Доступність посилання

ТОП новини

Прояв волі української нації. Чи варто дискредитувати Майдан?


Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 19 лютого 2014 року
Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 19 лютого 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

Третя річниця (чи це роковини?) Майдану викликала дуже критичні, нещадні оцінки тієї події не лише з боку проросійських та олігархічних кіл, але й також із українського патріотичного середовища. Деякі його представники взялися до суперконспірологічних конструкцій, мовляв, тодішня влада навмисно організувала нещадне побиття студентів, щоб спровокувати велелюдний Майдан. Невже Янукович так мріяв опинитися в Ростові-на-Дону замість звичного Межигір’я? І що виграли внаслідок того, що відбулося, Льовочкін, Фірташ, Ахметов, брати Клюєви та інші? В кращому разі вони зберегли свій особистий статус-кво…

Усе знову зводять до того, що вирішальна роль належить згуртованим зграям олігархів і бюрократів, а мільйони пересічних українців – «це ніхто і звати їх ніяк». Мовляв, український народ – це така собі маріонетка, якою граються кілька осіб. Деякі патріоти і демократи добалакалися навіть до того, що нібито Янукович, якби його не змусили тікати, «демонтував би порочну систему» (?). Цікаво, так, як Лукашенко в Білорусі, де є лише один-єдиний усім відомий суперолігарх, на відміну від України?

А ще ревні патріоти чомусь вважають, що від Майдану виграв Кремль… Кремль виграв би, якби Україна знову стала частиною російської наддержави, але в нього не склалося.

Так, у соціально-економічному і політичному сенсі другий Майдан не став перемогою, бо кланово-олігархічна, номеклатурно-злодійська система, сформована за президентства Леоніда Кучми, нікуди не поділася і стоїть як скеля непорушна. Ба більше, набуває рис особливого нахабства і цинізму. Викриття народного депутата Онищенка (навіть якщо правдива з них лише одна десята) показують, що Верховна Рада як була, так і залишається центром корупційної активності в Україні, де за гроші, за хабарі ухвалюється чимало важливих рішень в інтересах олігархів, де депутатів купують і корумпують, та вони й самі охоче продаються. Якщо вірити Онищенку, в цьому беруть участь найвищі посадові особи держави. То чи за це вмирали українці на Майдані?

Революція гідності, Київ, майдан Незалежності, 18 лютого 2013 року
Революція гідності, Київ, майдан Незалежності, 18 лютого 2013 року

Критика, яку не можна заперечити

Справді, після другого Майдану зміни на краще є мінімальними, якщо вони взагалі є. Широко розрекламована боротьба формально нової влади з корупцією стає дедалі більш карикатурною і безрезультатною.

В Україні створено багато антикорупційних структур – НАБУ, САП, НАЗК і так далі (усього близько тридцяти), проте вони не дали жодного помітного результату. Тільки НАБУ в 2016 році, за даними депутата і учасника АТО Ігоря Лапіна, висмоктала з держбюджету 409 мільйонів гривень, а в 2017-му збирається висмоктати 700 мільйонів, нічим реально не відзвітувавши. Це стає абсолютно непристойним – над усе на тлі сусідніх, колись геть корумпованих країн, що нині послідовно і системно нищать свою корупцію. Наприклад, у Румунії, котру раніше самі румуни жартома називала «Патріа бакшишулуй» – «Батьківщина хабарів», тепер щороку кидають за ґрати понад тисячу корупціонерів. Про таке в Україні не можна навіть мріяти…

Деякі критики Майдану заперечують його революційний характер. Так, вираз «Революція гідності» – це, безперечно, метафора, гарний образ. Бо будь-яка революція має вирішити головне питання – питання влади, її радикальної, докорінної зміни як системно, так і на рівні персоналій. Проте нині в Україні владу тримає у своїх руках другий ешелон Партії регіонів, другий якщо не організаційно, то за духом і мисленням. Практично немає нових людей нагорі, всі ті ж самі, яких українці бачили на вищих посадах десятиліттями. А якщо і є нові, то або родичі старих «випробуваних» кадрів, або колишні члени «молодої команди Черновецького», що грабувала Київ, або перше й друге, разом узяте…

