«Громадське ТБ»
Розгін студентів на Майдані 30 листопада 2013 року. Розстріл мітингувальників на вулиці Інститутській 20 лютого 2014-го. Вбивства Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Романа Сеника, викрадення Ігоря Луценка та викрадення і вбивство Юрія Вербицького 22 січня 2014-го — це найрезонансніші справи Майдану. Водночас є понад вісім десятків інших епізодів. Усі вони умовно об’єднані в одну велику «Справу Майдану», а розслідує її єдиний слідчий центр, департамент спеціальних розслідувань ГПУ.
Наприкінці жовтня генеральний прокурор Юрій Луценко вирішив реорганізувати департамент та передав розслідування усіх економічних злочинів команди Віктора Януковича окремій слідчій групі. Пояснив це тим, що очільник департаменту Сергій Горбатюк виступає проти заочного засудження Януковича та його соратників, а він, Луценко, добиватиметься вироку екс-президенту будь-що. Горбатюк, у свою чергу переконаний: заочне розслідування може дозволити колишнім посадовцям у майбутньому уникнути покарання. А розділ справ на різні групи зашкодить повноцінному розслідуванню.
Про масштаби «Справи Майдану» найбільше говорять цифри. Якщо подивитись лише на деякі з них, зокрема на кількість свідків, стає зрозуміло, що до фіналу ще далеко. У «Справі Майдану» їх 9,5 тисяч.
Прокурори говорять, що суди у справах Майдану можуть тривати ще не менше ніж два роки. На те, аби притягнути до відповідальності не виконавців, а тих, хто віддавав злочинні накази – екс-посадовців, потрібно ще більше часу.
«Справа Майдану» нараховує 89 кримінальних проваджень:
– У них розслідують вбивство 91 людини (78 мітингувальників та 13 силовиків)
– Потерпілими є 1973 учасників акцій протесту та близько 900 силовиків
– У справі приблизно 9,5 тисяч свідків та 193 підозрюваних. Із них у розшуку – 77
– 30 справ уже розглядаються в судах. За три роки винесено 9 вироків, але лише одна людина відбуває покарання в колонії. Решта мають умовний термін.
– 13 людей очікують початку розгляду судової справи або вироків
– На цей момент 35 слідчих розслідують усі кримінальні провадження
12 найрезонансніших епізодів «Громадське» зібрало у відео:
5 історій Майдану, які ви могли не знати
1. Полк, який не можна називати
Андрій Дидюк – екс-заступник командира київського «Беркуту». Його звинувачують у перевищенні влади у справі розгону мітингувальників 30 листопада 2013 року.
На лаві підсудних, крім нього, іще троє заступників Сергія Кусюка – екс-командира «Беркуту», який перебуває у розшуку (за даними ЗМІ, живе і працює в Росії). Усі четверо обвинувачених свідчень не дають, зі слідством не співпрацюють.
Поки тривало розслідування справи, а відтак її передали і до суду, Дидюк з міліції звільнений не був. Навпаки, пішов на підвищення. З березня 2014-го до січня 2016-го він обіймав посаду командира рідного для себе полку особливого призначення. Після того, як міністр внутрішніх справ Арсен Аваков підписав указ про ліквідацію «Беркуту», фактично ліквідованою стала лише назва та шеврон полку.
За цей час Дидюк встиг провести службове розслідування щодо зникнення документації полку, яка могла стосуватися одного з його колег, який також є обвинуваченим у справі розгону, – Євгена Антонова. Службова перевірка під керівництвом Дидюка не виявила, що ж сталось із документами і хто винен у їхньому зникненні.
Нічим завершилась і інша службова перевірка – щодо сфальсифікованих даних у справі зниклої документації. Проводило її МВС за клопотанням адвокатів потерпілих. Тоді заступник командира полку Олег Янішевський клопотав у суді не притягати Дидюка до дисциплінарної відповідальності і не відстороняти від роботи.
Янішевський був затриманий влітку 2015-го. Відтоді перебуває у СІЗО. Його звинувачують в участі у розстрілах 48 людей 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській.
У січні 2016-го Дидюка понизили до помічника командира полку патрульної служби поліції особливого призначення «Київ» Головного управління Національної поліції у місті Києві. Та з квітня 2016-го він повернувся на посаду командира полку поліції особливого призначення №1. Це – актуальна на сьогодні назва колишнього «Беркуту».
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час війни на сході України Дидюк нагороджений орденом Данила Галицького III ступеня у травні 2015 року. З часів Майдану дослужився від майора до підполковника.
2. Свій свого
18 лютого 2014 року під час заворушень в урядовому кварталі протестувальник Леонід Бібік збив на смерть іншого майданівця, Сергія Дідича. Це сталося у Кріпосному провулку. Бібік, який не мав водійських прав, сів за кермо «ГАЗу» та на величезній швидкості промчався вулицею у бік силовиків. Мітингувальник казав, що хотів задавити якомога більше міліціонерів. Ті намагалися зупинити автівку – стріляли в лобове скло та по колесах, Бібіка поранили у руку.
