(Продовження. Першу частину читайте тут)
Зміна влади, яка відбулася в Україні наприкінці квітня 1918 року, дала шанс на перезавантаження українсько-німецького партнерства. Адже генерал Павло Скоропадський став гетьманом саме завдяки німецькій підтримці, тож був налаштований значно конструктивніше, ніж його попередники. Проте він також не дослухався німецьких порад щодо аграрної реформи.
Замість упорядкувати земельний переділ та оптимізувати земельне законодавство, гетьман відновив дореволюційний аграрний статус-кво. Землю повернули попереднім власникам, а селяни ще й мали відшкодувати заподіяні землевласникам збитки.
Скоропадський виправдовувався, що мав намір «із першого дня взятися за аграрну реформу», але існувало чимало об’єктивних та суб’єктивних перешкод
Щоправда, гетьман оголосив про намір провести аграрну реформу, внаслідок якої земля мала би перейти від великих землевласників до селян. При цьому селяни мали отримати землю не безкоштовно, а за викуп. Проте його уряд не поспішав із втіленням цієї обіцянки – робота над проектом земельної реформи тривала дуже неквапно. Згодом Павло Скоропадський виправдовувався, що мав намір «із першого дня взятися за аграрну реформу», але існувало чимало об’єктивних та суб’єктивних перешкод.
Корисні поради і згубна монополія
Між тим, результатом скасування земельного перерозподілу стали великі селянські повстання, придушені за активної участі німецьких військ. Проте велике невдоволення такою ситуацією нікуди не ділося. Після придушення великих повстань залишилися невеликі повстанські загони. За даними німецького командування, влітку 1918 року до їхньої діяльності в той чи інший спосіб долучилося близько 10-12% українських селян.
Німецький посол і навіть військові очільники неодноразово нагадували гетьману та його урядовцям про необхідність «державного втручання проти латифундій». Вони наголошували, що головна проблема України полягає в поєднанні карликових селянських і величезних поміщицьких господарств і закликали якомога швидше «усунути крайнощі».
Гетьман нарікав на те, що німці змусили його запровадити фіксовані, нижче ринкових, ціни на зерно і монополію замість вільної торгівлі
У свою чергу, гетьман нарікав на те, що німці змусили його запровадити фіксовані, нижче ринкових, ціни на зерно і монополію замість вільної торгівлі.
«Німці завдяки цьому жодного додаткового пуду не отримали, – згадував Скоропадський. – Я на їхню монополію був страшенно злий, адже це діло чудово використали вороги нашого режиму. Ніщо так не дратувало селян, як заборона вільного продажу хліба».
Колишній начальник штабу німецького Східного фронту генерал Макс Гофман також визнав, що запровадження хлібної монополії й надмірна централізація процесу заготівель були помилкою. На його думку, німці «досягли би кращих результатів без великої центральної організації, а якби просто запропонували торговцям-євреям доставити нам зерно на засадах вільної торгівлі».
За земельну реформу гетьман енергійно взявся лише в жовтні 1918-го, коли стало зрозуміло, що Німеччина невдовзі зазнає поразки, й німецькі війська залишать Україну. Відповідний законопроект був готовий у листопаді 1918 року – за декілька днів до початку антигетьманського повстання. Саме завдяки обуреним селянам це повстання набуло масового характеру, а невдовзі змусило Павла Скоропадського зректися влади і назавжди залишити Україну…
Часто однією з головних проблем гетьманату називають те, що, мовляв, німці не дали в 1918 році створити українську армію. Звісно, це також мало наслідки, але значно більшою проблемою Української держави був брак політичної стабільності. За тих умов створена із мобілізованих селян армія навряд чи була би лояльною главі держави.
Робота над помилками
Під час гетьманського перевороту сполошені урядовці і члени Центральної Ради завітали до німецького посла і заявили, що готові йти на поступки.
«Надто пізно», – відповів їм Альфонс Мумм.
Утім, так само надто пізно почав втілювати свою земельну реформу гетьман Павло Скоропадський.
Однією з найбільших проблем було запізнення із ухваленням доленосних рішень
Загалом, однією з найбільших проблем як революційних республіканців, так і консервативних гетьманців було те, що вони запізнювалися із ухваленням доленосних рішень. А ще більшою проблемою стала неспроможність українських керманичів домовитися між собою. Натомість вони ладні були апелювати до німців, до австрійців, до Антанти, до білих або червоних росіян…
Тримаючи в Україні 240-тисячну армію, Німеччина отримала звідси лише десяту частину того збіжжя, на яке розраховували в Берліні
Проте й німці не надто виграли від того, що накидали українцям власні правила. Тримаючи в Україні 240-тисячну армію, Німеччина отримала звідси лише десяту частину того збіжжя, на яке розраховували в Берліні (хоча по деяких інших позиціях поставки були кращими).
«Розташовані в Україні німецькі війська потрібні були для забезпечення економічної експлуатації опанованих територій, – згадував генерал Еріх Людендорф. – Кожного разу, як ми мали намір забрати з групи армій в Україні якісь підрозділи, їхній командувач голосно жалівся на брак сил… Невдовзі довелося поховати будь-які сподівання на те, що разом із українським зерном ми отримаємо потужний важіль, який покращить наше економічне становище та дозволить підвищити боєздатність німецьких військ… Німеччина не отримала хліба та фуражу в необхідному обсязі».
Таким чином, Україна опосередковано доклалася до того, що Німеччина та її союзники зазнали поразки у Першій світовій війні. Проте ця поразка ознаменувала також падіння гетьманського режиму та нові випробування, пройти через які українські керманичі не спромоглися.
ПЕРША ЧАСТИНА: 100 років українсько-німецькому непорозумінню. Село – у пошуках компромісу
