Вони подолали рак. І власним прикладом доводять: хвороба – не вирок. Учасниць фотопроекту «Життя починається знов» не зламали ані біль, ані роки в лікарнях. І тепер своїми історіями одужання вони надихають інших вірити і не здаватися. Радіо Свобода записало їхні розповіді.
Валерія Прийменко із Сум, 17 років, подолала остеосаркому
Коли я вийшла з кабінету, лікар сказав, що мені залишилося жити два місяці. Він повідомив, що у мене дуже агресивна пухлина, яка вразила кістку на 15 сантиметрівВалерія Прийменко
Коли я захворіла, мені було 14 років. У мене почала боліти нога, і мене направили на комп’ютерну томографію. Коли я вийшла з кабінету, лікар сказав, що мені залишилося жити два місяці. Він повідомив, що у мене дуже агресивна пухлина, яка вразила кістку на 15 сантиметрів. Ось так я дізналася, що у мене рак. Ми взагалі нічого не знали про цю хворобу, і що з цим робити. Це була повна безвихідь – у той момент я взагалі нічого не відчувала.
Першою прийшла до тями мама – і почала діяти: вона розіслала історію моєї хвороби в різні клініки, зокрема, за кордоном. Через два місяці після консультацій з лікарями, я розпочала лікування. Воно тривало цілий рік: я пройшла 16 курсів хіміотерапії і одну дуже складну операцію.
Найбільшим стереотипом є те, що найстрашнішим є втрата волосся. Але це зовсім не проблемаВалерія Прийменко
Найбільшим стереотипом є те, що найстрашнішим є втрата волосся. Але це зовсім не проблема. Через рік або два волосся відновлюється і можна знову експериментувати із зачісками.
Взагалі, за такої хвороби у 60% випадках ампутують кінцівку, тому для мене було дуже важливо, щоб мені зберегли ногу. Мене врятувало те, що нам допомогли зібрати кошти на ендопротез.
Я ніколи не занепадала духом при мамі, бо не хотіла бачити її сліз. Ми їздили в різні цікаві місця, щосили намагалися відволіктися від думок про хворобу. Я поставила собі цілі і знала наперед, що буду робити після одужання. У лікарні вивчала мови, готувалася до вступу в коледж, малювала. Це мене і витягло.
Відчула, що одужала, вже коли лежала в реанімації після операції, розуміла, що мене позбавили того, що мене вбивалоВалерія Прийменко
Відчула, що одужала, вже коли лежала в реанімації після операції, розуміла, що мене позбавили того, що мене вбивало.
Звичайно, я дуже змінилася після хвороби, переосмислила всі свої пріоритети в житті. Раніше я засмучувалася через дрібні проблеми, а зараз головне те, що я здорова, а всього решту можу і повинна досягти сама. А ось здоров’я – це головне, я вважаю.
Моя мрія – професійно зайнятися моделінгом. Одного разу мене запросили в модельну агенцію, але після того, як дізналися про хворобу, знайшли для мене відмовку, мовляв, «у тебе дуже маленький ріст». І я хочу довести, що навіть якщо ти чимось хворів чи маєш фізичні відхилення, це не завадить бути професійною моделлю чи спортсменом.
Тому я б порадила дітям не заглиблюватися у свою хворобу, а знайти заняття, які будуть розвивати у процесі лікуванняВалерія Прийменко
Я знаю по собі, що діти, які лікуються, не люблять слів «ти тримайся, все буде добре», бо я ці слова взагалі ненавиділа. Бо люди не розуміють, в яку ситуацію ти потрапив і говорять це без сенсу. Тому я б порадила дітям не заглиблюватися у свою хворобу, а знайти заняття, які будуть розвивати у процесі лікування.
Ольга Чабанюк із Миколаєва, 16 років, подолала саркому лівого коліна
Мені було 13 років, у школі я завжди була дуже активною, займалася спортом. Одного разу я почала активно розминатися, відпрацьовувати вправи, і через деякий час відчула біль у нозі. У нашій лікарні зробили рентген, але нічого не виявили. Ми поїхали в область і там вже сказали про пухлину. Це був дуже важкий період у житті.
Батьки мені спочатку нічого не сказали про діагноз, але мама постійно плакала, тому я почала здогадуватисяОльга Чабанюк
Батьки мені спочатку нічого не сказали про діагноз, але мама постійно плакала, тому я почала здогадуватися. Коли ж побачила назву «Онкологічне відділення», то все остаточно зрозуміла.
Спочатку я думала, що рак – це вирок і всі, хто хворіє на цю хворобу, помирають. Але є діти і дорослі, яким вдається вилікуватися і вони живуть повноцінним життяОльга Чабанюк
Слова про те, що буду лисою, мене не злякали, це в якійсь мірі було прикольно і щось новеньке. Найскладніше було розуміти, що ти за крок від смерті і не знаєш, як хвороба поведе себе в будь-який момент. Чесно кажучи, спочатку я думала, що рак – це вирок і всі, хто хворіє на цю хворобу, помирають. Але є діти і дорослі, яким вдається вилікуватися і вони живуть повноцінним життя.
Я теж думала, що помру, ще й друзі дошкуляли із запитаннями: «Ти помреш? В тебе рак?». Я відповідала: так, у мене рак, що тут такого? Я яка була – такою і буду, можливо, лише думки мої змінилися.