Єдиною людиною, котру він збив на смерть, став сотник івано-франківської сотні «Самооборони» Сергій Дідич, якого в ту мить утримували силовики.
Бібік у вчиненому зізнався. Суд визнав його винним. Однак, відповідно до закону «про недопущення переслідувань учасників акцій протесту», ухваленому парламентом 21 лютого 2014 року, суддя Печерського районного суду міста Києва звільнила Бібіка від відповідальності. Захист дружини загиблого, Галини Дідич, подав апеляцію. Суд другої інстанції відправив справи на повторний розгляд, який має невдовзі початись. Поки тривали засідання Бібік воював на сході України.
У Мінську, на перемовинах з врегулювання конфлікту на Донбасі, обговорюють і питання амністії. Представники Росії, а також так званих «ДНР» та «ЛНР» пропонують амністувати всіх учасників бойових дій за прикладом закону «про недопущення переслідувань учасників акцій протесту». Захист «беркутівців» в інших кримінальних провадженнях часто наводить рішення суду щодо Бібіка як приклад вибіркового правосуддя.
3. Простестувальник без голови
18 лютого 2014-го у мережі з’явилося відео: чоловіки у формі МНС несуть на носилках людину без голови. Принаймні, на картинці її не видно. Слідчі ГПУ тривалий час вважали, що це міг бути убитий бізнесмен Ігор Сердюк. Але встановили, що одяг Сердюка виглядав інакше.
За цей час справжній постраждалий, 35-річний Ігор Генсіровський встиг вилікувати травми, отримані 18 лютого на Майдані та поїхав воювати на Донбас. Генсіровський часто переглядав це відео, але сумнівався, що на ньому саме він. 20 лютого 2016 року Генсіровський приїхав до Києва зустрітися із побратимами та вшанувтати пам’ять загиблих. Його друзі йшли давати свідчення в ГПУ. Генсіровський вирішив піти за компанію. Коли слідчі показали йому збільшені фото, сумнівів в активіста не залишилось: на носилках саме він.
4. Дістати з-під землі
Євген Жилін – колишній міліціонер, лідер харківського «Оплоту», постачальник «тітушок» на Майдан та бойовик в «ДНР», проходить як підозрюваний у кількох справах щодо Майдану. Зокрема, щодо фінансування та організації «тітушок» у Києві, причетності до вбивства журналіста В’ячеслава Веремія і побиття людей біля станції метро «Петрівка». Жиліна також підозрюють в організації харківського з’їзду 22 лютого 2014 року. На ньому планували створити щось схоже до «Новоросії», якою мав керувати Віктор Янукович.
У 2016 військова прокуратура України порушила проти Жиліна ще одну кримінальну справу за фінансування тероризму.
Жилін і досі знаходиться у списках підозрюваних ГПУ, що перебуває у розшуку. І це не зважаючи на те, що 19 вересня цього року його було вбито в підмосковному ресторані «Ветерок». Шукають «оплотівця» досі, тому що жодних офіційних документів, які б підтверджували, що він переховувався в Росії, як і довідки про його смерть Російська Федерація не надає. Доки не побачать документів, кажуть слідчі, доти в смерть лідера «Оплоту» не повірять.
За фактом вбивства Жиліна Слідчий комітет Російської Федерації відкрив кримінальну справу. Версії вбивства, які озвучило слідство: комерційна діяльність та особисті неприязні стосунки. Одним із мотивів називають боротьбу за розприділення грошових коштів, отриманих від продажу вугілля, котре видобувалось в «ДНР» та «ЛНР».
За повідомленнями ЗМІ Жилін похований в російському Бєлгороді.
5. Один за всіх
Азіз Тагіров – боєць об’єднання харківських бійцівських клубов «Оплот», керівником якого був Євген Жилін. «Оплот» спеціалізувався на боях без правил. Бійці клубу з 2010-го року як бойовики почали брати участь в політичних та бізнесових проектах.
У Києві Тагіров з’явився після початку заворушень на Грушевського 19 січня 2014-го. Ввечері 21 січня він катався містом в мікроавтобусі ще з кількома «оплотівцями». На станції метро «Петрівка» вони спіймали двох киян, котрі навіть не були активістами Майдану. Їх возили в автомобілі добу, періодично били, погрожували розстріляти, психологічно тисли. Викрадених пограбували, а потім викинули на вулиці поблизу метро «Бориспільська». Керував цим побиттям Євген Жилін, переконані у ГПУ.
У справі 21 січня всі події встановлені. Двоє з «оплотівців» отримали умовні терміни покарання, Азіз Тагіров – чотири роки колонії. Ще шестеро бійців харківського клубу перебувають в розшуку (включно з Жиліним та Таваккулом Рагімовим, котрий втік з-під домашнього арешту).
Азіз Тагіров – єдиний, хто опинився за гратами за злочини Майдану. Він відбуває покарання у колонії №118 «Мартусівка», поблизу міста Бориспіль.
Ангеліна Карякіна, Настя Станко, Влад Азаров, ілюстрації Алевтини Кахідзе
Оригінал – на сайті «Громадського ТБ»
