Розподілити землю між мало- і безземельними селянами без викупу, залишити великим власникам не більше від 40 десятин. Виразники інтересів малоземельного селянства проект зустріли критично, що стало однією з причин відставки урядовців соціал-демократів.
Розподілити землю між мало- і безземельними селянами без викупу, великим землевласникам залишали не більше від 15 десятин, компенсації за відчужену землю не передбачалося. Відповідний закон був ухвалений у січні 1918-го. Він передбачав не приватизацію, а соціалізацію землі – вона не переходила у власність до окремого селянина, а її розпорядником ставала сільська громада або органи місцевого самоврядування.
Проте, оскільки порядок розподілу не був визначений, селяни ділили землю на власний розсуд. Як зазначали німецькі спостерігачі на початку 1918 року, окремі села ведуть між собою війну за панську землю із застосуванням кулеметів і навіть артилерії.
Скасування приватної власності на землю. Право користування землею мають виключно ті, хто обробляє її власною працею. Проект не був реалізований, але більшовицькі обіцянки селянам сподобалися.
Намагаючись нормалізувати ситуацію в Україні, німецьке командування запропонувало українській владі новий проект земельної реформи. У великих землевласників мали примусово вилучити більшу частину земель (понад 50 десятин), але селяни мали сплатити за неї викуп. Однак уряд УНР відмовився від цих пропозицій і звинуватив німців у втручанні у внутрішні справи.
Земельний перерозподіл скасовувався, але гетьман обіцяв провести земельну реформу. Згідно з попереднім проектом, великі земельні маєтки мають бути примусово викуплені державою, а потім продані за допомогою Державного земельного банку, проте не більше, як по 25 десятин одній особі.
Господарствам, що мали високе агрокультурне значення та для цукрових заводів залишали до 200 десятин землі (іншим – 50 десятин, у степових районах – до 100 десятин). У тому ж таки Державному земельному банку селяни могли би отримати цільову позику на придбання землі.
Земельна політика гетьманату – насамперед, скасування перерозподілу землі – викликала невдоволення більшості селянства.
Відновлення «есерівського» земельного закону, ухваленого Центральною Радою в січні 1918-го (хоча центральна влада – міністерство земельних справ – отримала більше можливостей для регулювання земельних питань). Крім того, тим, хто вступав до лав армії УНР, обіцяли додаткові 5 десятин. Утім, селяни воліли ділити землю на власний розсуд.
Всупереч попереднім обіцянкам, більшовики майже 90% великих земельних володінь не стали розподіляти між селянами, а почали створювати на них колективні господарства.
Крім того, разом із новопризначеним народним комісаром продовольчих справ УСРР Олександром Шліхтером до України прибуло 87 продзагонів чисельністю 2500 осіб, які почали вилучати в селян продовольство. Відповіддю на таку політику стали масові повстання.
У «Декларації із земельного питання» генерал Антон Денікін зазначав, що остаточне вирішення земельного питання буде за законодавчими установами, які згодом будуть обрані. Закликав розробити проект земельної реформи, який би передбачав передачу великих земельних володінь до малоземельних селян. Окремо зазначив, що розподілу не підлягають козачі землі.
Фактично, почалося відновлення великого землеволодіння, на що селяни відповіли повстаннями.
Державна та поміщицька земля переходила у власність селян, які її обробляли, без викупу. Розподілом землі між селянами мали займатися органи місцевого самоврядування. Великим землевласникам залишали 100 десятин землі, а за іншу їм належала компенсація від держави, розстрочена на 25 років.
Загалом, селяни сприйняли реформу позитивно. Велике враження справило те, що між селянами розділили землю, яка належала тестю генерала Врангеля – Михайлові Іваненку.
Намагаючись уникнути нового конфлікту, більшовицький уряд санкціонував передачу (без викупу) всієї великої земельної власності селянам. Офіційно право на користування землею надали виключно «працюючим селянам», але її розпорядниками ставали органи місцевої влади – ревкоми і виконкоми. «Розподіл земель поміж трудовим селянством» робився із розрахунку «на кожного їдця».
У такому вигляді користування землею проіснувало до початку масової колективізації в 1929-1930 роках.