І тоді почалося – хімія за хімією, падали аналізи, переливання кров, потім операція, потім знов хімія – так протягом року, поки увесь цей жах не закінчився.
Коли я була у лікарні, попросила, щоб мені принесли баян. До хвороби я навчалася у музичній школі. Щойно його привезли – я ніби ожила, бо коли грала, відчувала себе спокійніше.
Моральна підтримка в лікарні – найціннішаОльга Чабанюк
Найяскравіші мої спогади із лікарні пов’язані із подругою Валерією, з якою ми разом пролежали вісім місяців в одній палаті. Від «хімії» до «хімії» ми були разом. Моральна підтримка в лікарні – найцінніша.
Навіть коли я приїхала додому, було важко, страшно і моторошно. Але з часом звикаєш і розумієш, що життя прекрасне.
Якби не хвороба і лікарня, я була би зовсім іншою людиною. Я б, як і більшість моїх однолітків, хвилювалася би через дрібні проблеми. Але зараз розумію, що в житті є дещо важливіше, за що треба боротися.
Важливо ніколи не здаватися і вірити в себеОльга Чабанюк
Важливо ніколи не здаватися і вірити в себе, в свої сили, розуміти, що ти маєш жити, заради людей, які готові все віддати для того, щоб ти була здорова.
Оля Шередеко із Києва, 21 рік, подолала рак крові
Ми з родиною відпочивали під Черкасами, і коли повернулися до Києва, мені стало зле. Мені було п’ять років. На голові вискочила якась пухлина, яка довго не проходила. Батьки повели мене до лікаря і нам поставили діагноз – злоякісна лімфома.
Мені давали якісь антибіотики, від яких я почала дуже стрімко набирати вагу. Пам’ятаю, як випало волосся: я прокидалася, а на подушці лежить моє волосся у великій кількостіОля Шередеко
Я була маленькою, тому не до кінця розуміла, що відбувається. Я бачила, що довкола мене постійно багато лікарів, усі бігають, беруть аналізи. Мені не казали, що це рак і наскільки він небезпечний. Але не помічати, що відбувається щось не те, було не можливо. Мені давали якісь антибіотики, від яких я почала дуже стрімко набирати вагу. Пам’ятаю, як у мене випало волосся: я прокидалася, а на подушці лежить моє волосся у великій кількості.
Лікування тривало дев’ять місяців. І я пам’ятаю, як потім ще сумувала за тими людьми, які були зі мною в одній палаті. Усвідомила, чим хворіла, коли вже подорослішала – років у 14-15. Це, звісно, лякає. Тоді я зрозуміла, як багато дітей зараз хворіють набагато складнішою формою, ніж була у мене. І я розумію, що це, можливо, чудо, що я видужала тоді, коли медицина була не такою просунутою як зараз.
Головний висновок, який я зробила – не можна бути байдужим до інших людей, на місці яких колись була я. Тобто не треба заплющувати очі і відвертатися, коли у вас просять допомоги.
Рак – не передбачувана зараза, яка може статися будь з ким і будь-коли. Тому треба цінувати те, що ти здоровий і здійснювати свої мріїОля Шередеко
Я пам’ятаю, як мені тоді хотілося вийти за рамки кімнати і лікарні, щоб побачити світ навколо, зате вже потім я побувала і в Штатах, і в Туреччині, і в Греції. Та хвороба стала поштовхом до того, що треба цінувати кожну хвилину свого життя. Тому що рак – така не передбачувана зараза, яка може статися будь з ким і будь-коли. Тому треба цінувати те, що ти здоровий і здійснювати свої мрії.
Я б хотіла сказати тим дітям, які зараз лікуються, що все пройде. Це час, який просто треба пережити. Я не є прикладом, але хотіла, щоб люди бачили, що я колись також була на їхньому місці.
Юля Савченко, із міста Лубни Полтавської області, 11 років, поборола рак нирки
Мені було п’ять років, коли я захворіла. Я пам’ятаю, як мені було важко ходити.
Найбільше запам’яталася реанімація. Як лежала після операції, до мене прийшла мама, я хотіла з нею поговорити, але не могла через те, що у мене була в роті трубкаЮля Савченко
Поряд зі мною завжди були бабуся і мама. За кожне КТ і МРТ бабуся купувала мені ляльку. У мене дуже багато яскравих спогадів від перебування на «Дачі» (центр для онкохворих дітей – ред.). Там було багато дітей, ми разом гуляли – і я забувала про болючі уколи і крапельниці.
Але найбільше мені запам’яталася реанімація. Я пригадую, як лежала після операції, до мене прийшла мама, я хотіла з нею поговорити, але не могла через те, що у мене була в роті трубка. Раніше, коли я це згадувала, завжди чомусь плакала.
Я лікувалася один рік, потім ще рік проходила «промені». Але і зараз хвороба нас «переслідує», ми часто про неї згадуємо. Вона змінила життя всієї моєї родини, тепер ми цінуємо кожен прожитий день.
Зате тепер я багато чим займаюся: багато читаю, займаюся вокалом, танцями. Після того я навіть написала казку, бо думаю, що це може допомогти іншим дітям. Там є такий момент, як головна героїня потрапляє у чарівне місто, в якому їй дозволили загадати одне бажання. І вона вирішила подарувати хворому хлопчику посмішку. Після цього він одужав.
Ніколи не можна піддаватися хворобі і треба завжди боротися за своє життя. Я завжди собі кажу, що у кожній ситуації треба знаходити радість.