Геннадія Афанасьєва затримали в анексованому Сімферополі на початку травня 2014 року. Російська влада звинуватила його в тероризмі й судила в так званій «справі Сенцова». 14 червня 2016 року Афанасьєва та ще одного фігуранта справи – Юрія Солошенка – обміняли на двох засуджених в України росіян. У «Денному шоу» на Радіо Крим.Реалії колишній політв’язень розповідає про українські настрої в Криму та своє життя після звільнення.
– До подій 2014 року у Вас виникало бажання переїхати в Київ? Чи Ви пов’язували своє життя тільки з Сімферополем?
– Я був багато разів у Києві. Але завжди казав собі: я ніколи не переїду до цього великого та страшного міста, тому що я обожнюю свій маленький Сімферополь.
Я добре заробляв і при цьому хотів постійно бути в Криму. Півроку я перебував у США, мав можливість отримати грінкарту, але я дуже сумував за домом. У мене небідна родина, у нас все було добре. Тому думок про те, щоб більше заробляти і кудись переїхати, просто не виникало.
– Під час перших тижнів окупації Ви зайняли активну позицію. Чи розуміли Ви тоді ризики того, що робите?
– Це швидше розуміла моя мама, вона плакала і сварилася. Їй телефонували зі Служби безпеки Криму, погрожували. Тому вона крізь сльози допомагала мені готувати їжу, носити її хлопцям до військових частин.
Я не бачив інших варіантів, окрім того, щоб виходити і боротися
А в мене не було таких думок. Це, мабуть, такий склад характеру. Деякі люди до останнього чекають, шукають комфорту, а інші не можуть залишатися вдома, тому що не зможуть тоді себе поважати. У Києві я побачив Майдан і як вмирають люди. І нехай я вихований на радянському патріотизмі, але я розумів, що зараз відбуваються великі речі. Я не бачив інших варіантів, окрім того, щоб виходити і боротися.
– Але ситуація на Майдані відрізнялася від того, що було в Криму після 26 лютого. Який момент Вас підштовхнув до волонтерської діяльності?
– Це було 27 лютого, коли зайшли військові (російські – ред.). Меджліс уже виходив на вулиці, але далі це було б небезпечно. Тоді я зрозумів, що українці в Криму не повинні опиратися лише на Меджліс. Ми – величезна нація, держава, рушійна сила, на яку повинен опиратися Меджліс. Я почав шукати небайдужих українців, організовувати їх. На акції протесту приходили тисячі українців. Це була, мабуть, найвеличніша справа мого життя, коли я почав робити щось заради держави. Я ніколи себе краще не почував, ніж тоді. Це було велике захоплення, коли я не хотів ні пити, ні їсти, мені хотілося думати про те, що ще можна зробити. Ця мета до перемоги давала найбільшу наснагу. В той час для мене особисто це закінчилося не дуже добре, але я вірю, що в майбутньому це закінчиться перемогою.
– Тобто, Ви не шкодуєте про свою активну позицію, яку зайняли 2014 року?
– Я б не хотів це все пережити знову, але й не жалкую.
– Чи перетиналися Ви в той час з Олегом Сенцовим, Олександром Кольченком, Олексієм Чирнієм?
Я б не хотів це все пережити знову, але й не жалкую
– Олексія Чирнія я більш-менш знав, тому що він приходив на медичні волонтерські курси, які ми організовували. Про Олега Сенцова і Олександра Кольченка я чув, але не бачився з ними.
– Чи думали Ви про те, чому саме Вас і цих людей об’єднали в «справу Сенцова» і назвали «терористами» в Росії?
– Можливо, на той час вони хотіли заглушити проукраїнські настрої (у Криму – ред.). Тому що серед українців були різні лідери, які починали вести за собою інших. Це були і Олег Сенцов, і Олександр Кольченко. І мене до цього списку занесли – не знаю, радіти цьому чи ні. Закінчилося все тим, що після цих арештів українці почали виїжджати до материкової частини України. Багато моїх знайомих пішли до патріотичних добровольчих батальйонів на Донбас, щоб віддати борг Криму.
Розпочалося все з Чирнія, який не мав бажання сидіти вдома, але його знайомства виявилися хибними, тому що в Криму дуже багато зрадників. Вони слідкували за ним, записували його слова, пропонували різні ідеї щодо диверсій, провокували. І коли вони змогли щось зробити проти однієї людини, вони зробили одночасне затримання всіх інших.
