Німці, литовці, латиші, естонці, калмики: кого і за що в 1940-х роках депортували до Красноярського краю Росії

Юлія Старинова

14 листопада 1989 року Верховна рада СРСР ухвалила декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що зазнали насильницького переселення, і забезпечення їхніх прав». Півтора роки по тому, навесні 91-го, було ухвалено закон «Про реабілітацію репресованих народів». Жертвами депортації за національною ознакою в 1940-і роки стали понад 3,5 мільйона осіб. І Красноярський край був одним із основних регіонів, куди відправляли спецпереселенців.

Сім'я Романа Енгельгардта була репресована двічі: «Родині дали півдня на збори, дозволили взяти тільки найнеобхідніше, щоб в дорозі не померти, повантажили до вагонів і повезли до Казахстану. Дорога зайняла два тижні».

На початку 2000-х Роман записав розповіді своєї бабусі про те, як жили німці на засланні. Голод, великі бараки без внутрішніх стін, в яких на нарах за фіранками купчилися сім'ї: чоловіки та дружини, люди похилого віку, діти. І, звичайно, важка праця. Одна з сестер бабусі Романа, ледь закінчивши школу, потрапила до трудармії, на лісоповал.

А майже через десять років сім'ю, яка весь цей час жила в Казахстані, визнали ще й такою, яка підлягає депортації. Для людей це означало наступне: у 1947 році розкуркулені були зняті зі спецпоселень і теоретично могли йти та їхати куди-завгодно. А ось депортованих «затримали» ще на 10 років.

«Взагалі усім депортованим народам дозволено було виїхати в рідні місця, крім німців і кримських татар. Але нам на вибір запропонували кілька міст, куди можна було переїхати. Бабуся обрала Душанбе, – розповідає Роман Енгельгардт. – Туди вони і переїхали: мої прабабуся, бабуся і тато. А батько поїхав на північ Красноярського краю. Там я народився».

Не знаю, хто і чому визначив, що люди тієї чи іншої національності – потенційні вороги, – говорить чоловік. – Після указу «Про переселення німців, які проживають в районах Надволжя» від 21 серпня 1941 року, їх стали відкликати в терміновому порядку з фронтів і відправляти до місць заслання, вбачаючи у них ворогів».

Такі історії є в пам'яті багатьох сімей, які пройшли через депортацію і опинилися в Сибіру.

«Моїй бабусі, Катерині Федорівні Мель, було 8 років, коли їх вислали. Вона якраз прийшла до школи, а їй сказали йти і збиратися. У сім'ї було шестеро дітей. Всіх повантажили в брудні і абсолютно порожні вагони та повезли. Людям не давали навіть води. Хто встигав на хвилину на станцію вискочити і попити, тому, значить, пощастило. Іншим залишалося терпіти. А дорога до Красноярського краю з Надволжя тривала кілька тижнів», – розповідає історію своєї сім'ї Олена Ніколаєва, жителька Дудінки.

Засуджені посмертно

Красноярець Євген Стунжайте – литовець за походженням. Він згадує: «Із Литви в 40-і роки людей вивозили селами і повними ешелонами. Було кілька хвиль депортацій, остання – вже в 1953 році. Везли і селян – просто без розмов вантажили в ешелони та вивозили, і тих, хто видавався «соціально чужим елементом». Після війни – тих, кого бодай віддалено могли запідозрити у зв'язках із «лісовими братами». Про свою сім'ю знаю наступне. В середині 40-х мої дідусь і бабуся одружилися, прожили буквально 3-4 дні. І дідусь випадково від знайомих дізнався, що йому загрожує арешт за доносом, з кимось там у нього трапився конфлікт, вирішили ось так «помститися». Він тимчасово виїхав з села. І тоді взяли бабусю. З однією торбинкою повантажили в товарняк разом з усіма. Уже в Сибіру вона зрозуміла, що вагітна. З новонародженою дочкою, моєю мамою, їх підселили до сім'ї в селищі Велика Мурта. Там вони і «застрягли» на довгі роки. Жили вони, звісно, потім вже в своєму будинку. Думаю, що тільки народження дочки врятувало маму від мобілізації до трудармії, що означало – на лісоповал».

