Київ – Атмосфера страху, бідності, повсякденного хамства і підлості – таким пригадує Київ у 50-70 роках Юрій Дулерайн у своїй книзі «Київські нотатки», яку представив у столиці. Колишній кореспондент, а пізніше шеф Нью-Йоркського бюро Української редакції Радіо Свобода Дулерайн наповнив книгу захопливими історіями, які відбулися з ним за нелегкого життя у Радянському Союзі, з якого він, зрештою, утік.
Юрій Дулерайн згадує рідний Київ різним, зокрема, й таким, в якому цькували людей «не корінної національності»
«Пам’ятаю, ще у 50-х роках люди відмовлялись лікуватися у єврейських лікарів, вони боялись, що їх отруять. Я тоді був у сьомому класі, і на перерві однокласники збирались бити мене і мого товариша. Їх було двадцять проти нас двох, ми вже приготувались відбиватися, але класний керівник, Ізраїль Давидович, колишній фронтовик, розмахуючи костилями розігнав їх. А це був виплеск народного обурення – вони хотіли помститися за злочини єврейського народу проти Радянського Союзу», – зауважив Юрій Дулерайн на презентації своїх «Київських нотаток».
В інтерв’ю Радіо Свобода Юрій Дулерайн розповів, що для нього означає рідне місто, і який з київських періодів для нього має найбільше значення.
Моє кохане місто почало перетворюватися не у всьому на краще. Дуже багато безладної забудови
– Коли я приїхав до Києва у 1993 році, мені він був знайомий і незнайомий. По-перше, моє кохане місто почало перетворюватися не у всьому на краще. Дуже багато безладної забудови. Мені також було гірко від того, що зруйнували Володимирську гірку. Але мій Київ – він у мені. Це Київ моїх батьків, це Київ моїх близьких друзів, це Київ мого життя. Найбільше вражає те, що я, киянин від народження, колись міг знайти все і всюди, зараз іноді гублюся серед новобудов, забудов і надбудов. І це почуття дещо скептичне, я можу вам сказати.
– На презентації Ви згадували про те, що Київ був нетолерантним до євреїв у 50-60-х роках. Що Ви відчували, коли зазнавали утисків через те, що були євреєм?
– Пам’ятаю, що відчував ненависть. Я ненавидів режим і ненавидів систему. І не тільки тому, що я був «не корінної національності». А вони, у свою чергу, відчували, який у мене був настрій, а налаштований я був завжди опозиційно.
– Який із тих київських періодів, про які Ви згадуєте у книзі, мав для Вас найбільше значення?
Звичайно, було за що тремтіти, і ми всі тремтіли, але водночас ненавиділи
– Останній, звичайно, Київ 70-х років. Тому що він був останній, він був багатий на події, і позитивні, і негативні. І сповнені якихось невідомих перспектив – або тюрма, або воля… Бо мене могли посадити дуже просто. Я спілкувався з Некрасовим, моїм другом був Славік Глузман, який сидів п’ять років в таборі. Звичайно, було за що тремтіти, і ми всі тремтіли, але водночас ненавиділи.
– Як Ви потрапили до США?
– У нас був виклик до Ізраїлю. Ми їхали через Чоп потягом, приїхали до Відня, а далі маршрут виглядав так: Рим – Нью-Йорк.
– Який Ваш останній спогад про Київ?
– Останній мій спогад – це мої друзі, які приїхали на вокзал нас проводжати і кагебісти, які ходили навколо.
Після еміграції до США Юрій Дулерайн працював в Українській редакції Радіо Свобода. На презентації книги він згадав, як перебуваючи у Сполучених Штатах, дізнався про Чорнобильську трагедію майже одразу, як вибухнув енергоблок.
Ми працювали день і ніч, розповідаючи, що відбувається з Чорнобилем, про те, як заражене радіацією молоко виливали в річку у Вісконсині, про те, як роздавали йод від щитовидної залози у Польщі... Можу тільки пишатися тим, як ми тоді працювали
– У 1986 році ми дізнались про Чорнобиль у перші ж хвилини після того, як це сталося, бо з ЦРУ надали інформацію із супутників, які зафіксували пожежу Чорнобильського реактора. Ця інформація зі швидкістю лісної пожежі розповсюдилась по світу. Ми повинні були зробити так, щоб нас почули, бо Радіо Свобода тоді глушили. І три або чотири дні й слова не було про те, що сталася колосальна екологічна катастрофа ХХ століття. У зв’язку з тим, що нас «глушили», наше начальство вирішило поєднати воєдино декілька потужних передавачів. Таку потужність радянські глушники взяти не могли. І ми працювали день і ніч, розповідаючи, що відбувається з Чорнобилем, про те, як заражене радіацією молоко виливали в річку у Вісконсині, про те, як роздавали йод від щитовидної залози у Польщі у перший же день катастрофи. І можу тільки пишатися тим, як ми тоді працювали.
