Доступність посилання

ТОП новини

Невже про «кіборгів» забули?


Український військовий у Донецькому аеропорту в жовтні 2014 року (фото Сергія Лойка)
Український військовий у Донецькому аеропорту в жовтні 2014 року (фото Сергія Лойка)

«Волонтери купили годинники, підписали, а командир їх вручив ніби від президента. А насправді, командир і волонтери просто хотіли хоч якось хлопцям підняти дух»

Київ – Журналіст ТСН, ведучий телеканалу 2+2 Руслан Ярмолюк, який наприкінці жовтня 2014 року знімав у Донецького аеропорту, розповів, як вдалося туди потрапити та чому усіх захисників летовища вважає героями.

– В аеропорт ми намагалися потрапити дуже давно, як тільки почалися бойові дії. Але у командування було тисячі причин, щоб туди не пускати журналістів. Ми домовлялися про те, щоб заїхати з конвоєм в аеропорт, але оскільки ми мінялися, то ми ці домовленості передали нашим колегам. Тож ми 30 жовтня заїхали. Ми зробили це потайки. Були серйозні бої, заїхати вдень було фактично неможливо, тому їхали вночі – на свій страх і ризик. Їхали неофіційно, без дозволів, просто на довірі. Я зустрів товаришів, з якими підтримували стосунки під Слов’янськом і, власне, вони допомогли нам потрапити у БТРи, що міняти людей в аеропорту.

Кіборг Руслан Ярмолюк
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:16:10 0:00

У БТРі було людей 17, так було забито щільно, що ми сиділи під баштою з оператором, тобто у місці, з якого фактично неможливо вилізти, якщо БТР підіб’ють. Перед цим якраз підбили наш БТР з хлопцями.

Хлопці їхали в аеропорт, як в останній раз

– Найстрашніше – це було доїхати до аеропорту. Їхали «зліткою», невеликими групами, і механік-водій не вмикав ніяких габаритів. У нього просто голова стирчить з БМП чи БТРа, і він їде просто у тьму. Були такі випадки, коли реально блукали: не там зупинялися, не там повертали, заїжджали фактично впритул до позиції терористів – вони стояли справа біля пожежної вежі.

Тож на швидкості машини, навантажені зверху боєкомплектами, спальниками, водою, харчами, а всередині «запаковані» бійцями, вночі їхали в аеропорт.

Хлопці, насправді, їхали, як в останній раз. От у них такі розмови були. І спочатку ти не надаєш цьому уваги, але коли вже доїжджаєш до аеропорту, то розумієш, що вони мали на увазі. Коли бачиш згорілі наші БТРи, танки, машини, то усвідомлюєш чим є ця дорога і наскільки високим є ризик.

Ми приїхали в Донецький аеропорт 30 жовтня, якраз коли Пореченков стріляв з кулемета. Ми залишилися на дві доби. Хлопці за нас переживали, бо у нас 4-го класу були бронежилети, й казали: «Давайте ми ще вам одного дамо наверх».

Ми намагалися зняти все, що було в аеропорту. Починається бій, реальний, коли кулі свистять над головою, а ти сидиш поруч з ними і знімаєш це все на маленьку камеру.

Коли людина відчуває й переживає те, що й воїни, коли людина переймається тим, що знімає, це дуже помітно в матеріалах

Мене тішить, що хлопці нам ніколи не казали, що ми «граємось у війну». Є ж прецеденти, коли журналісти «граються у війну». Те, що пишуть і показують такі журналісти, дуже вирізняється від реального. Коли людина відчуває й переживає те, що й воїни, коли людина переймається тим, що знімає, це дуже помітно в матеріалах. А якщо ти приїхав, швидко зняв, а потім поїхав і забув, то ти використав ситуацію.

Коли був останній штурм аеропорту – скло тріснуло саме. Знак

Мені приємно, що, коли ми вже збиралися назад їхати, а у нас тоді вже сідали акумулятори й фактично камери були розряджені, хлопці зняли нам третій прапор з Донецького аеропорту й підписали його. Всі, хто там був, підписали: «з повагою, для каналу «1+1» з Донецького аеропорту імені Прокоф’єва». Маю за честь, що ми отримали цей прапор. І тепер він у нас як талісман на каналі. У музеї цієї війни (створили такий музей на каналі), прапор фактично займає центральне місце. Він під склом. І знаєте, коли був останній штурм аеропорту, коли була невдала спроба деблокувати наших, коли вони пішли в туман – скло тріснуло саме. Знак. Коли хлопці потрапили в засідку, коли було багато вбитих і поранених, і полонених, коли, власне, і комбат потрапив у полон – у склі, під яким був прапор, просто пішла тріщина, і частина скла випала.

Аеропорт захищали люди різних професій: від військових до менеджерів

– Приїхали ми о годині 3-й чи 4-й, коли вже почало світати. Важко описати те, що ми побачили: від аеропорту залишилася одна назва, кілька стін і перекриття, яке висіло фактично над головою.

Почався бій. Cтріляли відусюди, стріляли з усього – від мінометів дрібних калібрів до САУ. Щільність вогню була, а сховатися було ніде. Там був підвал, але він був замінований, бо через нього пробиралися терористи. Наші солдати туди не спускалися. Тож ховатися нашим солдатам було ніде, вони просто падали на бетонну підлогу, оскільки навіть стін нормальних не було. Були колони, опори, а стіни всі були гіпсокартонні. Тобто все пробивалось.