У литовців, латишів, естонців, яких депортували в 1941 році, чоловіків відокремлювали від сімей і відправляли до Краслагу – в табори в Канському районі, на сході Красноярського краю. Вони утримувалися в таборах разом із ув'язненими, хоча їх ні в чому не звинувачували, ніяких термінів їм ніхто не давав.

«Зима 1941-42-го року була страшною. Смертність в Краслазі сягала 8 відсотків. Люди сотнями помирали від голоду і непосильної праці на морозі, – розповідає Олексій Бабін, голова красноярського товариства «Меморіал». – Уже пізніше, в 1942-43 роках, їх стали посмертно судити, давати терміни вже померлим і офіційно оформляти їхнє перебування в Краслазі. Судили, звичайно, і живих. Більшість з них отримали від 5-10 років. Були й ті, кого засудили до розстрілу. Але ще раз скажу: коли цих людей вивозили з батьківщини і відправляли до табору, жодних звинувачень їм не висували».

«Вивезли так само, як привезли»

Ні нащадків, ні могил, ні свідків – так можна було б сказати про долю депортованих до Красноярського краю калмиків. Указ про ліквідацію Калмицької АРСР вийшов наприкінці грудня 1943 року. А ешелон з калмиками прибув до Красноярська взимку 44-го. Усього до Красноярського краю привезли близько 18 тисяч калмиків, кілька десятків їх залишилося в Красноярську – працювати на місцевому ДОКу. Ховали калмиків, які померли в Красноярську, теж неподалік ДОКу, на кладовищі в Мокрій Балці. У 50-і роки воно було закинуте, а потім і зовсім ліквідоване.

Але основну частину розкидали по всьому краю – до тайгових районів, на лісозаготівлю.

«Те, що відбувалося з калмицькими переселенцями, було цілковитим жахіттям, – розповідає Олексій Бабій. – Звичайно, голод, холод і важка праця торкнулися всіх. Але більшість калмиків взагалі тайгу побачили вперше в житті, вони виявилися абсолютно не пристосованими до життя і роботи в таких умовах. Це були степові люди, вони жили інакше. Тому навіть не дуже було б правильно сказати, що багато калмиків загинуло в першу ж зиму заслання – вони вимерли».

Ось що згадує Аггі Натиров, якого відправили на заслання, хоча він вже відвоював на фронтах Великої вітчизняної і був нагороджений кількома орденами і медалями: «У вересні демобілізувався, а на початку жовтня прибув на станцію Ададе. Нове місце проживання – Назаровський район, радгосп Краснополянський. Місцеве населення зустріло вороже і непривітно, як ворогів народу. Всі переселенці перебували під комендатурою, у них забрали паспорти, щодня доводилося ставити відмітки в конторі. Поселили переселенців в необлаштованому, покинутому клубі. Деякі рили землянки і оселялися сім'ями. Але через те, що зима тут дуже холодна, то землянки промерзали і люди гинули цілими сім'ями. Майна ніякого не було з собою. Дуже потрібна була і матеріальна, і медична допомога, але її не було. Але не всі жителі ставилися до нас погано, деякі жаліли, приносили відро картоплі, калач хліба».

Зі спецпоселення калмиків почали знімати у 1956 році. З Красноярського краю до рідних місць їх відвозили так само масово і організовано, як привезли у 1944-му. Всі, хто міг виїхати, виїхали. Нащадків калмицьких спецпереселенців тут практично не залишилося.

«Ми ще добре живемо!»

