Сто років тому – 9 (22) січня 1918 року – Центральна Рада ухвалила Четвертий універсал, яким було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Хто, як і чому ухвалив Четвертий універсал? Про це Радіо Свобода поговорило з істориком Світланою Паньковою – директором Історико-меморіального музею Михайла Грушевського.
– Третій універсал, ухвалений у листопаді 1917 року, проголошував Українську Народну Республіку, але у складі Російської Республіки, яку мали намір перебудувати на федеративних засадах. Минає два місяці та два дні – і проголошується незалежність. Чому сталася така різка зміна курсу?
Перший універсал навіть не проголошував автономію України – це була радше декларація про наміри проголосити автономію
– У колах істориків найрадикальнішим вважається, як не дивно, Третій універсал. Тому що Перший універсал навіть не проголошував автономію України – це була радше декларація про наміри проголосити автономію, але Тимчасовий уряд злякався навіть такої декларації. Потім був Другий універсал – такий собі компроміс із петроградським урядом, а Третій універсал проголошував Українську Народну Республіку у складі федерації.
Справа у тім, що у Третьому універсалі не було прописано, які саме федеративні зв’язки були б між УНР і тією оновленою демократичною Росією. Тому для багатьох тогочасних політиків і для європейських країн, таких, як Англія і Франція, УНР уже існувала – її сприймали як самостійне державне тіло. Вони посилали до Києва своїх представників, визнавали де-факто самостійну Українську Народну Республіку.
– І все-таки, ті ж самі люди через два місяці «забувають» про свої федеративні плани і проголошують незалежність.
– Наприкінці 1917 року делегація УНР прибула до Берестя, де йшли мирні перемови. Тоді тривала Перша світова війна, але на Східному фронті було оголошено перемир’я. І міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Чернін говорив про те, що вони визнають українську делегацію як самостійну, яка має право представляти самостійну Українську Народну Республіку. Хоча де-юре вона тоді ще не була проголошена. І щоб закріпити цей статус де-юре, Центральна Рада ухвалила відповідне рішення.
Для УНР було вкрай важливе не лише питання миру із державами Четверного союзу – Німеччиною та її союзниками, – а й щоб питання більшовицької агресії проти УНР було переведено у площину війни між двома країнами. А не так, як подавала більшовицька Росія, що це ніби внутрішній конфлікт.
– Тобто була дипломатична доцільність?
На той час була, так би мовити, політична мода на федерацію. Це була європейська мода
– Так. А якщо повертатися до федерації, то на той час була, так би мовити, політична мода на федерацію. Це була європейська мода. Так само була мода на соціалізм. У Києві з ініціативи Центральної ради й особисто Михайла Грушевського навіть відбувся З’їзд народів, де йшлося про федерацію поневолених колись народів. Загалом, у зв’язку з Першою світовою війною, Україна й українство інтегрувалися в європейський контекст.
– А чия була ідея про проголошення незалежності?
Українська Народна Республіка менш ніж за рік пройшла від декларації про наміри до незалежності
– Про це говорили Микола Ковалевський, який на той час був міністром продовольчих справ, і голова Центральної ради Михайло Грушевський. Ідею підтримали очільники есерівського політикуму, який був найчисельнішим та найактивнішим.
Українська Народна Республіка менш ніж за рік пройшла від декларації про наміри до незалежності. Грушевський у середині грудня 1917-го дуже щиро казав, що нам за шість тижнів довелося пройти такий шлях, на який іншим знадобилося кілька років. Не було готівки – вони почали друкувати гроші, не було війська – створили курінь Січових стрільців, загони робітничого Вільного козацтва…
– А чи була якась дискусія з приводу проголошення незалежності? Чи були якісь альтернативи?