Саме тому, що ми були не пов’язані між собою, були тортури і знущання, адже їм потрібні були зізнання від нас. Це – система, яку відпрацювали слідчі ФСБ, тому що вони не мали доказів. Тому так жорсткого поводилися з нами. Але ми повернемось.
– Для людини, яка ніколи з такими жахами не стикалася, це виглядає як блокбастер. Як Вам вдається це подолати?
– Тільки через рік я зміг осягнути те, що зі мною сталося. Мені на початку було дуже важко, тому що в мене було незвичайне перебування у в’язниці, я поїздив дуже суворими місцями, умови мого покарання змінили на максимально жорстокі. І навіть коли було звільнення: ми їхали до лікарні, відчинилися двері, президент, сотні журналістів… Ми не були готові до такої уваги. І так цілий рік. Щодня інтерв’ю, ОБСЄ, ПАРЄ, Лондон, Франція… Я тільки цим і жив, і це було важко.
Зараз я абсолютно змінив спосіб життя, не п’ю й не палю, налагодив стосунки з родичами. На той момент мені було важко від того, що зі мною хтось є в квартирі, адже я три місяці був в одиночній камері. Багато людей не розуміє, що людина, яка повертається із в’язниці, вже не є такою, як раніше. Мені навіть сьогодні снилося, що мене знову арештовують.
Люди, які виступали за приєднання до Росії, кажуть мені про те, що починають шкодувати про це. Одні кажуть, що хочуть до України, інші – що Росія їх зрадила. Тому нам потрібно поміркувати, як ставитися до таких людей: чи будемо ми їх пробачати і яким чином. На сході України в СБУ є програма «Повернись додому», де сепаратисти можуть прийти, попросити вибачення і повернутися.
– Це стосується людей, які не вчинили кримінальних злочинів.
– Звісно. Така ж ситуація в Криму. Там багато людей, які опинилися зрадниками, але ми повинні випрацювати наше ставлення до них. Якщо ми ставимося до певної категорії людей, як до зрадників, то вони не повинні мати змогу виїжджати з окупованої території.
Зрадники – поміж нас, і вони повинні відчувати жорстку руку покарання з українського боку
Наприклад, у мене є знайомі сепаратисти, які розповідають, що з’їдили за кордон – до Абхазії. Вони подивилися, як там ростуть дерева із будинків, і тепер їдуть до Києва робити біометричні паспорти. Але вони – сепаратисти. І це ніяк не врегульовано. Ці зрадники – поміж нас, і вони повинні відчувати жорстку руку покарання з українського боку. Безкарність породжує безкарність, а покарання породжує свідомість.
– А чи готові Ви пробачити цих людей?
– За 24 роки мого життя не було жодної програми в Криму, де людина могла б себе на 100 відсотків ідентифікувати з Україною. Більшість із цих людей не бачили жодної різниці між Росією та Україною. І звичайним громадянам, по факту, було байдуже, в якій країні жити. Мене виховували в Одесі, де дали українську освіту, культуру та традиції. Але в людей, які були поруч, навіть освіта в школі була російська. Тоді неважко зрозуміти, чому ці люди вирішили здобути собі вигоду у вигляді грошей, наприклад. Чи відмовитися від цих людей взагалі як від українців? Я вважаю, що ні, якщо вони зрозуміли свою помилку.
Але є певна категорія громадян – чиновники, посадові особи, військові, які давали присягу захищати цю державу. Що б вони не казали і як би не шкодували – вони всі повинні бути покарані.
– Ви бачилися з Надією Савченко, яка теж була політув’язненою.
– Коли я побачив Надію Савченко, вона говорила про гарні речі: фонд політв’язнів, спілку лобіювання інтересів і так далі. Але з того, що вона сказала, не було реалізовано нічого. В час, коли потрібно було це робити, вона їздила до «ЛНР», зустрічалася з сепаратистами. Її я називаю зрадником, а не патріотом України. Коли наші патріоти хотіли поїхати до ув’язнених, вони не могли цього зробити. Сепаратисти сказали, що вже приїхала Надія Савченко, підтвердила, що вони сидять у шикарних умовах. А потім люди з розірваним шлунком помирали на кордоні.
– Тобто у Вас немає довіри до неї?
