Цими днями відзначається 100 років від створення Кубанської Народної Республіки, а також і сторіччя першої спроби Кубані з’єднатися з Українською Народною Республікою. Таких спроб злуки Кубані з Україною в 1918–1920 роках було кілька, але жодна з них не була успішною. Обидва державні утворення впали під натиском більшовиків. Але історики вважають невипадковим потяг волелюбної Кубані, заснованої на традиціях козаків-запорожців, до України, хоча й визнають, що жорстокі репресії проти кубанців у часи СРСР мали дуже негативний вплив на населення регіону та його проукраїнську самоідентифікацію.
Кубанська Народна Республіка була одним з десяти державних утворень, які виникли в 1917–1918 роках на теренах колишньої Російської імперії. Столицею Кубанської республіки був Катеринодар – нині Краснодар.
І, за деякими даними, вже 20 січня 1918 року Законодавча рада Кубанської Народної Республіки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані до УНР на федеративних засадах. Кубанська республіка існувала і з назвою Кубанська Народна Республіка, і як Самостійна Кубанська Народна Республіка чи Кубанський Край. У різних формах державне утворення на Кубані проіснувало до 1920 року, коли було знищене більшовиками, спротив проти яких у різних формах на Кубані тривав аж до 1925 року.
Тяжіння до України
Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів… Прийшла воля, і ми ожилиМикола Рябовіл
Вже у вересні 1917 року на Кубанській військовій раді і перед Краєвим урядом виступали представники України. А кубанський провідник Микола Рябовіл вітав делегацію з України словами «Вітаю вас, браття!.. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів… Прийшла воля, і ми ожили. Ожили, і, як вірні діти своєї матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…».
Відтак спроб того чи іншого союзу з Україною, якоїсь форми злуки з боку Кубані було принаймні три-чотири – ще і в січні, і в кінці лютого 1918 року, коли була резолюція про прилучення Кубані на федеративних засадах до України.
На початку літа 1918 року в Києві відбулись українсько-кубанські переговори між Миколою Рябоволом та гетьманом Павлом Скоропадським. І, за свідченнями очевидців, Київ тоді уявляв Кубань автономною або хоча б у федеративних зв’язках із Україною.
Остання спроба якогось союзу України з Кубанню була в серпні 1920 року, коли у Варшаві вже Симон Петлюра підписав договір про взаємну підтримку. Сам Петлюра, до речі, під час першої російської революції 1905 року переховувався на Кубані і вивчав старі архіви козаків-запорожців.
Чесно кажучи, особливої злуки з УНР не вийшло. Не встигла українська Кубань об’єднатися на повну силу. Але, звичайно, були рухи в цьому напряміВадим Скуратівський
«Чесно кажучи, особливої злуки з УНР не вийшло. Не встигла українська Кубань об’єднатися на повну силу. Але, звичайно, були рухи в цьому напрямі», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода український культуролог і письменник Вадим Скуратівський.
«Був, був тоді потяг до України. Була тяга української Кубані до Української Народної Республіки, а потім і до Гетьманату і так далі. Але все ж таки це мало вельми умовний і радше символічний характер», – додає Скуратівський.
Зі Скуратівським погоджується завідувач відділу історії української революції 1917–1921 років Інституту історії НАН України Владислав Верстюк.
Про об’єднання з УНР тоді говорили багато, але практично до цього ніколи так і не дійшло. Це радше були розмови, були попередні декларації, але практичних рішень не булоВладислав Верстюк
«Про об’єднання з УНР тоді говорили багато, але практично до цього ніколи так і не дійшло. Це, радше, були розмови, були попередні декларації, але практичних рішень не було. Їздили делегації – від УНР на чолі з (Павлом) Христюком, приїздили кубанці до України, був тісний обмін, але все ж Кубанська рада не хотіла вливатися в Україну остаточно і розчинятися в ній», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода професор Верстюк.
«Кубань шукала шляхи якогось союзу з Україною. І під союзом малося на увазі не стільки входження до складу, а союз військовий, і взагалі будь-які форми співпраці. Навіть було рішення про з’єднання з УНР на федеративних засадах. Звичайно, Кубань шукала шляхів захисту від більшовиків, і потяг до України в кубанців був природнім», – розповідає історик, координатор громадського комітету «Кубань з Україною» Сергій Пархоменко.