– Альтернатива була, і цей альтернативний проект озвучив у пресі відомий діяч із партії соціалістів-федералістів Сергій Єфремов. Він наголошував, що потрібно почекати до Українських установчих зборів, адже у законі про ці Збори говорилося, що саме там має бути усе вирішено. Але Грушевський дуже наполегливо проводив думку, що не можна зволікати. Як згадують сучасники, він навіть повторював не раз, що «промедление смерти подобно».
Було розроблено три варіанти універсалу. Перший варіант голови Центральної ради Михайла Грушевського, другий варіант голови уряду Володимира Винниченка і третій – міністра пошти і телеграфу Микити Шаповала та члена Центральної ради Миколи Солтана.
Обговорення та ухвалення Четвертого універсалу – це не один день. Три дні тривали дискусії
Найкоротшим був текст Грушевського, у Винниченка було надзвичайно багато опрацьовано економічних і правових засад. У ході дискусії взяли за основу варіант Грушевського, а з інших варіантів були перенесені окремі положення.
Обговорення та ухвалення Четвертого універсалу – це не один день. За офіційною версією, його прийняли 9 січня, але направду він був ухвалений у ніч з 11 на 12 січня за старим стилем. Тобто три дні тривали дискусії.
– А щодо чого так довго дискутували?
На засіданні були присутні 49 членів, з них 39 – представники українських партій, вони проголосували «за». Біля будівлі Центральної ради тоді зібралося багато люду, які зустріли Четвертий універсал вигуками «Слава!»
– Насамперед, національні меншини, які були представлені у Центральній раді – польська, російська, єврейська – говорили про те, що вони будуть голосувати за цей Універсал лише після ухвалення закону про національно-персональну автономію. І 9 січня цей закон ухвалили, але по суті ці національні меншини або проголосували проти, або утрималися. Сам Четвертий універсал приймала Мала рада – постійно діючий орган Центральної ради. На засіданні були присутні 49 членів, з них 39 – представники українських партій, вони проголосували «за». Четверо проголосували «проти», а шість осіб «утрималися».
Цікавий факт про те, хто був «проти» і як це питання обговорювалось. Голосування було поіменне. Отже, секретар Центральної ради Михайло Єреміїв називав прізвище кожного з членів Малої ради, й кожен відкрито говорив – чи він «за», чи «проти». Філософ Дмитро Чижевський представляв Російську соціал-демократичну партію, її крило меншовиків. Він проголосував «проти». Він був людиною, яка належала до українського руху, але він проголосував «проти», адже вважав, що це тоді було не на часі. Хтось тоді його у залі назвав «запроданцем». Пізніше Чижевський у своїх спогадах писав, що це була найприкріша помилка особисто для нього.
У той день через пресу та через «сарафанне радіо» поширювалися чутки, що Центральна рада засідає, і там готується важливий акт. Кияни чекали, чим це закінчиться. Біля будівлі Центральної ради тоді зібралося багато люду, які зустріли Четвертий універсал вигуками «Слава!».
– Буквально через декілька днів після цього відбулася зміна голови уряду: замість Володимира Винниченка на посаду прийшов Всеволод Голубович. Чим була зумовлена ця зміна і наскільки вона була вдалою? Загалом, сучасники про Голубовича відгукувалися здебільшого дуже критично.
– Взагалі-то, про Винниченка тоді також часто відгукувалися критично. Ще восени 1917 року була спроба замінити Винниченка Дорошенком. У середині грудня, коли вже почалася війна проти більшовицької Росії, відбулася зміна міністра оборони Петлюри на Порша… Щодо відставки Винниченка, то думаю, що це було бажання есерів – зосередити в руках більше влади, щоб, якщо говорити сучасною мовою, зробити коаліційний уряд консолідованішим. У революційну добу інколи дарма шукати логічних кроків.
Пізніше у спогадах Євген Чикаленко писав, що Винниченко написав заяву про звільнення, але не представляв її офіційно і взагалі десь зник. Мабуть, не кожна людина може взяти на себе велику відповідальність.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не рухати українців