Я борюся за політв’язня, а не за окремо українця, кримського татарина чи єврея
– І багато до кого. Багато кримськотатарських організацій розчарували. Є одна держава – Україна, є громадяни України. Але чомусь певні люди постійно поділяють людей на кримських татар, українців... Це сепаратизм, що зароджується. Деякі взагалі кажуть, що українців у Криму нема. Але перепрошую: як Україна не могла там бути? Звісно, корінний народ – це кримські татари. Але й українців там багато. Ми вимушено там не живемо, але ми там є. Я борюся за політв’язня, а не за окремо українця, кримського татарина чи єврея. Я борюся за громадянина України, жителя Криму, і мені абсолютно байдуже, якої він національності.
– Чи знайшли Ви зараз людей, з якими маєте порозуміння?
– У мене є команда – це моя родина. Це моя мама, яка і через рік після мого звільнення розробила всю експозицію про політв’язнів у Верховній Раді. Це моя бабця, яка не бере великої участі, тому що живе в окупації, але підтримує словами. Є інші люди, які за рік підтвердили для мене статус патріотів. Це частково звільнені полонені з «ЛНР» та «ДНР», у яких я переконався. Це військові, які займаються реабілітацією, громадські діячі.
– Коли Ви повернулися з полону, то активно включилися в інтернет-життя і радикально висловлювали свою позицію. Частина кримчан Вас підтримали, частина – ні, називали «порохоботом». Чи не думали Ви про те, що, можливо, потрібно було почекати з цим?
– Я не шкодую про жоден пост, який написав у Facebook. Якщо б я хотів мовчати і не боротися за правду, то сидів би в Криму. Кожен, хто нас чує з окупованої частини, дивиться телевізор, той розуміє, наскільки в Росії відбувається пропаганда проти Петра Порошенка і як його ненавидять. Якщо мені телебачення в Російській Федерації говорить, що мій президент поганий, то я думаю, в першу чергу, для чого їм цю інформацію розповсюджувати. Вони це роблять, тому що їм боляче, том в нас є людина, яка продовжує боротися, проти них є санкції, вони вже вимушено віддають громадян, таких як Ільмі Умеров і Ахтем Чийгоз.
Я не ідеалізую президента України. Я бачу, що йде війна, в нас є президент, який на міжнародній арені робить величезні кроки, у нас є багато плюсів. Президент для мене – це людина, яку ми призначили на посаду. У нас будуть вибори, зможемо переобрати іншого.
– Коли Ви повернулися з полону, були розмови про те, що Ви підете в політику. Чи були у Вас пропозиції піти в реальну політичну силу?
– Небагато, але були. Я відмовився, тому що я повернувся без нічого з полону, у мене виникли матеріальні питання – де жити, що їсти й за які кошти. Перший рік я працював у громадських організаціях, держава мені дала тимчасову квартиру, але хочу зазначити, що мені її ніхто не дарував. Мені пропонували йти помічником народного депутата до людей, яких я поважав, але добре, що я тоді не пішов, бо мене б там швидко з’їли.
Коли я виходив, я потиснув руку Медведчуку – всі це згадують. Так, я її потиснув, але мені смішно, тому що я як людина раніше аполітична не знав, хто такий Порошенко, Геращенко, Цеголко, тим паче, я не знав, хто такий Медведчук. Єдиний, кого я знав на той момент – Янукович, Кучма і такі ж політики.
– А чим займаєтеся зараз?
– Працюю в ІТ-компанії, заробляю доволі багато грошей, можу зі своїх податків платити підвищену пенсію, наприклад, шахтарю. Тому, якщо в мене будуть у подальшому пропозиції (піти в політику – ред.), це для мене вже буде випробуванням: відмовитися від половини зарплатні й піти невідомо куди, щоб за моєю спиною було багато бруду, чи жити щасливо. Мені здається, я оберу багато бруду, тому що важко жити, поки Крим в окупації.
– Чи міркували Ви над тим, що скажете при першій зустрічі з Олегом Сенцовим?
– Мені важко відповісти. Для мене це була і залишається величезна провина. Я давав свідчення, нехай і під тортурами, але для мене як для людини це нічого не змінює. Окрім слів вибачення, які я можу сказати при зустрічі, мені нічого додати.
(Над текстовою версією матеріалу працювала Катерина Коваленко)
Блог Геннадій Афанасьєва про життя в ув'язненні – тут
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
