Майдан не лише змінив свідомість українців, він породив у них бажання знати більше про самих себе. Цього осмислення українські читачі почали вимагати від своїх письменників, говорить український літературознавець Ірина Забіяка. Щоправда, поки що далі репортажної та щоденникової прози українські письменники ще не зайшли, а великий роман, який би опрацював і Майдан і війну, яка розпочалася відразу після нього, ще не з’явився. Про це, зокрема, київський літературознавець говорила у Празі, куди вона привезла цикл лекцій із сучасної української літератури, який вона читає у Карловому університеті.
– Зараз є такий важливий момент, коли саме читачі стали дуже вимогливими і вибагливими. Тобто український читач зрозумів, що він хоче освіченості, хоче знань, хоче розширення своїх меж і тому почав вимагати цієї літератури. Видавці відповідають на це відповідними пропозиціями. Зокрема розширився ринок літератури non-fiction, включно з перекладною літературою, тобто літератури, яка допомагає вам побудувати бізнес, чи допомагає самовдосконалитися.
Українці також почали читати більше українських авторів. Деякі з них стали просто «іконами»
Українці також почали читати більше українських авторів, наприклад деякі з них стали просто «іконами», бо дуже важко знайти людину, яка б в Україні не знала Сергія Жадана і того, що він робить. Тобто первинний є попит від читачів, і письменники та видавці на це активно реагують.
– У своїй лекції Ви сказали, що Майдан ще не дав високої літератури, що те, що з’явилося, поки що є літературою репортажного плану. Чи, на Вашу думку, це є питанням часу? Письменники ще не встигли ці теми опрацювати?
Сергій Жадан анонсував, що він пише роман про події 2013-2014 років
– Справді, ці події надто свіжі. Для того, щоб видати книжку, яка була б художньо, емоційно, інтелектуально пропрацьованою, потрібно подивитися на події так би мовити зверху, а для цього потрібен час, бо ми все ще перебуваємо у цих подіях.
Вже згадуваний Сергій Жадан анонсував, що він пише роман про події 2013-2014 років, але ми ще не знаємо, що це буде за роман.
– Майдан – це, можливо, унікальне явище, але от війна вже точно ні. Ви говорили на лекції, що ця війна не народила ще свого Гемінґвея, не народила ще свого Ремарка. Але це є люди, які писали про абсурдність війни. В Україні до війни є інше ставлення, українці ведуть оборонну війну, а відтак в очах суспільства – справедливу.
Для української культури і літератури це є великий крок вперед – перестати ставити себе постійно в позицію жертви, а описувати ці події так, щоб вони були зрозумілими і важливими для всього людства
– З того, що я бачу наприклад, з телебачення, кіно і театру, стався перелом в українській культурній свідомості. Якщо раніше нам хотілося писати і чути про те, як ми винятково страждаємо, і були спроби представити нашу війну, як щось надзвичайне, то зараз з’являються твори, які показують, що і ця війна може бути зрозумілою кожному. Для української культури і літератури це є великий крок вперед – перестати ставити себе постійно в позицію жертви, над якою знущаються загарбники, а описувати ці події так, щоб вони були зрозумілими і важливими для всього людства, як це робили і Ремарк і Гемінґвей.
– Література, яка створюється в Україні, створюється двома мовами, інколи навіть в одному творі. Важко буде знайти інший приклад у світовій літературі, коли два народи воюють і один з них пише свою літературу своєю мовою і мовою свого ворога. Якими є стосунки української та російської мови в українській літературі?
– Я б сказала, що виник навіть більший інтерес з боку українського читача до російськомовної української літератури. Бо ці автори дуже категорично висловилися на захист України. І таким чином вони себе легітимізували в Україні. Тому зараз часто можемо чути на одній сцені, наприклад, україномовних та російськомовних поетів. Навпаки є така якась тенденція зближувати і поєднувати ці мови.
Я думаю, що якщо це питання не педалювати, то вони можуть нормально адекватно існувати, тим більше що сфера вжитку української мови зростає. І коли люди обговорюють якісь посутні питання, то нікого це особливо не напружує. Наприклад, нормально існує роман Сергія Лойка «Аеропорт» двома мовами.
– Чи Ви стежите за тим, як ця війна відобразилася у російській літературі?
Служіння злу, якщо вже так голосно сказати, на жаль, воно присутнє і серед людей з талантом
– Так, мене дуже цікавить постать Захара Прилєпіна. Мені здається, що це надзвичайно цікаво, як людина, маючи талант, і займаючи категоричну ідеологічну позицію, може цей талант використовувати на шкоду. Мені цікаво, як цих людей захоплює ця ідеологічна машина, під тиском якої вони перебувають. З іншого боку, вони мають талант, володіють вмінням переконувати, вони працюють на цю машину силою свого переконання. Він є прекрасний натхненник для багатьох людей, щоб вони робили те, що вони роблять. І це служіння злу, якщо вже так голосно сказати, на жаль, воно присутнє і серед людей з талантом.
Прилєпіна зараз сприймають, як «прідворного пісатєля», який з задоволенням описує, як він з автоматом бігає по Донбасу і вбиває людей
Книжки Прилєпіна, поки він не займав таку радикальну позицію, були доступні в Україні і були досить популярними. Але зараз все більше і більше його сприймають, як такого «прідворного пісатєля», який із задоволенням описує, як він з автоматом бігає по Донбасу і вбиває людей.
З іншого боку, є російські письменники, які є небажаними в Росії, і які приїжджають в Україну, де вони виступають і сприймаються добре. Досить важко відстежувати російську літературу об’єктивно, і я тут не є великим фахівцем.