Депортовані, які встигли щось із собою прихопити, обмінювали у місцевих речі на одяг і гроші. Хтось навіть велосипед примудрився з собою взяти – він виявився першим в історії одразу кількох сибірських сіл, і дивину все-таки вдалося виміняти на те, що було потрібнішим. Найдалекоглядніші взяли з собою швейні машинки: так можна було і дітям щось перешивати, і підробляти. Швейні машинки ніхто ніколи не продавав і не міняв. А ось із взуттям було гірше. Взимку дітлахи до школи по черзі ходили: одягали «чергові» валянки.

Сотні депортованих німців, литовців, латишів, балтів, яких в 41-му році привезли до Красноярського краю, перезимували в селах у центрі і на півдні регіону, а в 42-му їх повезли на Крайню Північ, на Таймир.

Жили в «безрозмірних» бараках по кілька сімей, але це в кращому випадку. Багато облаштовувалися в землянках.

Люди згадують різне: як жували риб'ячу луску і оленячі шкури, щоб притупити голод. Як навчилися ставити петлі на різних диких звірів.

Найстрашніші спогади (кілька з них, зокрема, наведені на сайті красноярського «Меморіалу») – це трагедія в селищі Агапітово. Сюди у 1942 році завезли близько 500 спецпоселенців, теж для риболовлі, німців, литовців, естонців. І... забули про них. Людям залишили лише 30-місні намети, в яких не було грубок. Продукти, якщо і були, то їх було недостатньо. Через деякий час в Агапітово в живих не залишилося майже нікого.

​«Такі ж люди»

«І на півночі, і на півдні Красноярського краю – всюди, де ми опитували людей, – всюди нам розповідали одну і ту ж історію. Коли німців привозили, місцеві жителі, в основному дітлахи, та й дорослі теж, насамперед мацали їм голови. Тому що вважалося, що у німців роги на голові, – каже Олексій Бабій. – Спочатку, звичайно, дивилися на них з жахом. Потім розбиралися, що це такі ж люди. До того ж депортовані німці здебільшого були селянами, а селяни завжди спільну мову знайдуть, нехай і різними мовами говорять. Пізніше, коли німців зняли зі спецпоселення, багато хто з них став шанованими людьми, керівниками, головами сільрад і районів. Позначилася їхня організованість, відповідальність».

Коли війна закінчилася, треба було якось налагоджувати життя. Але зі спецпоселення німців тоді ще не зняли. І ні працювати за фахом, ні вчитися, ні поїхати навіть до сусідніх населених пунктів вони не могли. З різних причин.

Після зняття німцям зі спецпоселення виїхати в колишні місця проживання не дозволили. Але багато хто залишився в Сибіру і після того, як перешкод для від'їзду більше не було жодних.

Багато нащадків депортованих так і залишилися жити в тих селах, куди їхніх предків відправили під конвоєм. Зараз німці, литовці, латиші, естонці, які живуть в селах Красноярського краю, Різдво відзначають 7 січня, а не 25 грудня. «Пристосувалися» і ховати своїх померлих за православним звичаєм.

Водночас в Красноярському краї є місця, де можна почути мову, якою зараз вже ніхто не говорить.

«Справа в тому, що німці Надволжя жили досить замкнуто, «законсервовано», зв'язків з німцями з Німеччини майже не підтримували. І там зберігався швабський діалект, яким зараз вже ніхто не говорить і який майже ніхто не розуміє, – пояснює Роман Енгельгардт. – А тепер, після всіх депортацій, цього діалекту немає і в Надволжі. Тільки в Сибіру. Водночас кумедно спостерігати, як його носії вживають в мові російські слова, німецьких аналогів яких у них просто не було можливості дізнатися».

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

НА ТЕМУ ДЕПОРТАЦІЇ УКРАЇНЦІВ:

Якби не було УПА, Сталін усе одно провів би депортацію – В'ятрович про операцію «Запад»​

«Збіглися інтереси ГУЛАГу і республіканської влади»: у 1947 році з Західної України депортували майже 78 тисяч українців​

Забирали всю родину і товарними вагонами везли у Сибір – маловідома операція «Запад»

Роковини операції СРСР депортації українців на Сибір. Спомин очевидиці (відео)​