«Дорослий рак виникає через прожите життя, а в дітей – це вроджені хвороби» – лікар-онколог Роман Кізима

Чому дитячий рак більш виліковний, ніж дорослий? Як діти мотивують самі себе на одужання? Чому українські пацієнти вимушені лікуватися за кордоном? Та які факти про дитячу онкологію – насправді стереотипи, що створюються через необізнаність українців? Про це Радіо Донбас.Реалії розповів експерт МОЗ, лікар-онколог дитячого хірургічного відділення Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру Роман Кізима.

Яка асоціація виникає, коли чуєте: «дитячий онкологічний центр»? Сіра стара будівля, облізлі стіни в палатах, багато дітей у кімнатах. Діти поголені, у медичних масках із сумними очами, батьки в сльозах. Напевно, цей стереотип в кожного, хто не стикався з дитячою онкологією. З такою «картиною» перед очима і Радіо Донбас.Реалії приїхало до Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру у Львові. Проте реальність виявилась іншою.

Яскраві палати з сучасним обладнанням. Дві дитини – у палаті, з ними – батьки, іноді у кімнатах – один пацієнт. «Коли дві родини у кімнаті, так спокійніше, – каже одна з мам. – Я знаю, якщо я зараз вийду на хвилинку, мене обов’язково підстрахує сусідка. Дитинка постійно під наглядом. Тож, можна не хвилюватися. Так і вдвох веселіше, адже можна поспілкуватися!».

У кімнатах чути дитячий сміх. Ці діти граються, бешкетують, дивляться мультики.

«Дуже важливо, щоб у лікарні був позитивний настрій, – пояснює лікар-онколог Роман Кізима. – Така атмосфера мотивує наших пацієнтів до одужання. А це наша головна мета – здорова дитинка!».

Один із стереотипів про дитячу онкологію було зруйновано, тож Радіо Донбас.Реалії вирішили і далі розвінчувати міфи разом з Романом Кізимою.

– Яка різниця між дитячим та дорослим раком?

– По-перше, різниця в самому походженні цих пухлин. Переважно, за рідкісним винятком, дорослий рак виникає через прожите життя. Тобто набута хвороба. Наприклад, рак легень пов’язаний з курінням, а рак шлунку – з уживанням певного типу їжі. А в дітей – це вроджені хвороби. Вони пов’язані з генетичними мутаціями, які виникають ще під час закладки плода. По-друге, у дорослих онкологія – це хвороба, якої важко позбутися. Можна лише подовжити життя людини, хоч і є ті, хто перемагають цю хворобу. У дитячій онкології результат є значно кращим, бо дитину можна вилікувати, і вона проживе активне соціальне й фізичне життя.

Дитячий рак: симптоми та види

– Лікарі кажуть, що українці не проходять планові профогляди, через що рак діагностують несвоєчасно. А як у дітей діагностувати онкологію, якщо в них немає таких обов’язкових оглядів у всіх лікарів?

– Робити якісь активні кроки по виявленню в дітей таких діагнозів недоцільно, тому що це – дуже рідкісні захворювання. І буває, що в педіатра за всю практику лише один такий пацієнт. Основна зброя медиків у цій ситуації – обізнаність. Вони мають знати, що такі захворювання можуть бути. При якихось конкретних симптомах лікарі первинної ланки мають направити дитину в спеціалізований заклад, який уже і ставить діагноз.

Приємно, що зростає увага батьків до власних дітей: звертають увагу на їхні скарги, бачать атипові ознаки поведінки чи втомлюваність. Не ігнорують це і звертаються до лікарів.

– Які ще симптоми мають занепокоїти батьків?

– У дітей можуть бути різні види онкологічних захворювань. Проте є декілька ознак універсальних. Сама наявність пухлини, асиметрія руки, ноги, обличчя, тобто коли пухлина росте. Для дітей дошкільного віку характерна певна поведінка – вони бешкетують, бавляться, дуже активні, багато енергії. І якщо малеча раптом починає втомлюватися або змінюється якось її поведінка, причому це триває довго – це важлива ознака, що дитині щось заважає.

Також симптоми – це блідість, поява якихось незрозумілих синців. Але не на колінах, де діти розбивають їх об підлогу, а, наприклад, на внутрішній поверхні стегна, з боку грудної клітки, точкові червоні крововиливи. Загалом це – такі ознаки, які мама зможе побачити, коли купає дитину чи перевдягає її.

– Батьки розповідають, що дитина починає блювати, вони звертаються до педіатрів і починають лікувати все що завгодно: від звичайного отруєння й до інфекцій шлунку. Невже так важко виявити одразу рак?

– Жодний лікар не виставить діагноз онкохвороба пацієнту, який звертається до нього з блювотою. У 99% – це отруєння або кишкова інфекція, або розлад травлення. А ось, якщо ранкова блювота триває вже не день і не п’ять, а два тижні, і без причини, це має викликати в лікаря тривогу. Він спрямує пацієнта або до спеціалізованої лікарні, або призначить МРТ-дослідження. Потрібно зрозуміти, що ці симптоми спільні для багатьох хвороб, але їхня тривалість та неефективність первинного лікування буде свідчити, що це більш серйозний діагноз.

На жаль, бувають і лікарські помилки. Здебільшого вони пов’язані зі складністю діагностування онкохвороб. І це питання більше медичної освіти, чим якогось небажання чи халатності. Але батьки мають знати, що тиждень-два не грають основної ролі в дитячій онкології. Це – повільні хвороби, вони не вб’ють за тиждень. А отже, якщо вас не задовольнила консультація одного лікаря, зверніться до іншого спеціаліста.

– Крім МРТ, є ще дослідження, які можуть виявити рак?

– У дитячій профілактичній медицині є певний алгоритм обстежень. Коли дитинка народилася, її оглядає лікар, потім у місяць, у три місяці тощо. Їй проводять планово УЗД внутрішніх органів, беруть аналіз крові з пальчика. Загалом цього достатньо, щоб виявити ті недоліки, які і вплинуть на встановлення діагнозу. Наприклад, УЗД допоможе виявити пухлину в животі, а аналіз крові покаже, що у дитини низький гемоглобін та анемія.

– Дитячий рак передається генетично?

– Ні, за винятком кількох рідкісних захворювань. Дитячий рак не є спадковим захворюванням. Це – генетична хвороба окремої людини, у якої відбулася конкретна мутація, а вона вже й призвела до такого стану.

– А якщо здати якісь генетичні аналізи, чи можна на такому рівні виявити – є в дитини можливість захворіти на онкологію чи ні?

– На даному етапі це нереально. Але я передбачаю, що за якийсь час учені зможуть таке зробити. У цьому напрямку ведуться дуже серйозні світові дослідження науковців, які вивчають рак і дорослих, і дітей. Але зараз якихось достовірних аналізів не існує. Якщо хтось вам таке пропонує, це «развод».

– Які види дитячої онкології найпоширеніші?

– Майже 40% – це рак крові різних видів. Третина – пухлина головного мозку. А далі набір пухлин різних – і ця їх рідкісність призводить до того, що їх дуже важко діагностувати. Проте вони також дуже важливі. Адже, якщо припустити, що в Україні буде за рік 50 злоякісних пухлин нирок, але їх не виявити, то всі 50 дітей помруть. А 50 смертей – це дуже багато, тим більше, враховуючи, що цього можна було уникнути. Тож те, що інші види раку не такі поширені, це не означає, що їм можна не приділяти уваги.

«Статистика не змінюється»

– Змінюється щороку кількість дітей, які хворіють на онкологію?

– Статистика не змінюється. І багато онкологів кажуть, що вона була аналогічною і в Х столітті, і в ХVІІ, і в XXІ. Але в сім’ї, де було 20 дітей і 2 вмерли, невідомо від чого, напевно, не дуже намагалися розібратися, від чого сталася біда. Зараз в сім’ях 1-3 дитини і цінність людського життя зростає. Тому і зростає спроба вилікувати будь-які захворювання, на які раніше не звертали уваги і давали спокійно померти.

– Лікар Олександр Стаховський в інтерв’ю Радіо Донбас.Реалії казав, що 4-та стадія раку в онкоурології не завжди смертельна, а, наприклад, при пухлині головного мозку з такою стадією навряд чи вже можна врятувати людину. У дитячій онкології 4-та стадія смертельна?

– Звичайно, що при четвертій стадії рівень виживання нижчий, але це не означає, що за такого пацієнта не варто боротися. Стадії встановлюються не тільки для того, щоб дати прогноз пацієнтові, а щоб ще й визначитися з оптимальним лікуванням. Зрозуміло, що при четвертій стадії лікування буде більш тривалим: хіміотерапія, операції, радіотерапія, трансплантація кісткового мозку. Але шанси дитини, наприклад, 40%. Хтось скаже, що це низькі показники, але ще 15 років тому, ці шанси були – 0.

«Клініка обирається по можливостях та по діагнозу»

– Що робити батькам, коли вони дізналися діагноз дитини?

– Потрібно обрати лікарню й лікаря. І тут дуже важлива взаємна довіра. Успіх буде лише тоді, коли є співпраця між дитиною, батьками та медичним персоналом.

Варто проконсультуватися з місцевою лікарнею – що вони пропонують, які мають можливості, які прогнозі. На основі цього вже обирати місце лікування. Краще лікування проводити там, де родина проживає. Це більш комфортно і для дитини, і для батьків. Оперувати дитину за 500 кілометрів, а потім ганяти туди-сюди не вийде. Також батьки мають зрозуміти, що всюди лікування однакове, ніхто на місцях не вигадує своє власне лікування, воно є міжнародним та протокольним.

Але може бути така ситуація, що дитині потрібна конкретна маніпуляція, яка не проводиться у місцевій лікарні, або взагалі робиться лише за кордоном. Тобто клініка обирається по можливостях та по діагнозу.

Проте батьки мають приймати рішення не емоційно, а виважено. Переважно батьки, які вирішували на емоціях, помилялися. І такі швидкі поїздки з дитиною навіть в Ізраїль, Туреччину та Німеччину можуть закінчитися попаданням в непрофільну клініку. Бо медичний туризм – це дуже прибуткова сфера. І там, крім самих клінік, дуже багато фірм-посередників, які цим користуються.

«Пухлина, саркома, нейробластома –​ складні слова, але діти не чують «рак»

– Як сказати дитині, що в неї – рак?

– Думаю, що напряму говорити дитині, що в неї – тяжке смертельне захворювання, не варто. Звичайно, що в сучасному світі, маючи доступ до інформації, чуючи свій діагноз, діти «гуглять» і розуміють, що ж це в них таке. Але ми не кажемо, що це – рак. Ми говоримо, що в них – пухлина, саркома, нейробластома. Це – складні слова, але діти не чують «рак», який може їх лише сильніше налякати. Ми пояснюємо, що це потрібно вилікувати, а для цього потрібно тут із нами пожити кілька місяців. З дітьми обов’язково працюють психологи. Крім того, і сам онколог має бути психологом, тому що саме він доносить діагноз дитині. Але можу сказати, що діти більш психологічно стійкі, ніж їхні батьки. Підлітки більше заспокоюють своїх батьків, ніж мами і тати – дітей. Дуже допомагають позитивні приклади попередніх вилікованих пацієнтів.

– Є такий стереотип, що образ онкохворих дітей – поголені, у медичних масках – лякає суспільство…

– Оскільки ці пацієнти в більшості проходять хіміотерапію, то вона вбиває всі клітини, які швидко ростуть в організмі. А серед них – це волосся, яке відразу випадає, і кров, яка відповідає за імунітет людини. Відповідно у цих дітей немає волосся, і це виглядає страшно, а знижений імунітет – це небезпечно. Чхнути на таку дитину, і вона може отримати важку пневмонію й загинути. Тому маска – це просто захист від інфекцій зовнішнього світу.

Насправді останнім часом, навпаки, такий образ пропагується як позитивний. Мені здається, що в Україні змінюється ставлення й настороженість пропадає. Крім того, зараз світ відкритий, багато, хто подорожує. І бачить, в азійських країнах, коли епідемія, прийнято ходити в масках, і на тебе ніхто не звертає уваги взагалі.

Ці діти погано себе почувають під час лікування, але вони все рівно умудряються і бешкетувати, і нервувати батьків, як їхні однолітки. Вони звикають до лікарні і вже поводяться як вдома.

«Ці діти нічим не відрізняються від інших»

– Дитина одужала. Проте в лікарні вона була від 3 місяців до року. Як їй можна інтегруватися знову в суспільство?

– Для цього і існують такі інтерв’ю, які ви робите. Бо треба пояснювати, що ці діти нічим не відрізняються від усіх інших. Просто вони були змушені пройти тривале лікування. Крім того, лікарня – це не концтабір. Тут є волонтерські групи, які приходять та займаються з дітьми різними арт-терапіями, влаштовують свята. Також у дітей триває навчання, до них приходять учителі. Причому є періоди, коли дитина може посеред лікування поїхати додому на 2-3 дні, щоб зустрітися з родичами.

