(Рубрика «Точка зору»)
Так сталося, що впродовж двох місяців відійшли у вічність один за одним два політв’язня СРСР – Левко Лук’яненко та Юрій Бадзьо, два українські Дон-Кіхоти, які свідомо вступали в герць із найбільшою імперією зла. Юрій Бадзьо вийшов на волю аж у грудні 1988 року, коли Радянський Союз уже повним ходом наближався до розпаду.
Однак цих двох в’язнів сумління Михайло Горбачов все ще не відпускав додому. Причина була у твердому характері Юрія Бадзя, який затявся писати бодай якийсь папірець про помилування, вважаючи, що його судили несправедливо. Небажання сповнити «формальність» коштувало йому ще двох років заслання в Якутії. Та Бадзьо не шкодував про це, вважаючи, що «бувають ситуації, коли головним є моральний виграш». І він таки переміг: система його звільнила без усяких прохань з його боку.
У цьому весь Юрій Бадзьо. Він мав колосальну внутрішню силу і впертість. Хоча на вигляд справляв враження людини не вельми фізично здорової. Пишне сиве волосся, блiде вилицювате обличчя, зосереджений погляд, м'яка вимова, худорлява постава. Щось у ньому було вiд пацiєнтiв санаторiю чи лiкарень. Але не лiкувальнi заклади зробили його таким, а репресивна система, яка прирекла його на дев’ятирічне ув’язнення. Ще й важка хвороба дружини, яка роками лежала паралізованою, наклала відбиток на останній період його життя. Адже мусив давати раду і їй, і собі. Але він не нарікав. Це людина з когорти воїнів, які свідомо йдуть на боротьбу. Він навіть заперечував, що є жертвою тоталітарної системи. «Які ми жертви? Ми – борці! – пояснював він. – Ми знали, на що йдемо».
Із Юрієм Бадзьом ми зустрічалися передусім як земляки. Буваючи проїздом у Києві, іноді заходив до нього на чай. Адже жив він дуже зручно – біля станції метро «Палац «Україна». Тож коли мав більше часу, забігав до нього на розмову. Спілкуватися з ним було непросто, бо він мав свій погляд на все. Тож часто виникали дискусії. Розповідав, що народився в родині з десятьма дітьми. Після закінчення української філології Ужгородського університету навіть став директором школи у Червеньові. Але любов до наук переважила і вступив до аспірантури в Інститут літератури, де одразу втягнувся у шістдесятництво. Адже за вікном розпочалася хрущовська відлига. Світличний, Стус, Дзюба, Чорновіл – це було його коло…
Ми записали з Юрієм Бадзьом два великі інтерв’ю, які є безцінними для розуміння цього українського інтелектуала, що постійно йшов не в ногу з натовпом. Його публіцистичні статті та книжки часто викликали неоднозначну реакцію, але завжди були залізно аргументованими. Творча спадщина цього «філософа політики» ще потребує належного прочитання. Головна його праця називалася символічно – «Право жити». Науково-публіцистичний трактат обсягом у 1400 сторінок, який обґрунтовував право на незалежне існування українського народу, був викрадений КГБ з його квартири у 1977 році. П’ятирічна виснажлива праця пішла коту під хвіст. Та Юрій Бадзьо знову береться до писання: пише ночами у ванні на пральній машині, аби ніхто не міг підгледіти. Після передачі його рукописів на Захід та вихід їх англійською та французькою мовами, у 1979 році його засуджують на 12 років позбавлення волі (7 років ув’язнення і 5 років заслання), з яких він відбув 9. До речі, сидів у тому ж таборі у Мордовії, що і його побратим Василь Стус.
Після повернення із заслання активно включився у боротьбу за здобуття незалежності. Був одним із засновників Демократичної партії України. Але за своєю вдачею, Юрій Бадзьо не є публічною людиною. Це радше академічний вчений, якому тиша бібліотек миліша за гамір юрби. Ще й домашні клопоти та хвороби робили його прив’язаним до свого помешкання. Тож після кількох активних років, пішов у відставку з голови ДемПУ і знову взявся за публіцистику та аналітику, працюючи в Інституті філософії Національної Академії наук України.
Покоління ідейних людей
Уродженець невеликого села Копинівці на Мукачівщині, він завжди з жадібністю розпитував про рідний край, вважаючи неорусинство – величезною небезпекою для Закарпаття. Юрій Бадзьо разом із Йосипом Терелею стали символами українського дисидентства, вплітаючи закарпатську лепту в загальнонаціональний рух опору часів пізнього СРСР.
Його дружина Світлана Кириченко, будучи важко хворою, написала об’ємний том споминів про український дисидентський рух. Юрій Бадзьо був редактором цього унікального документа доби, написаного з позиції дружини політв’язня. Казав, що все там так докладно висвітлено, що нема потреби йому сідати за мемуари. До кінця життя відстежував політичні процеси, робив газетні і журнальні вирізки, складав у папки, аналізував, вболівав за Україну всім серцем. До речі, був членом Національної Спілки письменників України, перекладав з німецької. Його переклад дитячої повісті Ірмгард Кейн «Дівчинка, з якою дітям не дозволяли дружити» нещодавно знову було перевидано.
На відміну від наших сучасників, це було покоління ідейних людей, які за свої переконання готові були йти до кінця. «Люди не зі страху» – як назвала свою книжку Світлана Кириченко. Тому вони й стали символами епохи. Українські дисиденти жили дуже скромно. У радянський час їх постійно переслідували, звільняли з роботи. Після незалежності про них швидко забули. Головним їхнім багатством були домашні бібліотеки. Але без цієї горстки незламних ота нитка (а часом і ниточка) боротьби за право України бути повноцінною і самодостатньою нацією, що тягнулася ще від національно-визвольних змагань 1917–1920-х років, була би перервана. Безперервна жертовність українців і виборола нам право жити у власній державі.
Закарпаття має ким пишатися!
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
