Сто років тому, в лютому – квітні 1918 року, німецькі війська прийшли на територію України. Спочатку як союзники на запрошення української влади, проте дуже швидко почали встановлювати власні порядки й поводити себе як окупанти. Кожна зі сторін сподівалася за допомогою іншої вирішити свої проблеми. Проте сталося так, що, вирішуючи одні проблеми, вони створювали інші. Співпраця не вийшла, і це мало негативні наслідки як для України, так і для Німеччини.
На початку 1918-го на мирних переговорах у Бресті саме німці підштовхнули українців до проголошення незалежності, а відтак допомогли звільнити Україну від російських більшовицьких військ. Два світи, які донедавна були ворожими й затято билися на полях Першої світової війни, побачили одне одного не через приціл, а зблизька.
Обмін першими враженнями
В очах вимуштруваних німецьких вояків Україна постала втіленням анархії.
В країні немає жодної центральної влади. Можна побачити оперезані окопами села, які ведуть одне з одним війну за поміщицьку землю
«У країні немає центральної влади, – доповідав один зі спостерігачів, прикомандирований до передового підрозділу. – Можна побачити оперезані окопами села, які ведуть одне з одним війну за поміщицьку землю».
Українське військо вразило солдат кайзера демократичністю: чинів немає, а лише посади командирів окремих підрозділів; простий солдат отримує платню 330 рублів на місяць, а командир кожної військової одиниці отримує на 15% більше від своїх безпосередніх підлеглих.
«Денщиків немає навіть у вищих офіцерів, – дивувалися німці. – Військовий міністр власноруч чистить собі чоботи». Щоправда, сам військовий міністр, 33-річний полковник Олександр Жуковський, справив враження енергійної людини, яка «надзвичайно напружено працює над тим, аби привчити війська до дисципліни».
Також німців сильно вразило те, що близько чотирьох тисяч червоногвардійців тероризували більше як півмільйонний Київ, у якому перебувало близько 30 тисяч офіцерів старої російської армії. І вони не чинили спротиву!
Настрашені більшовицьким терором мешканці українських міст зустрічали німецькі війська з полегшенням, але й насторожено.
Невідомо було, що несуть з собою ці люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудокМикола Галаган
«Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував прихід німецьких військ член Центральної Ради Микола Галаган. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але з іншого боку, була якась непевність: невідомо було, що несуть з собою ці люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудок».
За словами журналіста Сергія Сумського, киян найбільше вразило те, що німці, прибувши до міста, одразу підрядили кількадесят жінок, які вимили й вичистили залізничний вокзал, який до цього декілька місяців не прибирали.
Село і німці – у пошуках компромісу
Взамін за військову допомогу українська влада взяла на себе зобов’язання поставити упродовж півроку 60 мільйонів пудів збіжжя та інші продукти. Це не було аж надто багато, адже до початку Першої світової війни з українських губерній вивозилося близько 340 мільйонів пудів збіжжя. Проте реалії були зовсім іншими: відбувся перерозподіл землі, розруха на залізниці, знецінилися гроші… Зрештою, довоєнного ринку фактично вже не існувало.
Німецькі експерти дійшли висновку, що пересічному українському селянинові просто невигідно продавати зерно за фіксованими цінами
Між тим, для знесилених Першою світовою війною Німеччини та Австро-Угорщини українське продовольство було вкрай важливим. Швидко проаналізувавши ситуацію, німецькі експерти дійшли висновку, що пересічному українському селянинові просто невигідно продавати зерно за фіксованими цінами, про які домовилися Київ і Берлін. Через інфляцію й товарний дефіцит селяни не надто прагнули продавати збіжжя. Крім того, в умовах Першої світової війни в Російській імперії діяла заборона на продаж алкоголю, що зумовило масове самогоноваріння.
«Алкоголь в Україні є дуже ходовим товаром. Усі селяни женуть із зерна горілку. Оскільки ціна на зерно не перевищує 18 рублів за пуд, з якого можна отримати три пляшки горілки ціною 90 рублів, то перегонка дає підстави селянам не продавати зерно», – підрахували скрупульозні німці.
Товарне зерно на експорт виробляли великі господарства, проте їхні землі селяни якраз поділили між собою. Тож німці через свого посла Альфонса Мумма запропонували українському урядові відкорегувати земельну реформу: по-перше, залишити великим землевласникам не «трудові» 15 десятин землі, а принаймні 40-50; по-друге, селяни мали б заплатити за отриману землю. Завдяки цьому держава мала б отримати кошти, попередні власники – компенсацію, у селян з’явився б стимул продати зерно, чого й прагнули німці.
Як зазначав австрійський посол Йоганн Форгач, українські керманичі «вперто обстоювали ідеали аграрної утопії
Але на чолі українського уряду тоді стояли соціалісти-революціонери (есери), які були виразниками інтересів незаможного селянства. Тож, німецькі пропозиції не знайшли розуміння. Як зазначав австрійський посол Йоганн Форгач, українські керманичі «вперто обстоювали ідеали аграрної утопії». Загалом, своїми лівацькими поглядами і браком управлінського досвіду вони нагадували консервативним німецьким офіцерам і дипломатам «малюків у міністерських кріслах».
Від непорозумінь до перевороту
Командувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Герман фон Ейхгорн видав «Наказ про засів ланів», яким встановив новий порядок землекористування
Побачивши, що українська влада не шукає порозуміння і не надто переймається виконанням взятих на себе зобов’язань, німці почали діяти на власний розсуд. Попервах вони взяли під контроль залізниці, на початку квітня командувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Герман фон Ейхгорн видав «Наказ про засів ланів», яким встановив новий порядок землекористування, а відтак – запровадив німецькі військово-польові суди.
Українська влада висловила обурення з приводу втручання у внутрішні справи і заявила про те, що німецькі накази не мають чинності. В уряді почали міркувати над тим, аби зажадати виведення німецьких військ з України.
У свою чергу, німці задумалися про зміну влади в Україні. Тут їм неабияк став у пригоді конфлікт між українською владою та землевласниками. Останні створили свою політичну силу – Українську демократично-хліборобську партію і зажадали представництва у Центральній Раді, проте отримали відмову. Не порозумівшись із українською владою, хлібороби натомість знайшли спільну мову із німцями. Підсумком цього порозуміння стало проведення 29 квітня 1918 року З’їзду хліборобів, на якому генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом.
Молодий український уряд виявився неспроможним навести лад у країні й забезпечити нас зерном і невдовзі зійшов з політичної сцениЕріх Людендорф
Напередодні німецькі війська роззброїли або блокували вірні Центральній Раді українські підрозділи. Відтак прихильники гетьмана (зброю їм також видали німці) без надмірних зусиль взяли під контроль державні установи.
«Молодий український уряд виявився неспроможним навести лад у країні й забезпечити нас зерном і невдовзі зійшов з політичної сцени, – лаконічно зазначив із цього приводу генерал Еріх Людендорф (на той час друга людина в німецькому Генштабі). – Державу очолив гетьман Скоропадський, із яким можна було працювати».
(закінчення буде)