Якщо немає ніяких каліцтв, бо, на жаль, іноді потрібно робити ампутацію, ставити протез, то психологічна реабілітація відбувається досить непогано. Уже за якийсь час виростає волосся, дитина відновлюється після токсичності, виглядає гарно, з’являються червоні щічки. Вона нічим не відрізняється від інших.

Звичайно, що темні страшні лікарні з заплаканими людьми – це не те, що потрібно для одужання. Має бути гарна атмосфера в клініці, де відбувається це лікування.

– А чому трапляються рецидиви? Це вина пацієнта?

– Ні. Це ефективність сучасного лікування. На жаль, сьогодні немає лікування, яке б гарантувало 100% результат. Наприклад, ми точно знаємо, що конкретне лікування буде ефективним для 60% пацієнтів, але хто в цю кількість потрапить? Вам цього ніхто не скаже. Чим більше вдосконалюються методи діагностики, тим більше буде шансів правильно визначити – ось у цієї людини буде рецидив через якийсь час, а з цим пацієнтом ми можемо вже прощатися, він здоровий. А поки що важливо спрогнозувати. Буває, вдається хворобу на якийсь час призупинити, вона зникає, її навіть неможливо виявити, а потім вона знову повертається.

– Дорослі не зізнаються, що вони перемогли рак. Навпаки, соромляться того, що взагалі хворіли. У дітей є клеймо – «я хворів на рак»? Чи вони інакше на це реагують?

– У рідкісних випадках є діти, які соромляться цієї хвороби, але вони не можуть пояснити, чому так. А більшість, навпаки, так самостверджується. «Я пройшов таке лікування, зі мною все добре!». Навіть цікаво спостерігати за ними, як бешкетники перетворюються на виважену дитину буквально на очах. І це в дошкільному віці. Вони стають зрілішими та перестають соромитися таких речей. Виходять лідерами з цієї ситуації. Підлітки 16-17 років складають успішно ЗНО і вступають у виші. Те, що вони знають, що в травні в них іспити – це допомагає їм вижити з грудня до травня і не вмерти від хвороби. Бо в них є мета.

«Закупівля препаратів та техніки зараз відбувається»

– Чи вистачає зараз в Україні обладнання, спеціалістів, ліків? Чи відстаємо ми від Європи?

– Дитяча онкологія – це високотехнологічна сфера. А у всіх високотехнологічних сферах ми відстаємо від Європи. Стверджувати, що ми з ними на одному рівні – це, м’яко кажучи, смішно. З іншого боку, за тими можливостями, які має Україна, дитяча онкологічна служба є дуже непогано розвинутою. У першу чергу завдяки особистостям. У 1990-ті роки лікарі з київського «Охматдиту», Інституту раку, Львівської, Харківської, Дніпропетровської та Одеської обласних лікарень формували методи та алгоритми лікування в Україні, професійні зв’язки, наслідували європейців. Вони сформували певне професійне середовище, яке зараз є досить високого рівня.

Закупівля препаратів відбувається. Вона неідеальна, але вона є. Окремі препарати для томографії – важка діагностика, громіздка, дорога, але вона є. Радіотерапевтичні прискорювачі теж є.

Проте в розвинених країнах на це виділяються шалені гроші. Окремо фінансується ще й наука – бо це престиж країни. Та і антураж – вигляд лікарень, палат, там набагато вищий за рівнем. Але Україна як держава другого-третього рівня цілком має потенціал, щоб наслідувати ті досягнення, які здобувають німці, японці тощо. Ми можемо це робити. Тим не менше, що стосується кадрового потенціалу: щоб його втримати і він не поїхав в інші держави, потрібна фінансова мотивація.

«В Україні зростає рівень діагностичних можливостей»​

– Останнім часом є дуже багато новин, що в обласних центрах закупили МРТ та інше медичне обладнання. Чи дійсно змінилась технологічна закупівля?

– Відчувається, що зростають діагностичні можливості. Зробити МРТ дитині 10 років тому і зараз – це дві великі різниці. Тепер це можна зробити в той самий день, коли ти захотів, а не чекати черги кілька тижнів або їхати в іншу область. Є державні лікарні, де це можна зробити, є приватні клініки. Зростає навіть конкуренція між цими клініками, які надають такі функції, і це буде лише рухати їх вперед.

Зростає рівень діагностики гістологічної – коли беруть частину пухлини чи аналіз крові, і лікар робить певні хімічні реакції та під спеціальним мікроскопом дивиться на результати таких реакцій. Рівень цих лабораторій покращується постійно. А отже, цей лікар може більше надати інформації онкологу про цю пухлину, і вже онколог буде знати більше варіантів, як з цією хворобою боротися.

«Україна і Молдова – дві країни Європи, де не трансплантують кістковий мозок від неродинного донора»

– Чого в Україні не вистачає зараз у дитячій онкології?

– У нас не відбувається трансплантації кісткового мозку від неродинного донора. І ми – єдині, не рахуючи Молдови, у Європі, хто цього не робить. У будь-якій європейській регіональній дитячій лікарні високого рівня проводять трансплантацію. У нас також є спеціалісти, які можуть це робити, проте не має реєстру донорів.

Наприклад, у Литві, яка так само є пострадянською державою, при 2 мільйонах населення у реєстрі – 11 тисяч донорів. І це дуже багато. Вони також є частиною світового реєстру. І щоб ми мали змогу користуватися донорами інших держав, нам потрібно щось дати навзаєм.

Реєстр донорів та трансплантація кісткового мозку від неродинного донора – це крок, який виведе наші дитячу і дорослу онкології та онкогематологію на новий рівень.

Подумайте самі. Якби держава вирішила відправляти пацієнтів усіх за кордон, то коштувала би одна така пересадка 150 тисяч євро. А якщо 20 пацієнтів відправити? Мені здається, такі гроші краще вкласти в будівництво центрів, де проводитимуть таку трансплантацію. Причому не в один. Уявіть собі, якщо одномоментно 6 дітей потребує трансплантації. А Київ може прийняти лише три? Іншим що сказати? Почекайте? Вони не можуть чекати, і вони знову мають кудись їхати. А їздити з Харкова до Львова або з Одеси до Києва на трансплантацію – це неграмотно. Потрібно це робити в тій області, де ти живеш.

Центрів має бути кілька. Наприклад, у Польщі – їх десять, а у Німеччині є в кожній адміністративній ділянці. І плани побудувати такі центри в різних областях України є, головне щоб вони були реалізовані.

– А скільки часу потрібно для того, щоб в Україні зробили реєстр донорів та запустили його?

– З досвіду країн, які навколо, це кілька років. Але вже з самого початку процесу він може працювати на Україну. Як тільки почнуться пересадки, то буде й розвиток. Але для цього потрібне фінансування, яке матиме програмний характер. Тобто запланувати фінансування на 10 років, і воно буде безперебійне. Тоді все запуститься.

– Взагалі можливий медичний туризм не з України, а в Україну?

– Він вже відбувається, не в онкології. Адже онкологія дуже затратна. І загалом це – проблема державного рівня. Але якщо брати, наприклад, стоматологію, то у Львові безліч пацієнтів зі Східної Європи, які бачили якість і ціну львівських клінік. В Україні є технології, які вже розвинулися, і хоча коштують дешевше, ніж в Європі, проте рівень якості не нижчий.

«У Львові працює мобільний хоспіс»​

– Дуже багато критичних матеріалів в українських ЗМІ стосовно нестачі хоспісів в Україні…

– Їх дійсно не вистачає. Хоспіс – дуже затратний заклад. Мої пацієнти також помирають, і на якомусь етапі ми розуміємо, що цей пацієнт невиліковний. Це не означає, що він помре завтра, це може відбутися й через півроку. І для того, щоб він не помер у стражданнях та психологічному дискомфорті, йому має надаватися паліативна допомога. Для цього й існують хоспіси – у багатших країнах це окремі заклади. В Україні відкриваються хоспіси при лікарнях як відділення. У нашій лікарні хоспіс є мобільним. Дитина живе вдома, до неї виїжджає медична бригада, і вдома проводить всі потрібні маніпуляції. Бо вдома дитині дійсно комфортніше й спокійніше.

Метою таких виїздів є не вилікування, а саме підтримка в певному стані, надання знеболення. В Україні дуже люблять терпіти біль і не вводять наркотичні середники, які вже у всіх країнах давно дозволені. При погіршенні стану таку дитину забирають знову до лікарні.

– Чому не довіряють наркотичним засобам? Це – не володіння інформацією батьків чи ще радянське залякування?

– Тут швидше комплексна причина. По-перше, жорсткий контроль над ліками сильної дії, який імітує боротьбу з наркотиками. Я думаю, що це – вплив на медичних працівників, бо процес видачі одного препарату перетворюється на заповнення томів макулатури.

У нас чомусь дуже популярні ліки, які не є наркотичними, той же анальгін, але він також не ідеальний. Є міжнародний консенсус, що морфій – ідеальне знеболювальне, особливо для дітей. І є дуже багато випусків: і в краплях, і в сиропах. Вони знімають біль і немає таких тяжких ускладнень, як морфію свого часу приписували.

– Все частіше з’являються повідомлення про рідкісні захворювання у дітей. В онкології така тенденція так само простежується: що діти почали більше хворіти саме на рідкісні види?

– Зростає можливість діагностики. Раніше якісь хвороби не виявлялися. Пацієнт помер і ніхто не знав від чого. Тепер це можна визначити. Такі хвороби отримують своє ім’я і стають рідкісними. Крім того, деякі хвороби раніше об’єднувалися в одну групу, тепер через кращу діагностику їх розділили.

– Чи може преса якось допомогти, висвітлюючи матеріали про дитячу онкологію?

– Преса все ж таки більше показує не позитивну інформацію, а негативну. Здебульшого дуже популярні сюжети про халатність лікаря. А, наприклад, в іноземних ЗМІ дуже багато мотивуючих роликів – ми вилікуємо, зробимо все разом, купимо нове обладнання. У нашій пресі цього немає.

З іншого боку, медики також мають бути більш відкритими до преси. Бо тоді журналісти будуть більш об’єктивними. Якщо медицина закрита, преса буде додумувати, вигадувати. А вигадувати зазвичай краще щось ексклюзивне та скандальне.

«Коли вони закінчують життя занадто рано – ти розумієш цінність того життя»​

– Діти до своїх лікарів ставляться як до янголів-охоронців. Звикають до них. Тримаєте дітей на відстані?

– Так не можна, бо дитина відчує цей рух – тримання на відстані. Відстань має бути з батьками. Ось тут виключно професійна співпраця. А з дитиною потрібно вести спілкування та огляд у формі гри. Таким чином ти маєш доступ до пацієнта ідеальний. Діти, які вже шкільного віку, вони більше розкажуть, ніж батьки. Звернуть увагу лікаря, бо знають: щось «нове» на тілі має бути під наглядом спеціалістів. «Мама не сказала, а у мене тут синяк», «А у мене була ввечері гарячка»…

– Дитина має довіряти своєму лікарю. А що відчуває лікар, коли від нього залежить життя маленької дитини?

– Відповідальність, звичайно. Проте валити на себе весь емоційний вантаж не варто. Бо такий лікар довго не витримає, а навчання таких спеціалістів тривале й одразу замінити лікаря за один день неможливо. Звичайно, є якась прив’язаність до дітей, напівдружні стосунки, але загалом варто емоції відкидати й більш професійно підходити до будь-якої ситуації.

– А які емоції, коли одужала чергова дитина?

– У кожного своє. Хтось сприймає це більш скромно, для іншого – це друге пришестя Ісуса Христа. Для мене – це піднесення, адреналін. Після цього з’являється ще більша мотивація працювати. Але більше запам’ятовуються діти, які померли.

– Як Ви «вимикаєтесь» від усього, що відбувається в клініці?

– Є свої захоплення – спортивні, музичні, соціальне життя. Звичайно, робота займає дуже багато часу. Доволі часто тут проводжу не робочий день, а календарний. Але є друзі, родина, хобі, як у всіх людей. Варто просто вміти зосередитися не на роботі. Потрібно зрозуміти, що переживати весь час за роботу – це неправильно. Усю ніч думати про роботу, а не відпочивати – ця самопожертва не є потрібною. Бо пацієнтам потрібен упевнений лікар, від якого очікують адекватних рішень. Якщо його рішення буде помилкою, то це може призвести до поганих наслідків.

Наші пацієнти також нас багато чому вчать. Саме негативний досвід: коли вони закінчують життя занадто рано – ти розумієш цінність того життя. Якщо думати постійно про якісь неважливі робочі моменти – не встиг, щось не вийшло, то не встигнеш прожити своє власне життя. Непрофесійно думати про роботу, коли вже її виконано.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАСС.РЕАЛІІ:

(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)

​