Скажімо, Яценюк – це представник вже засмальцьованої номенклатурної кадрової колоди, персонаж із тих, які охоче беруть владу, але не відповідальність. Те ж стосується і Турчинова. Порошенко з 1998 року на державних посадах, він народний депутат багатьох скликань. Між іншим, Петро Порошенко був одним із засновників Партії регіонів, якщо хтось забув. Яка вже тут революція, радше реставрація… А якщо революція і була, то вона лише розпочалася – і була зупинена тими, хто «осідлав» її енергію. В цьому сенсі критика «здобутків» Майдану є абсолютно справедливою, нічим її заперечити. Однак другий Майдан, незважаючи на всю цю справедливу і нищівну критику, таки зробив дещо епохальне.

Пам'ятник засновникам Києва на майдані Незалежності під час Революції гідності. Київ, 18 лютого 2014 року
Пам'ятник засновникам Києва на майдані Незалежності під час Революції гідності. Київ, 18 лютого 2014 року

Велич другого Майдану

Українці, які виходили на майдани по всій Україні, забезпечили результат усесвітньо-історичного значення. Вони зберегли вже, здавалося, приречену державну незалежність своєї країни. Три роки тому внаслідок надзусиль Кремля та його малоросійських маріонеток Українська держава перебувала у напівзруйнованому стані.

Збройні сили було доведено до дуже низького рівня боєздатності і передано під контроль міністрів-громадян Російської Федерації, СБУ перетворено на українську філію ФСБ Росії і передано під оруду колишнього офіцера російських (радянських!) збройних сил Якименка. МВС очолив абсолютно відданий курсу Януковича генерал Захарченко. 15 мільярдів доларів кредиту Путіна Януковичу були компенсацією за здачу Москві української державності. Здавалося, Україна не має шансів виплутатися з цього геополітичного павутиння.

Революція гідності, Київ, майдан Незалежності, ніч на 11 грудня. Спроба режиму Януковича розігнати Євромайдан тієї ночі завершилася провалом
Революція гідності, Київ, майдан Незалежності, ніч на 11 грудня. Спроба режиму Януковича розігнати Євромайдан тієї ночі завершилася провалом

Але вийшовши на Майдан, ціною великих жертв український народ зламав плани Путіна-Януковича і врятував свою державу від фактичної ліквідації. Якщо Майдан 2013-2014 років зробив лише це, то йдеться про його величезну заслугу і величезну перемогу, що її треба зміцнювати й розвивати, докорінно реформувати країну, руйнувати кланово-олігархічну, корупційну систему. Якби не той Майдан, сьогодні в російському протектораті «Малоросія» не було б про що говорити, бо всі рішення (як і триста з гаком років до цього) ухвалювалися б у Москві. І думка українців про Україну вже нікого б не цікавила…

Саме той Майдан є джерелом легітимності нинішньої української влади. Якщо піддавати його дискредитації, то треба визнати гасла Кремля про «геть нелегітимну київську хунту». Але Майдан був вищим проявом історичної волі української нації, коли саме український народ – згідно з Конституцією – виступив верховним сувереном і джерелом усякої влади в Україні. Дискредитувати Майдан означає пиляти ту гілку, на якій ми всі сидимо. Навряд чи це можна визнати мудрою і відповідальною позицією.

Інша річ, що треба докласти всіх зусиль, щоб заблокувати спроби (на жаль, доволі успішні) наступників Кучми і Януковича, адептів кланово-олігархічної системи, звести Майдан нанівець, штовхаючи Україну в економічну і політичну прірву, ніби ніякого Майдану й не було. І якщо ми не хочемо, щоб термін «Революція гідності» залишався тільки метафорою, слід згадати ідеї й гасла Майдану та реалізувати їх на практиці.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG