Кримське ханство. Рід Хаджи Герая

(Продовження, першу частину читайте тут)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.

Отже, посланці кримських беїв прибули до Литви просити собі Хаджи Герая на царство ‒ майже фентезі-сюжет про короля, який переховувався у вигнанні, а потім повернув собі престол. Але не можна не запитати ‒ а навіщо, власне, беям взагалі було потрібно шукати правителя на стороні? Невже нові еліти, які перемогли в боротьбі, не могли висунути претендента з-поміж себе? Чим таким особливий був рід Хаджи Герая? І хіба він сам мав якісь особливі права на престол? Чи дійсно Крим був його з права і Хаджи Герай з дитинства готувався його завоювати?

Давайте докладніше заглибимося в питання, що за люди стояли за ідеєю кримської незалежності й чому в лідери собі вони обрали саме Хаджи Герая. І кому серед кримської аристократії та серед чингізидської правлячої династії така незалежність була б вигідна й бажана.

З боку кримської знаті це були, перш за все, кримські роди Ширін і Барин. Ці два клани були далеко не єдиними й на той момент навіть не найпотужнішими в Криму, тому що над ними, безумовно, переважали так звані староординські клани, які здавна мали величезну вагу не тільки в Криму, але й на всій території імперії: перш за все Мангит, з якого походив знаменитий Едигей, який ставив і скидав ханів на свій розсуд, а також Кият, Конграт і низка інших. На тлі цих староординських родів Ширіни виглядали досить скромно: адже вони були, так би мовити, «новачками» серед вищої ліги знаті, будучи введені в неї пізно, лише Тохтамишем. Потім Тохтамиш зійшов з історичної сцени, загинув у боротьбі за владу над Ордою, але його союзники-Ширіни залишилися, влаштувалися в Криму й Казані та намагалися втриматися при владі вже без свого повелителя. Вони, схоже, не претендували на те, щоб стати першими в усій Орді ‒ для цього їхній рід був недостатньо численним ‒ проте спробували стати пріоритетним родом на регіональному рівні. І це у них, врешті-решт, вийшло.

За походженням родоначальники Ширінів не були кримськими: засновників цих кланів Тохтамиш привів на півострів з Центральної Азії. Однак вони швидко вкоренилися в Криму, і їхні головні сили, їхні родові центри розташовувалися не в далеких від Криму прикаспійських степах, як, наприклад, у Мангитів, а безпосередньо на півострові. Їхнє становище, безпека та могутність напряму залежали від добробуту Криму. І в цьому полягала їхня головна відмінність від старих родів, які лише заглядали до Криму з материка, охоче користувалися його ресурсами й багатствами, але свої родові центри тримали за межами півострова. Не дивно, що на сторону Ширінів, визнавши їх своїми лідерами, встала й місцева, вже власне кримська за походженням знать ‒ роди Кипчак та Яшлау.

У підсумку вийшло так, що серед кримської аристократії проліг великий вододіл у питанні про майбутнє півострова: староординські клани на чолі з Мангитами відстоювали імперську єдність, тоді як Ширіни з союзниками були зацікавлені в незалежності.

Варто, однак, враховувати, що за ординськими традиціями жоден бей, яким би він не був родовитим і могутнім, не міг зійти на ханський престол ‒ оскільки титул хана міг належати тільки й винятково прямим нащадкам Чингісхана. Саме тому, наприклад, знамениті в ординській історії беки Ногай, Едигей, Мамай, незважаючи на свої величезні сили та вплив, не могли стати ханами й були змушені садити на ординський престол підставних ханів ‒ покірних собі, слухняних, несамостійних, які нічим не запам’яталися в історії й нічого не вирішували ‒ проте походили безпосередньо від Чингіза. Це єдине, походження, й було потрібне від них, тому що бек міг законно правити лише за наявності над ним хана, хай навіть і символічного, маріонеткового.

В силу цього вище змальованого звичаю свого власного представника Чингізидської династії потребувала й кожна з протиборчих партій всередині кримської знаті. Мангити з Конратами як такого хана використовували Сеїд-Ахмеда. А ось якого кандидата могли висунути Ширіни ‒ з урахуванням того, що в їхніх інтересах було не оволодіння всією Ордою, а відокремлення Криму? Який Чингізид погодився б стати правителем саме й винятково Криму, не претендуючи на іншу Орду?

Очевидно, той, який вже давно вважає Крим своїм єдиним спадковим володінням. І такі люди серед кримських чингізидів знайшлися: це були нащадки довгої низки улусних емірів ‒ провінційних намісників Криму, яких ранні золотоординські хани ще з 13-го століття призначали своїми представниками на півострові. Династія цих емірів (хоча часто з тривалими перервами), яка сходила до Уран-Тимура, правнука Чингізхана, правила півостровом упродовж майже двохсот років.

Бувало, що представники цієї місцевої династії кримських намісників домагалися й незалежної влади в Криму. Так було, наприклад, з Таш-Тимуром, який наприкінці 14-го століття недовго правив Кримом як абсолютно самостійний правитель. Син Таш-Тимура, Девлет-Берді, теж з часом зумів пробитися на кримський трон ‒ щоправда, Девлет-Берді зробив велику помилку, не задовольнившись цим досягненням. Оволодівши Кримом, він захотів більшого, рушив на волзьку столицю Сарай і навіть захопив її, але не протримався там і року, був убитий.

У 1430-і роки, коли у Ширінів постало питання про обрання нового, вже кримського, хана на зміну Сеїд-Ахмеду, ставленику своїх суперників, синів Таш-Тимура вже не було в живих: його старший син Девлет-Берді загинув на Волзі, а молодший, Гіяс-ед-Дін, загинув ще раніше. Однак був живий і здоровий наймолодший представник династії кримських емірів: син Гіяс-ед-Діна на ім’я Хаджи Герай. На нього й зробили ставку кримські Ширіни.

Існували, щоправда, деякі труднощі. Хаджи Герай проживав не в Криму, а в Великому Князівстві Литовському. Як він там опинився? У Литві ‒ а точніше кажучи, не тільки в прибалтійській Литві, але й широких тодішніх володіннях литовських князів на території сучасних Білорусі та України – проживала численна діаспора кримської та ординської знаті, яка через міжусобиці змушена була шукати притулку за кордоном, у сусідній країні. Початок цьому поклав сам Тохтамиш, коли він зі своєю ближньою та далекою ріднею, зі своїми численними прихильниками сховався від недругів у володіннях литовського князя і потім, за допомогою того ж князя, намагався пробитися з Литви назад на ординський престол, поки не загинув. До цих, так би мовити, політемігрантів належала й сім’я Гіяс-ед-Діна. Сам Гіяс-ед-Дін загинув в одному з таких походів, допомагаючи Тохтамишу, а його дружина Асіє та сини Хаджи Герай і Джанай залишалися в Литві.

Просити литовського князя про те, щоб він прислав їм хана, було для беїв, звичайно, дещо делікатною дилемою. Адже таке прохання автоматично означало визнання певної залежності від іноземного володаря. Але, з іншого боку, перспектива залучити на свою сторону впливового сусіда переважує цей ризик: адже Ширіни самі собою були не такі сильні, як, наприклад, Мангити. І тому в 1440 році беї родів Ширін, Барин і союзних їм родів надіслали посольство до Литви ‒ просити в Крим на престол Хаджи Герая. Цьому сприяла цілковита випадковість: незадовго до цього помер голова, так би мовити, «партії ординської єдності» ‒ могутній і дуже впливовий ватажок роду Конграт, бей Айдер. І коли, скориставшись сум’яттям серед опонентів після смерті їхнього лідера, головою кримської аристократії став старійшина роду Ширін, Тегене-бей, Ширіни та їхні однодумці не стали втрачати часу дарма й вирушили до Києва.

Схоже, що сам Хаджи Герай навряд чи очікував для себе ханської кар’єри. Він ріс не в палаці правителя, а в будинку вигнанців, емігрантів. Достовірних відомостей про його ранні роки надзвичайно мало, відомості про його молодість містяться не в письмових документах, а здебільшого в усних переказах. Згідно з цими переказами, майбутній засновник Кримського ханства народився в литовському місті Тракай. Як розповідали, в юності він супроводжував батька в його фатальному поході, коли після розгрому соратників Тохтамиша та загибелі Гіяс-ед-Діна був змушений поневірятися сиротою й заради прожитку працювати слугою у якогось суфія, терпіти постійну лайку нестерпної дружини свого господаря. Така стандартна літературна історія про принца-волоцюгу, й вона навряд чи надто достовірна: адже достеменно відомо, що коли Хаджи Герай уже був на престолі, разом з ним проживала його рідна мати, так що круглим сиротою він не був у будь-якому разі.

Є численні перекази й про ім’я хана: одні кажуть, ніби Гераєм (точніше, Киреєм, оскільки Герай ‒ це пізніша, османська вимова, поширена вже в період зрілого Кримського ханства, а в ординській мові арабське написання імені нашого героя читалося як Кирей) звали слугу Гіяс-ед-Діна, який врятував майбутнього хана, ще немовлям, після загибелі його батька на полі бою, а інші перекази стверджують, ніби Гіреєм звали наставника самого Гіяс-ед-Діна, і що Гіяс-ед-Дін, бажаючи віддячити йому, увічнив ім’я свого вчителя в імені свого сина. Як би не було насправді, в імені Хаджи Герая для татарського вуха тих часів не було нічого дивного чи незвичайного: адже слово Хаджи використовувалося не тільки як почесний титул паломника до Мекки, а як звичайне чоловіче ім’я, а ім’я Кирей-Герай було так само широко розповсюджене: ми знайдемо в джерелах ординської та ханської пори безліч людей, теж званих Гіреями, але вони не мали ніякого стосунку до кримської династії.

Хоч би яка була достовірність переказів про поневіряння майбутнього хана в юності, сьорбнути труднощів йому дійсно довелося. Молодий Хаджи Герай супроводжував свого дядька, Девлет-Берді, в переможному поході до Криму й був свідком його згубного краху на Волзі, а потім Хаджи Гераєві довелося і самому рятувати своє життя, тому що коли до влади в Криму прийшов Сеїд-Ахмед, той наказав винищити нащадків Таш-Тимура, а Хаджи Гераєві з братом Джанаєм довелося бігти з півострова, причому Джанай в цій гонитві був убитий.

Сховавшись від Сеїд-Ахмеда в Литві, Хаджи Герай вступив на службу до великого литовського князя Вітовта, який дав йому пост старости в замку Ліда ‒ цей замок і зараз стоїть у Гродненській області Білорусі, недалеко від литовського кордону. Вітовт не дуже часто давав татарським біженцям у своїй країні державні посади, й той факт, що Хаджи Герай був призначений на цей пост, ясно показує, що Вітовт вважав свого гостя вельми важливою персоною. І якщо князь вірив, що цей благородний юнак йому одного разу стане в нагоді в стосунках із татарськими сусідами ‒ Кримом і Ордою, – то він, як показав час, нітрохи не помилився.

До вашої уваги – перелік усіх частин цієї серії: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята, шістнадцята, сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята, двадцять перша, двадцять друга, двадцять третя, двадцять четверта, двадцять п’ята, двадцять шоста, двадцять сьома, двадцять восьма, двадцять дев’ята, тридцята, тридцять перша, тридцять друга, тридцять третя, тридцять четверта.

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії