(Продовжуємо публікацію спогадів Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше ув'язнення у Росії)
Геннадій Афанасьєв
(Рубрика «Точка зору»)
Досить довго мене катували у Криму і під час тортур часто з посмішкою запитували: «Ти знаєш, куди ми тебе відправимо? Знаєш, куди потрапиш? – До «Лефортова»! Тримайся, падлюко…» На той момент я гадки не мав, про що вони говорять, та й насправді мені було досить байдуже, куди мене повезуть. Для людини, яка ніколи не була за ґратами, всі місця позбавлення волі однакові. Але дуже скоро я відчув різницю.
Мене етапували до СІЗО «Лефортово» на цивільному рейсовому літаку. Окремо першим завели у кінець салону на останній ряд і посадили біля віконця. Поруч зі мною розмістилися два ФСБшники, та ще один сів переді мною у наступному ряду. Я був прикутий – наручники на мені, та ще одні, пристебнуті до ФБСшника, котрий сидів поруч.
Літак несподівано почав заповнюватись іншими пасажирами. Вони заходили, поводились як зазвичай, наче все добре, але крадькома позирали на мене. І в їхніх очах я бачив таке люте презирство і ненависть… Вони дивились на мене, як на останню паскуду, не знаючи про мене абсолютно нічого. Мені було так соромно, що я натягував рукава кофти на долоні, аби трохи прикрити кайдани, коли поруч проходили діти. Мені й досі незрозуміле ставлення тих людей, бо в недалекому минулому майже у кожного другого були родичі, які сиділи у в’язниці, і часто саме з політичних мотивів. Начебто вони мали б розуміти в’язнів, але ні.
У польоті ФСБшники не дозволяли ані пити, ані їсти, ані виходити до туалету. Якщо я засинав, то мене били під ребра
Звісно, у польоті ФСБшники не дозволяли ані пити, ані їсти, ані виходити до туалету. Треба було сидіти мовчки і ні на кого не дивитись. Якщо я засинав, то мене били під ребра. Ймовірно, через неймовірну жорстокість та ненависть, спеціально вирощену у серцях. Бо я у їхніх очах – зек, який не має права на відпочинок, а вони – мужі, які працюють на захист країни.
Ось так і летіли до Москви. Там почекали, доки усі вийдуть із літака, а тоді, в останній момент, вийшли й ми. Біля літака вже стояв автозак. Мене вивели і примусили сидіти з руками за головою, очікуючи подальших наказів. Знімали це на камеру.
«Лефортово». Мене привезли до обіцяного місця. Відібрали всі речі, що були. Навіть хрестика з шиї зірвали. Одягли в робу набагато більшого за мій розміру, з великими дірками поміж ніг і під пахвами. У цій робі я повинний був принизливо ходити протягом місяця-двох. Якось перев’язував вузлами її спереду, щоб не спадала, та ходив повільними кроками, щоб не дати можливості охоронцям бачити ті дірки та білизну під ними. Але все одно це завелике дрантя постійно ганьбило мене і викликало почуття сорому.
Моя стандартна восьмиметрова камера була розрахована на двох. У кутку кожної камери стояла споруда, що нагадувала високу конічну вазу. Ваза накривалася саморобною круглою дерев'яною кришкою. Це був туалет. Відділений від ліжка крихітною, вузькою, не більше ніж 50 сантиметрів у висоту, фанерною перегородкою. Жодної приватності, все на виду. Співкамерник дивиться на тебе. Кожні секунд 40 чергові ключники заглядають у вічко. Половина з них, до речі, були жінками. Я не розумів, як мені сходити «по великому». Було вкрай незручно. Доводилось накидати на коліна та живіт якесь ганчір’я, щоб прикритись, просити співкамерника відвернутись. Зазвичай на цей час вмикав радіо на більшу гучність та ставив таз набиратися водою – для кращого змивання. Ще, з паперу скручував щільну трубку і підпалював її – вона повільно і смердюче диміла, трохи приховуючи недоречні запахи. Для людини з моральними настановами це – суцільний жах.
Сидиш у цілковитій ізоляції. Є тільки радіо «Міліцейська хвиля», де з ранку до вечора вихваляють співробітників міліції Росії і крутять якісь дурнуваті пісні 1980-х років
Було дуже мало руху. Нестерпне відчуття, ніби ти викинутий із життя. Сидиш у цілковитій ізоляції. Є тільки радіо «Міліцейська хвиля», де з ранку до вечора вихваляють співробітників міліції Росії і крутять якісь дурнуваті пісні 1980-х років. Ось так день за днем, день за днем...
Відсутня будь-яка можливість поговорити з рідними, обійняти, доторкнутися. Згадував про все добре, що було в житті, і розумів, що це загублено назавжди. Згадував про все погане і розумів, що цього вже ніколи не виправлю.
Щотижня по четвергах водили митися до лазні, але чистий одяг не видавали, змушували ходити у брудному дранті. Питав, коли повернуть власний одяг, а у відповідь: «Пиши заяву». Писав заяву на керівництво слідчого ізолятора. Близько місяця чекав відповіді, а коли дали дозвіл на отримання власних речей, змушений був чекати ще близько місяця, щоб мені їх принесли. Увесь час брудний, смердючий, принизливо обідраний.
Треба зазначити, що слідчий ізолятор «Лефортово» завжди заповнений хіба що наполовину, і не було б ніяких складнощів зробити усе швидко. Проте, з іншого боку, відвідання лазні по четвергах умовно ділило тиждень на три частини: з понеділка по середу я жив очікуванням, залишок четверга і п'ятниці – передчуттям вихідних, коли арештанти два дні самі з собою, а потім – безпосередньо вихідні! Це вже створювало певний розпорядок і ритм життя.
Міжкамерна комунікація неможлива; телефонів, звичайно, немає. Через дефіцит спілкування у деяких людей починає їхати дах
Взагалі час у «Лефортові» плине вкрай повільно. У камері завжди лише двоє, на відміну від інших СІЗО, де арештанти сидять щонайменше по 4-20 осіб в одній камері. Велика скупченість не завжди зручна з точки зору побутових умов, зате можна спілкуватися з сусідами, причому не лише зі своєї, але й із інших камер. У інших слідчих ізоляторах на прогулянках є можливість докричатись один до одного, дізнатись, хто де сидить, отримати якісь новини з волі та передати інформацію кому потрібно, а вночі є змога зв'язатися через так звану міжкамерну пошту. У деяких СІЗО є можливість телефонувати своїм близьким із мобільного телефону. У «Лефортові» міжкамерна комунікація неможлива; телефонів, звичайно, немає. Через дефіцит спілкування у деяких людей починає їхати дах, і вони, звичайно, зриваються на тих, хто поруч. Нерви спершу дуже важко контролювати. Лише розпорядок і вирішує частково цю проблему.
Геннадій Афанасьєв – кримчанин, громадський активіст, колишній політв'язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»
Попередні публікації спогадів Геннадія Афанасьєва:
Геннадій Афанасьєв про СІЗО: «маленький світ зі своїми традиціями, ладом і законами»
Геннадій Афанасьєв про правила виживання за ґратами в Росії
«Веземо тебе в ліс, будеш яму копати» – Геннадій Афанасьєв про арешт