На Кубані тоді зійшлися в протиборстві кілька сил: кубанські козацькі «державники», серед яких – особливо на початках – сильні були позиції політиків проукраїнського ухилу, Добровольча армія Денікіна, з якою часом кубанці укладали союз, але, як каже Скуратівський, без особливого ентузіазму, а також і більшовики, які вирізнялись виключною брутальністю.
«Це була люта війна за найкращу у світі землю, війна поміж питомими кубанськими козаками – нащадками, сказати б, ще отамана Антіна Головатого, і «іногородніми», які з’явилися на Кубані, починаючи з середини 19-го століття», – розповідає Скуратівський, маючи на увазі під «питомими кубанцями» нащадків запорозьких і чорноморських козаків, які переселилися на Кубань в 1792–1795 роках і пізніше.
За статистикою на 1917 рік, етнічні українці на Кубані становили майже 60 відсотків, росіяни – багатьох з яких місцеві козаки називали «іногородніми» – понад третину, решта – кавказькі горці та інші етнічні групи.
Можливо, і дійшло б до федеративного об’єднання, якби не брутальна військова сила більшовиків, яка задавила і Кубанську Народну Республіку, і, зрештою, і УНРВладислав Верстюк
«Можливо, і дійшло б до федеративного об’єднання, якби не брутальна військова сила більшовиків, яка задавила і Кубанську Народну Республіку, і, зрештою, і УНР, – зазначає професор Верстюк. – Але сам факт існування цих республік є дуже важливим. Без Кубані історія української революції була б куцою».
А історик Пархоменко додає: «Завадила якась неросторопність українського уряду. З боку УНР не було такого глобального, державницького мислення, тому допомога Кубані обмежилась лише невеликими політичними контактами і незначною військовою допомогою».
«Територія неймовірного драматизму»
Після поразки Кубанської Народної Республіки та її тяжіння – нехай часом і символічного – до України у радянські часи Кубань зазнала важкої долі.
Після поразки в громадянській війні десятки тисяч кубанців опинилися в еміграції.
На Кубані, як і в Україні, був голод 1932–33 років. Причому західні історики зазначають, що голод на Кубані теж мав штучний характер і був спрямований в тому числі й проти українців, які в кубанських станицях переважали інші етнічні групи у пропорції 3:1, а в містах і містечках у пропорції 2:1.
«Там у людей крута українська мова»
Прийшли червоні, і на початку 1930-х років на Кубані лютий голод – на Кубані! – там, де найкращий чорнозем в усьому світВадим Скуратівський
«Прийшли червоні, і, зрештою, на початку 1930-х років на Кубані лютий голод, – уявляєте, голод на Кубані! – там, де найкращий чорнозем в усьому світі. Ось так і закінчилася серйозна політична присутність українців на Кубані. Далі вони вже залежали від центру. Сказати б, «перевиховали» за цей час кубанців», – каже культуролог Скуратівський.
«Там у старих людей крута українська мова, там співають українських пісень тощо. Але кубанці вже пройшли через таку комунізацію й ідеологічно-пропагандистську обробку… Багато з них є монархістами, але антикомуністи там є через страшенну колективізацію 1930-х років» – пояснює Скуратівський.
Кубанський козачий хор української мовою співає про важку долю козаків на Кубані:
У кубанців на генетичному рівні, на рівні підсвідомості є дух свободиСергій Пархоменко
«Внаслідок існування радянського режиму свідомість кубанців трохи «викривлена». Тобто голодомори, репресії, розкуркулення, вислання – все це було», – погоджується з ним історик Пархоменко.
Потяг до свободи там у крові закладений, і його не можна витравити ніякими репресіями і пропагандоюСергій Пархоменко
Але, зазначає Пархоменко, який сам народився на Кубані, все одно після багатьох десятиліть, які минули після поразки Кубанської Народної Республіки, «у кубанців на генетичному рівні, на рівні підсвідомості є дух свободи».
«Потяг до свободи там у крові закладений, і його не можна витравити ніякими репресіями і пропагандою», – додає він.
А Скуратівський, озираючись на останні 100 років Кубані, підсумовує: «Та територія позначена просто неймовірним драматизмом».
(Кубанські козаки. Документальний фільм. Режисер Валентин Сперкач. 1992 рік)
