажанням селян працювати абсолютно задурно, на державу».
– Це вже другий, оновлений переклад вашої праці «Український Голодомор у контексті політики Кремля початку 1930-х років». Книжка вийшла у 2014 році. Цікаво дізнатися, які нові дані ви знайшли за ці останні роки, які джерела стали доступними вам для цього нового видання?
– За останні роки дуже багато було зроблено українськими вченими для того, щоб довести, що Голодомор є геноцидом. І ми в 2008 році, коли була 75-а річниця Голодомору, робили спробу донести до світової громадськості, передусім до Організації Об’єднаних Націй, цю свою точку зору, яка викладена в законі України від 2006 року. Але бракувало доказів. Головне те, що дуже активно, дуже ефективно російські вчені цьому протистояли. У нас не було, наприклад, головного аргументу: справа в тім, що Голодомор як геноцид – це така однократна акція, каральна акція Сталіна, яка не знайшла письмового підтвердження, тому що не було у нас таких доказів, свідчень очевидців. Вони казали – так, що емігранти піддалися пропаганді, і так далі. Це ті свідчення, які були використані Джеймсом Мейсом в його доповіді комісії Конгресу США ще давно, у 1988 році. Книга Роберта Конквеста, наприклад, «Жнива скорботи» – Конквест говорив, що, «на мою думку, це геноцид». Але це – «на мою думку».
А ми за останній час, зокрема, в Інституті історії України в 2016 році, видали книгу свідчень очевидців, і з кожного свідчення – опублікованого – взяли кілька рядочків, або кілька абзаців, які свідчили про те, що у селян забрали не хліб, який забрали вже раніше, а абсолютно всю їжу. І це відбулося в січні 1933 року, шляхом подвірних обшуків під приводом хлібозаготівель. Але не хліб заготовляли, адже хліба не було, а всю їжу. І селяни залишилися в січні перед урожаєм 33-го року, до якого було ще півроку, абсолютно без нічого! Таким чином Сталін збив ту хвилю повстанського руху, який уже наближався тоді, і покарав селян за те, що вони відмовлялися працювати на колгоспному полі через те, що держава у них забирала все, що вони виробляли.
– Ви зараз говорите, власне, про те, яка була «терористична складова для упокорення українського селянства» – саме так ви назвали це у вашій книжці?
– Так, звичайно. Але тут же ще треба брати до уваги саму Конвенцію ООН про геноцид, де були чотири групи, які підпадали під це визначення: етнічна, національна, релігійна і расова. Але там не було соціальної групи, тобто селянства. І коли приймали цю Конвенцію, то силами російської делегації в ООН і тих країн, які були під впливом Радянського Союзу, ця соціальна група була вилучена. І тому необхідно було довести, що селян знищували саме тому, що вони були українці, а не українців знищували тому, що вони були селянами.
Тобто це було зроблено для того, щоби вилучити цю групу з Конвенції ООН, і ми, власне кажучи, довели те, що саме в Україні і на Кубані, тобто в двох регіонах Радянського Союзу з переважною більшістю українського населення, були піддані винищенню саме українці, а не селяни. Бо якщо б ми доводили тільки те, що знищували селян, скільки б їх не було – чи 3 мільйони, чи 5 мільйонів, чи 10 мільйонів, – але вони не підпадали під визначення Конвенції ООН.
– Нині в світі існує вже понад 20 тисяч публікацій про Голодомор. Свідків цієї трагедії залишилося вже лічені особи. Як при цьому вам – науковцям, зокрема, вам особисто – вдається знаходити все нові дані, історії, які здатні зацікавити і глибоко здивувати читачів, які відкривають вашу книжку?
Селяни були піддані блокаді – фізичній блокаді, тобто вони не могли нікуди виїхати, і інформаційній блокаді – ніхто у сусідньому селі не знав, що робиться
– Ви знаєте, тільки що до 85-ї річниці Голодомору в канадському Інституті українознавчих свідчень видали велику книгу про те, як у Канаді сприймали в 1932–33 роках звістки з Великої України про голод. І я виписав деякі заяви тих свідків, і вони тепер повністю лягають у нашу концепцію Голодомору як геноциду: це те, що селян знищували саме таким способом – забираючи в них усю їжу. І там же ці свідки говорили, що селяни були піддані блокаді – фізичній блокаді, тобто вони не могли нікуди виїхати, і інформаційній блокаді – ніхто у сусідньому селі не знав, що робиться. Так ця операція – сталінська операція, а він був генієм тероризму – залишалася маловідомою. Але якщо зібрати всі свідчення докупи і виділити з них те, що складає механізм Голодомору, то можна було б уже і тоді, на самому початку подій у 1933 році, сказати: ось відбулося так-то і так-то.
Але всі ці свідчення були розкидані по різних газетах, тобто їх не можна було скласти докупи. І тільки зараз, коли ми вже подивилися ці архіви, які тільки можна, коли вже точно дійшли висновку, що так було, а не інакше, то, ясна річ, це стало зрозумілим. Ця книга, що вийшла в нас в інституті в 2016 році, її упорядник Тетяна Боряк, у нас із цих самих невеличких абзаців і рядочків склалася. Ціла книга обсягом більш ніж 700 сторінок! І ми знаємо місце перебування кожного свідка, це місце позначене на карті. Карта ця складає частину атласу Голодомору, який в Гарвардському університеті уже існує і доступний усім охочим до вивчення.
Таким чином, ми перекрили те, що немає письмової заяви Сталіна чи його оточення про те, що треба забирати у селян абсолютно всю їжу. Серед документів, які давно опубліковані, є тільки те, що натуральні штрафи повинні були застосовуватися до селян-боржників по хлібозаготівлях двома продуктами – м’ясом і картоплею. А насправді забрали абсолютно всю їжу, яку селяни заготовили на своїй присадибній ділянці.
– Ви почали займатися вивченням теми Голодомору ще у 80-і роки, коли ця тему була заборонена. Чому ви віддали стільки років цій темі? Чи це було пережиття сім’ї, в якій ви виросли, чи це відчуття відповідальності історика, від якого приховували правду і до неї треба було докопатися?
Про голод 1933 року в Україні знали практично всі. Але про цей голод не можна було говорити, про цей голод не можна було писати
– Ви знаєте, тут більш складна відповідь на ваше запитання. Справа в тім, що про голод 1933 року в Україні знали практично всі. Крім останнього покоління. Але всі знали, що був такий голод, що він був страшний. Але про цей голод не можна було говорити, про цей голод не можна було писати, тому що існувала 58-а стаття Кримінального кодексу, про антирадянську пропаганду [ідеться про серію статей Кримінального кодексу РРФСР 1926 року і в пізніших редакціях, від 58-1 до 58-14, у Кримінальному кодексі УРСР 1927 і 1934 років їм відповідала стаття 54 – про «контрреволюційну діяльність», – точніше, серія статей від 54-1 до 54-14, що зі змінами діяли до 1961 року; стаття 54-10 в УРСР, аналогом якої була стаття 58-10 в РРФСР, передбачала покарання за «антирадянську пропаганду і агітацію» від 6 місяців позбавлення волі до розстрілу]. І навіть якщо якась людина в своєму щоденнику писала про це, а щоденник ставав відомим чекістам, то її забирали в тюрму або в концтабір.
Це була та сама заборона Сталіна, інформаційна блокада, яка збереглася, можете уявити, до грудня 1987 року, коли Щербицький нарешті сказав на ювілейній доповіді, присвяченій 70-річчю радянської влади в Україні, що ось «був такий голод, викликаний посухою». І ясна річ, що старше покоління, яке пережило Голодомор, найчастіше за все у Великій Україні (я не кажу про західні області, які тоді перебували у складі Польщі), то у Великій Україні це покоління боялося своїм дітям сказати про те, що вони пережили, бо дитина могла проговоритися, і тоді була б загроза життю і свободі батьків.
Що стосується мене особисто – можу сказати, що моя бабуся ніколи мені не говорила про те, що її чоловік, мій дід, який помер навесні 1933 року з діагнозом «свинцеве отруєння» (він працював у невеличкій типографії в Одесі), то просто боялася моя бабуся того, що я теж проговорюся. Вона померла потім, і я досі не можу точно сказати, від чого помер мій дід. Але я знаю абсолютно точно на підставі документів, що весною 33 року багато установ і підприємств – невеличких таких підприємств у містах – були позбавлені централізованого постачання хлібом, а всі інші, які на великих підприємствах працювали, для них був скорочений цей хлібний пайок, і тому в місті теж починався голод.
Але справжній Голодомор був якраз у селі. У цій книзі є зошит фотографій, зроблений австрійським інженером, який тоді працював у Харкові і підпільно фотографував жертв голоду. Дуже мало є фотографій – оригінальних фотографій – про голод 33 року, адже була інформаційна блокада, і якщо хтось (це не має значення, чи іноземець, чи хтось інший) фотографував, – він ризикував своїм життям, звичайно.
Український Голодомор очима австрійця
Але оцей інженер австрійський, Александр Вінербегер, – він це зробив. Переслав ці фотографії в Австрію, вони фігурували в Комісії кардинала Інніцера, який спробував на весь світ заявити про те, що робиться в Радянському Союзі. Але уряди, великі держави не були зацікавлені в тому, щоб розгортати цю тему. На жаль, дуже часто використовують фотографії голоду 1921 року. А це, звичайно, не годиться, це ж просто фальсифікація.
– Пане професоре, ви у цій своїй книжці зібрали цитати багатьох свідків. Чи для вас – як автора – є якась цитата, яка вас найбільше пройняла, яка вам найбільше запам’яталася?
– Запам’яталося те, що, власне кажучи, я й раніше дивився ті документи, я й раніше дивився в архіви Міністерства внутрішніх справ – ті канібальські справи, їх більш ніж тисяча зберігалося. Це жахливо те, що творилося тоді. Це просто не піддається людській уяві. І нам треба все це знання винести на поверхню, щоби всі – і на Заході, і в нас у країні, – знали те, що відбулося. Це наш обов’язок перед пам’яттю людей, які тоді загинули, – довести світові, що це був геноцид.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл
Світ починає розуміти, що політику терору продовжує Путін – генсекретар СКУ про Голодомор
Зона голоду на заході закінчувалася на кордоні УСРР: подільські хроніки
У Росії не визнають Голодомор 1932–1933 років геноцидом, бо головне – «не здавати своїх»
