Градус пропаганди Кремля не зменшується навіть влітку

Кремлівська пропаганда не зменшує влітку своєї потужності. Тему обговорюють польський публіцист Зигмунд Дзеньчоловски, шеф-кореспондент інформаційного агентства «УНІАН» в Москві Роман Цимбалюк, російський політолог Сергій Марков, кореспондент видання The Insider Софія Адамова.

​

– Софія Адамова написала дослідницький матеріал у виданні The Insider про внутрішню кухню пропагандистських шоу Кремля. Софіє, що для Вас було в Вашому дослідженні абсолютно несподіваним, чого Ви не очікували дізнатися і побачити, а що було передбачуваним?

​Софія Адамова: Те, що люди, які беруть участь в цих програмах, причому в активних ролях «крикунів», котрі намагаються відстояти інтереси України, особливо експертів, вони отримують гроші, – звичайно, це не стало несподіванкою, на жаль. Дійсно, у каналів існує «каса», де зберігаються фінанси, за якими потім шикуються в чергу і експерти так званої «української сторони», і ті, хто на них нападає. Звичайно, суми грошей в конвертах різні – залежно від того, чи має людина якийсь статус, авторитет. І це відбувається офіційно. Тобто на «Першому каналі» через касу пропускаються ці гонорари, і мабуть, канал платить з цього податки.

– Але є гості, які приїжджають з-за кордону. Вони повинні отримувати якісь добові, квитки, готелі повинні оплачуватися. З цієї точки зору це нормально. Вам так не здається?

Софія Адамова: Так, це нормально, коли оплачують проживання та добові. Але коли тобі платять гонорар за те, що ти відстоюєш свою позицію, немов говорячи від імені своїх співвітчизників, що живуть в Україні, мені здається, це досить дивно. І людина, кажучи нібито щирі слова, насправді дискредитує позицію своїх співгромадян, а після цього ще отримує за це гроші, очевидно, що користі для країни вона ніякої не приносить, а навпаки, швидше, їй шкодить.

– Це те, що було передбачуваним?

Софія Адамова: Так.

– А що було несподіваним?

​Софія Адамова: Несподіванкою для мене стало те, наскільки цинічно керівники цих програм відбирають гостей для виконання помірної, ліберальної ролі. Наприклад, людині спочатку треба зіпсувати настрій перед ефіром, щоб вона зірвалася і почала кричати, щоб її можна було легше «затоптати». Це входило в обов'язки одного з героїв мого репортажу, який мені розповідав на правах анонімності про те, як гостей приводять в ефір. Тобто спочатку треба трішечки накрутити. Гість не може просто прийти і розповісти, що він думає.

Ще одним шокуючим фактом для мене стала історія відомого радіоведучого, який ходить за великі гонорари на один з федеральних каналів. Він в перервах між ефірами просить вибачення у людей, яких він ображає, обзиваючи їх «українською мерзотою» і так далі. Він каже: «Це робота моя така... Я ж сюди за гроші прийшов».

Всі емоції, які ми спостерігаємо на екрані – це абсолютно акторська гра. І чим далі вся ця історія триває, тим більше ці люди входять в раж, входять в свої ролі. І врешті-решт, там правди вже взагалі не знайти.

– Сергію, а Ви отримуєте гонорари чи якісь гроші за Ваші виступи?

Сергій Марков: Я знаю, що люди отримують гроші. Я вважав, що, будучи членом Громадської палати, буде некоректно, якщо я буду отримувати гроші. Зараз я вже не є членом Громадської палати, тому я буду думати, наскільки це можливо, оскільки дійсно необхідно компенсувати чималі витрати часу, енергії.

– А про які суми може йтися? Які суми гонорару Вас би задовольнили?

Сергій Марков: Ну, я не знаю... Я поки не ставив ще це питання жорстко перед телеканалами. Мені треба ще це питання обміркувати.

Ну, є люди, які, можливо, отримують якісь гроші, компенсацію за витрачений час. А є люди, які отримують гроші за акторську гру.

​Роман Цимбалюк: Дуже цікаво, що люди, які представляють Україну, карикатурні українці – багато в чому це зірки російського федерального телебачення. Їх в Україні ніхто не знає. Вони як експерти абсолютно не затребувані в Україні.

– Софіє, що Вас ще вразило в Вашому дослідженні, на що Ви натрапили, чого ніяк не очікували?

​Софія Адамова: Для мене було одкровенням, що більшість людей, які працюють в телешоу, принаймні на низових позиціях, зовсім не замислюються над тим, що вони роблять. Вони перебувають у повній упевненості, що у них класна програма. Напевно, вони свого роду професіонали. Чи то це «стокгольмський синдром», то чи щось ще, але відчуття, що вони виходять за рамки своїх обов'язків: сьогодні вранці я обдзвонила гостей, впевнилася, що всі прийшли, зустріла, видала чай-каву, сиджу, все.

Удари лунають в моменти ненависті, «закривають» гостей, які намагаються щиро щось розповісти. Був український парубок, який приїхав з певною історією про свою сім'ю, його перервали, не дали йому договорити, йому вимкнули мікрофон. І я бачу, що ці юні створіння навіть не намагаються задуматися над тим, що так не можна. Це – не просто неповага, це дурне діло. Як би ти не ставився до України чи до Росії, так робити не можна. І це страшно.

– Романе, особисто Вам вдавалося здобувати перемогу на ток-шоу? Де Ви змогли донести свою думку?

Роман Цимбалюк: У мене немає мети переконати ...

– Але якщо Ви ходите на ці шоу, Ваше завдання все-таки донести якусь думку, погодьтеся?

Роман Цимбалюк: У мене немає мети когось переконати. Я висловлюю свою думку. І дуже часто такі висловлювання, типу «хунта» і так далі, пропускаю повз вуха. Дуже часто те, що я чую, схоже на божевільню.

– Чи відбувається братання після ефіру з опонентами?

Зигмунд Дзеньчоловски: Братання немає. Я ніколи б не назвав це братанням. Але бувають дивні ситуації. Один з досить відомих російських політиків підійшов до мене після ефіру і каже: «Зигмунде, давай зустрінемося, підемо в лазню по-людськи». А інший політик сказав: «Ви в ефірі щось сказали, я цього не знав. Чесно зізнаюся, я тепер змінив свій погляд на цю ситуацію». Це стосувалося польсько-російських відносин. Але я б не назвав це братанням. Є спроба знайти якусь людську мову, говорити менш жорстко. Всі розуміють, що камери вимкнені, світла немає, ми сидимо і обговорюємо якісь ситуації, шукаємо якийсь вихід.

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода