«Російські «пси війни» були найжорстокішими» – онука Йосипа Броз Тіто

Сараєво – Варшава – Сусіди різних національностей, які десятиліттями жили поряд, ніколи не підняли б одне на одного руку, якби їх не нацьковували ззовні. У цьому переконана Светлана Броз, лікар-кардіолог та громадський діяч із Сараєва, онука багатолітнього керівника Югославії Йосипа Броз Тіто. Своє життя вона присвятила неурядовій діяльності – лікуванню моральних і психічних травм, завданих війною 1990-х громадянам Боснії і Герцеговини. Після кривавого конфлікту на Західних Балканах діячка написала і видала книжку «Добрі люди у час зла», до якої увійшло 90 історій людей, врятованих від смерті, яка загрожувала їм від дій представників інших національностей. Радіо Свобода запитало Светлану Броз про уроки воєн на території колишньої Югославії, а також про її бачення сучасної ситуації на Балканах і в Україні.

Книжка «Добрі люди у час зла» перекладена п’ятьма мовами, а в країнах колишньої Югославії її видавали вже шість разів. Історії про балканських праведників, які рятували від вірної смерті своїх сусідів, а то й незнайомих людей Светлана Броз збирала по гарячих слідах тодішніх кривавих подій. Вона згадує, що не могла всидіти у Белграді, коли в Боснії і Герцеговині розпочалася війна. Рішення про виїзд зі столиці Сербії було її особистим протестом проти шовіністичної політики Слободана Мілошевича. Онука Тіто вирішила працювати лікарем у боснійській столиці Сараєво, аби якось допомогти жертвам кривавого міжнаціонального конфлікту.

У сараєвській лікарні їй неодноразово доводилося чути неймовірні історії пацієнтів, які розповідали про те, як їм вдалося уникнути смерті. У скрутну хвилину боснійців-мусульман рятували православні серби чи хорвати-католики, або ж навпаки. Лікарка дійшла висновку, що такі оповідання необхідно зібрати й видати, адже вони навчають, як не втратили людяність у вирі війни. Тож вона залишила шпиталь і з магнітофоном у сумці вирушила в кількарічну мандрівку по містах і селах Боснії і Герцеговини, аби врятувати від забуття повчальні історії врятованих.

Видавши у 1999 році книжку про добрих людей, Светлана Броз вирішила оселитися в Сараєві. За словами діячки, її рідний Белград у 1990-х «втратив душу», натомість Сараєво, попри страшні рани війни, зберегло свою неповторну атмосферу доброзичливого і відкритого міста. У столиці Боснії і Герцеговини Броз очолила громадську організацію GARIWO, яка навчає місцеву молодь громадянської мужності. «Молоді люди повинні знати, що вони мусять і можуть протиставитися політикам-популістам, які забирають у них майбутнє», – пояснює діячка.

Кровопролиття спровокували «боги війни»

Светлана Броз заперечує поширене за межами Боснії і Герцеговини стереотипне уявлення про те, що на початку 1990-х боснійці, серби і хорвати раптом почали вбивати своїх знайомих, сусідів, які належали до інших національностей чи віросповідань. Вона твердить, що в усіх тих місцях, де їй довелося збирати спогади врятованих, конфлікти ніколи не спалахували самі собою.

«Половину війни я провела у Боснії і Герцеговині, а після війни пройшла всі села і міста, через які вона прокотилася. Я там ніколи не чула, що в якомусь селі сусід напав на сусіда. Натомість неодноразово чула про те, як хтось з іншого регіону, або з-за меж країни прийшов у це село і кинув першу гранату, запалив першу хату, вбив першу жертву. І це була та перша крапля, після якої мешканці різних етнічних груп, які раніше жили мирно, почали поляризуватися, почали ідентифікуватися з групою, яку скривдив прибулець ззовні», – розповідає Броз.

Авторка книжки наполягає на тому, що війну у Боснію та Герцеговину принесли з сусідніх країн. Броз розмірковує: «Війна почалася тому, що так вирішили «боги війни» із Сербії і Хорватії. Спершу Сербія напала на Боснію, це була класична агресія, вона напала мілітарно, але й також зсередини, бо вона посилала людей, які чинили злочини й спричиняли поляризацію населення. Таке, повірте мені, може трапитися в кожній країні стосовно якої хтось ззовні застосує аналогічний план. І якщо люди не мають достатньо громадянської мужності, аби протиставитися «богам війни», то пізніше вони платять за це криваву ціну».

«Мілошевич запросив «псів війни» – росіян, які свого часу воювали в Афганістані»

За словами Светлани Броз, «боги війни» поставили собі за мету поділити Боснію і Герцеговину й створити «велику Сербію» і «велику Хорватію». «Тобто йшлося про багато «великих» держав на малій території – ціною розшматування Боснії і Герцеговини. Тоді дійшло до нечуваних злочинів і ці нечувані злочини найчастіше, я не кажу, що завжди, але найчастіше скоювали люди, які прийшли ззовні», – пояснює діячка.

Светлана Броз наголошує на ганебній ролі у кровопролитті на Балканах найманців з інших країн, зокрема з Росії. Вона говорить: «Мілошевич запросив «псів війни» – росіян, які свого часу воювали в Афганістані. Вони скоїли найбільші злочини в краї над річкою Дріною. Російські «пси війни», які раніше воювали в Афганістані, були найжорстокішими злочинцями. Цікаво, що жоден із них не потрапив на лаву підсудних у Гаазькому трибуналі».

Жертви війни прагнуть справедливості, а не помсти

За спостереження Светлани Броз, нема підстав твердити, що громадяни Боснії і Герцеговини передають ненависть до своїх кривдників наступним поколінням. «Гадаю, що люди, які пройшли війну, передають своїм дітям не так ненависть, як страх. Вони бояться, що жахи війни можуть повторитися. На території Боснії і Герцеговини, де населення найбільше постраждало і де було найбільше жертв, люди не прагнуть помсти. Я в цьому переконувалася сотні разів, спілкуючись із жертвами війни, зокрема із тими, хто пройшов через геноцид у Сребрениці», – розмірковує Броз. Діячка каже, що така відсутність жаги помсти надихає. Мовляв, її співгромадяни прагнуть справедливості в суді, а не зведення особистих порахунків.

Светлана Броз ділиться міркуваннями: «У Боснії й Герцеговині з кожним роком більшає самогубств. Люди не можуть жити з тягарем трагедії, у тотальній убогості. Наша країна – одна з найбідніших у Європі, у нас багато безробітних, часто людям бракує елементарного. У цій післявоєнній біді багато хто піднімає руку на власне життя. Та ніколи не трапилося, аби хтось, хто вирішив звести рахунки з життям, обв’язався гранатами і поїхав у Белград чи Загреб і вбив інших людей під час свого самогубства. Такого ніколи не було, хоч вони це кожного дня бачать по телевізору». На думку Светлани Броз, страждання ушляхетнює, тож ті, хто по-справжньому страждали під час війни, стали більш вразливими й великодушними, а не злочинцями.

Що спільного між праведниками, які рятували чуже життя у час зла?

Авторка книжки не збирала спогадів рятівників. Вона зосередилася на тому, що розповідають врятовані, бо їхні свідчення більш імовірні. Втім, твердить Светлана Броз, вона збагнула, що спільного між рятівниками, які простягали руку допомоги беззахисним людям. Усі вони колись чули або читали про схожі історії з часів Другої світової. Показовий приклад – історія Лазара Манойловіча, директора школи у місті Бієліна.

Броз розповідає: «Коли почалася війна, в його кабінет увійшло двоє озброєних бандитів із парамілітарних формувань, націлили на нього пістолет і почали вимагати, аби він дав їм список несербських дітей. А він подивився на них, на їхні пістолети і сказав: «У цій школі тільки дві національності – нація учнів і нація вчителів. Ідіть геть!». Рішучість старого вчителя збентежила нападників і вони залишили школу. Тим часом, каже Светлана Броз, в інших школах траплялося, що бойовики забирали дітей «неправильних національностей» із класів і кидали у річку Дріну.

Після війни громадська організація GARIWO запросила старого вчителя на зустріч зі студентами-педагогами. Хтось із молодих людей запитав Лазаря Манойловіча про мотиви його героїчного вчинку. Тоді він згадав історію з часів Другої світової війни, яка трапилася в окупованому німцями Белграді. Директор однієї з белградських гімназій переписав усі шкільні журнали, аби змінити імена та прізвища єврейських дітей на «арійські» і тим самим врятувати їх від страти. «Цю історію Манойловіч прочитав у вчительському часописі в 1948 році, а подвиг белградського директора він повторив у 1992-му», – каже Светлана Броз.

Чи на Балканах можлива нова війна?

Авторка «Добрих людей у час зла» сподівається, що нової війни на Західних Балканах не буде. Попри те, що у виступах впливових балканських політиків чутно брязкіт зброї, Светлана Броз покладається на здоровий глузд громадян, які добряче натерпілися у 1990-і. Вона говорить: «Сподіваюся, що громадяни не дозволять, аби повторився 1992 рік. Вони багато навчилися під час війни і усвідомлюють, чим може закінчитися маніпулювання громадською думкою з боку політиків і релігійних діячів, які мають величезний вплив на цій території».

Светлана Броз говорить про відповідальність європейських політиків за розвиток подій у балканських країнах. «Якщо Європа та міжнародні організації дозволять, аби на Західних Балканах пролунав бодай один постріл, то тим самим вони повністю дискредитують сенс своєї діяльності. Після 100 тисяч жертв у Боснії і Герцеговині такий постріл став би поразкою європейських та світових політиків», – наголошує діячка із Сараєва. За словами Броз, якщо у Македонії або в Косові, де зараз киплять політичні та міжнаціональні пристрасті, повториться те, що сталося у 1992 році в Боснії, то чільні європейські політики «повинні піти у відставку й зайнятися випасанням овець».

Про уроки воєн на території колишньої Югославії

Светлана Броз не приховує свого розчарування неповороткістю міжнародного правосуддя, яке займається воєнними злочинами, скоєними на Західних Балканах. За її словами, 150 військових злочинців, якими зайнявся Міжнародний трибунал для колишньої Югославії у Гаазі – це надто мала кількість, якщо взяти до уваги, що загалом під час югославських воєн загинуло 150 тисяч осіб.

Броз побоюється, що переважна більшість винних у кровопролитті 1990-х років ніколи не буде покарана. Водночас вона зазначає: «Найбільше мене засмучує те, що на лаву підсудних у Гаазі не потрапив жоден журналіст із колишньої Югославії. Не засудили жодного з них, а про їхню роль у розпалюванні конфлікту можна написати не одну докторську дисертацію. Чому не засудили нікого з югославських журналістів, які до війни і під час війни були головною зброєю політиків, головним інструментом роздмухування ненависті, потужнішим, ніж будь-яка гармата?»

На думку Броз, на лаві підсудних у Гаазі мали б опинитися й деякі представники духовенства, які також доклалися до розпалювання міжнаціональної ворожнечі у західнобалканських країнах.

Серби, які воюють на боці угруповання «ДНР» – це «пси війни»

Светлана Броз не вірить у пояснення деяких бойовиків сербської національності, які нині воюють на Донбасі на боці угруповань «ДНР» і «ЛНР», що вони роблять це з «ідейних міркувань». Про цих людей вона говорить: «Я не вірю що вони роблять це в ім’я якоїсь ідеї, я впевнена, що це «пси війни», яким платять за те, щоб вони воювали, їх вабить запах крові. Трапляється, що боснійці воюють на боці «Ісламської держави», та вони також роблять це не з ідейних міркувань, а за гроші. Думаю, що це загальний феномен, ми це пережили у Боснії і Герцеговині. Це «пси війни», представники кримінального світу, люди з узбіччя суспільства, аморальне шумовиння».

Светлана Броз каже, що їй хотілося б, аби «Добрі люди у час зла» переклали українською. Мовляв, у книжці по крихті зібрана мудрість праведників нашої доби. Утім, наголошує вона, українці повинні б зібрати власні оповідання про добрих людей у час війни, яка саме точиться на території України й розповісти ці історії світові.

«Хтось мусить зібрати ваш досвід. Добрі люди є всюди. Звісно, медіа переконують у тому, що злих людей більше. Коли я починала писати свою книжку, моя приятелька-психіатр сказала, що добро нудне і мій задум не вдасться. Але тепер, коли книжка перекладена різними мовами і витримала шість видань я бачу, що вона не мала рації. Неправда, що добро нудне», – підсумовує Светлана Броз.