(Рубрика «Точка зору»)
У 1920-х роках, на еміграції, незалежно один від другого, було написано два вірші на одну і ту ж тему. Перший – Олександром Олесем:
О, Боже! В нас була держава!
Невже ми втратили її?
Невже у нас не стало сили
Хоч крихту рідної землі
Чому в руках ми не лишили?
Автором другого був Юрій Липа:
І ось відходять, упадають
У все рідших розривах гранат
Державо, ти була, як огненна злива!
Державо, прощай!
Обидва автори не просто були сучасниками подій, вони були їх активними учасниками. У майбутньому ситуація не змінилася – Юрій Липа загинув у 1944 році, як лікар УПА. Олександр Олесь, хоч і не брав активної участі в «етапі другому» українського ХХ століття, але зумів «заразити» духом «етапу першого» свого сина – майбутнього поета, археолога, діяча ОУН і, зрештою, жертви Заксенгаузена Олега Ольжича.
Юрій Липа і Олег Ольжич належали до двох крил однієї і тієї ж організації. Організації, яка поставила собі за пріоритет незалежність України і вимагала від своїх членів повної віддачі не заради власних інтересів, а в ім’я Незалежності.
22 січня для них обох сенс життя оформився у чіткий посил. Незалежність.
Починаючи від 22 січня 1918 року, вони і решта українців мали що втрачати. Вони мали інтелектуальну, політичну, військову еліту, культурну спадщину, клас власників, який все ж таки був спроможний забезпечувати матеріальне запліччя.
Разом з проголошенням Незалежності приходила і суб’єктність. Після 22 січня 1918 року відповідальність зростала в рази. І виклики також. Україна взяла на себе цей тягар однією з перших – з-поміж колишніх підданих Російської імперії її випередила лише Фінляндія.
Парадоксальним чином її підштовхували до цього обставини, створені більшовицькими спадкоємцями тої ж імперії – в умовах стрімкого наступу того, що пізніше називалося Червоною армією, було принципово важливим чітко заявити «ми – не вони». Більшовики «підігнали в спину» автономістів, які б ще довго дискутували з самостійниками на тему можливих негативних наслідків Незалежності. Хіба що вважати такими війну за цю саму Незалежність, але ж вона і так уже тривала.
Проти України стояв ворог зі власною логікою
Незалежність не знала поділів. Вона стосувалася всіх: автономістів, самостійників, соціалістів, консерваторів, лібералів, бідних, багатих. Всіх. Незважаючи ні на що. Бо втрата незалежності ставила під удар кожного – знов-таки, незалежно від переконань. Це блискуче довів розвиток подій, починаючи від 1921 року. Найстрашнішим звинуваченням у СРСР був «український буржуазний націоналізм», а «садили» та розстрілювали за нього не тільки «патентованих» націоналістів, а й соціалістів за переконаннями і належністю на кшталт Сергія Єфремова. І членів компартії, на кшталт Григорія Косинки чи Миколу Куліша.
На жаль, не всі це розуміли. Історія української Незалежності переповнена не тільки драматичними епізодами боїв, а й не менш драматичними чварами. Автономісти проти самостійників, державники проти соціалістів, військові проти «партійників», гетьманці проти Директорії... І навпаки. І в запалі якось забулося, що без Незалежності усі ці конфлікти втрачають сенс.
Бо проти України цього разу стояв ворог, готовий нищити її і як націю, і як суспільство, і, взагалі, як будь-яку цілісну окремішню структуру зі власною логікою. І не тільки Україну. Аналогічну послідовність: падіння імперії – проголошення незалежності – війна за державність – повторне потрапляння під владу імперії в новій редакції пройшли практично всі країни, які до 1917 року були під владою Російської імперії. Виняток становлять тільки Фінляндія та балтійські країни. Частковий випадок становить Польща – так званий «російський забор» став повноправною частиною незалежної польської держави після падіння в листопаді 1918 року ще двох імперій: Австро-Угорської та Німецької. Але війни з колишньою метрополією Польща не уникла – у 1920 році більшовицькій армії довелося зупиняти на Віслі.
Цей же 1920-й продемонстрував усім, хто бачив одну з основних причин неуспіху «перших Незалежностей»: кожна з держав боролася окремо. А часом ще й взаємно між собою, як Україна і Польща, влаштувавши війну: одна за Польщу в кордонах 1772 року, друга – за західні межі. Окремо боролася Білорусь, окремо Грузія, окремо Вірменія... Усіх поодинці топили у власній крові.
Для того, щоб домовитися, слід скомунікуватися. При тодішніх засобах зв’язку і стрімких змінах ситуації було б утопічним вимагати злагоджено чинного союзу. Тож були і об’єктивні причини описаної вище ситуації. Але була і одна суб’єктивна: переважна більшість не добачала за поточними задачами екзистенційної загрози – тоталітарної редакції імперії.
Навіть тих, кому вдалося вирватися, наздогнали у 1939 році – як Польщу і в 1940 – як країни Балтії. У 1945 році наздогнали майже всю колишню Австро-Угорську імперію і європейську частину Османської. Москва рвалася до проток і рвалася у Європу. «Ибо два Рима падоша, третий наш, а четвертому не быти».
І цього не бачили не тільки Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Польща, Угорщина... Цього не бачили і у Франції та Англії, поспішаючи закріпити перемогу над суперницею-Німеччиною. Цього не бачили автори концепції «санітарного кордону», зміцнюючи Польщу коштом українців, не розуміючи, що підсаджують під обидві країни бомбу з годинниковим механізмом.
Це відчули на своїй спині українці, починаючи від 1921 року.
Краще було б Москві не рухати українців
Коли вже Незалежність була втрачена, то свідомість втрати і людських жертв була настільки болючою, що не дозволила залишити Незалежність тільки у спогадах. Треба було відвоювати її назад – бодай з поваги до вже загиблих. Щоб заглушити відчуття марності і запитання – «заради чого?». Тож цілі покоління українців виховувалися з моральним обов’язком – відновити. Відвоювати. Вигризти. Як писав дисидент Валентин Мороз, «бо коли людина втрачає державність, то боротьба за неї вже і є наркоманія у чистому сенсі слова». Для всіх. Для ОУН, для УНР, для гетьманців, для державників, для лівих і правих. Бо повернеться імперія – і всі вони стануть тільки м’ясом для її гармат. Для гармат ілюзії «Третього Риму».
...І хоч Незалежність протрималася тільки 3 роки, але з її загибеллю народилося щось значно сильніше. Настільки, що краще було б Москві українців не рухати.
Мало не 100 років українців довелося розстрілювати тисячами, знищувати їхню еліту фізично і морально, покоління за поколінням, морити голодом, кидати у самогубчі атаки через Дніпро і Одер, перетворювати їх у «солдатів імперії» – і через 100 літ, замучені всіма можливим постколоніальними і стокгольмськими синдромами, вони попруть тільки з національним стягом наперевіс проти озброєного ворога. Частково забувши рідну мову, не тямлячи родичів далі 33-го....
Ліпше було б не рухати.
Бо ця сила – сила втрати. «Державо, Ти була, як вогненна зливо!...»
Ти є.
«Ми билися не надаремно!..»
Олеся Ісаюк – історик, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Публікацію підготовлено в рамках інформаційної кампанії Українського інституту національної пам’яті «Українська революція: 100 років боротьби
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