Фактично всі входи в аеропорт були перекриті купами металу, скла, каміння, якихось стільців. Хлопці сиділи за цими «загатами» й по периметру тримали оборону

В аеропорту навіть, щоб присісти й посидіти трохи, треба було впиратися у колону спиною, бо все прострілювалось. Тож хлопці усюди робили «загати». Фактично всі входи в аеропорт були перекриті купами металу, скла, каміння, якихось стільців. Хлопці сиділи за цими «загатами» й по периметру тримали оборону цього аеропорту, вежі і старий термінал. Ходити на повний зріст там було неможливо – або навприсядки, або бігти.

Мене вразило те, що хлопці настільки звикли до постійних обстрілів та штурмів, що доходило до комічного. До прикладу, десантники дзвонять в міліцію на «02», а їх відповідно з’єднують з донецькою міліцією, і кажуть: «Здраствуйте, девушка, это милиция, да? Нас обстреливают». А вона питає: «Где?» Вони їй: «В Донецьком аеропорту». Пауза, пані на зв’язку мовчить, а хлопці питають: «Так что, Вы нам наряд подкрепления пришлете?»

Або, наприклад, дзвонить десантник своїй дружині і каже: «Ну, у мене все гаразд, не переживай, я зараз у терміналі чекаю на виліт «чартера».

І все це у режимі фактично цілодобових обстрілів. Хлопці реально герої, навіть у таких обставинах почуття гумору не втрачати. Це була 79-та бригада, було багато мобілізованих, тобто непрофесійних військових.

Командував обороною аеропорту молодий хлопець, десантник «Грифон». Він вирішував, як позиції правильно розставити, куди вогонь нашої артилерії направити. Він просто на дах, роздивлявся. До речі, ми теж піднімалися на той дах. Там було три українських прапора. Як тільки з’являєшся на даху, вони починають стріляти, і треба тікати вниз.

Наші артилерія, танкісти й піхота намагалися працювали синхронно. Страшно було тоді, коли бойовики попадали в радіовежу у Пісках, і аеропорт втрачав зв'язок з артилерією. Тобто були такі години, коли хлопці реально молилися, бо танки виїжджали й починали бити по аеропорту, доводилося лежати, а у цей час сепаратисти могли підійти на відстань контактного бою. Ці п’ять годин, коли не було зв’язку, це щось…

Та, очевидно, бойовики не зрозуміли, що вони потрапили в радіовежу й аеропорт втратив зв’язок. Якби зрозуміли, то був би штурм. А термінал захищали не більше ста чоловік (десь 80, було 50, не більше). Фактично «жменька» людей тримали цю розвалену конструкцію, де не було навіть де сховатися.

Важко вмістити в голові, коли бачиш худенького інтелігентного чоловіка в окулярах, дізнаєшся, що він лікар-стоматолог, а він тут з автоматом боронить Україну

Ось лежать вони на бетонній підлозі, над ними все літає й свистить, сиплеться, а вони ще розмовляють і жартують. І найцікавіше те, що це були люди різних професій: механіки, водії, лікарі-стоматологи, менеджери. Важко вмістити в голові, коли бачиш худенького інтелігентного чоловіка в окулярах, дізнаєшся, що він лікар-стоматолог, а він тут з автоматом боронить Україну. Був чоловік з Америки, який залишив там свій бізнес величезний і приїхав в аеропорт воювати добровольцем. Дуже багато було хлопців з «Правого сектору». Вони першими заходили в аеропорт і вони довго його захищали. І навіть думок кидати аеропорт у нікого не було.

«Шкода, що не всі захисники аеропорту нагороджені. Вони герої…»

– Ті, хто захищав аеропорт, – герої! Несправедливо, що далеко не всі нагороджені чи відзначені.

Тепер можна говорити, чи був сенс утримувати ту руїну, але люди продемонстрували здатність стояти до кінця, ризикували й віддали своє життя.

Насправді про те, що перекриття може завалитися, доповідали неодноразово. Такі аналітичні записки надсилала СБУ, хлопці з «Альфи» теж були в аеропорту, і з 93-ї бригади, і з 79-ї доповідали, що конструкція, фактично, тримається «на чесному слові».

За аеропортом є дві висоти, можна було туди відійти й тримали аеропорт «у прицілі»

Знаєте, за аеропортом є дві висоти, одразу за злітною смугою, і ці дві висоти були зайняті «Правим сектором». Там вже накопали окопів. Можна було туди відійти й тримати аеропорт «у прицілі». Адже, коли втратили старий термінал, то далі утримувати руїни нового терміналу сенсу вже насправді не було, бо хлопці, фактично, опинилися у повному оточенні. Дістатися до солдатів, які захищали аеропорт, стало практично неможливо. По злітній смузі не доїдеш, бо з правого боку пожежна вежа, де вже бойовики окопалися й «палять», все, що рухається до терміналу. А з іншого боку старий термінал, який теж контролюють сепаратисти. Тож в останні дні хлопці воювали вже в повному оточенні.

Я не стратег, не військовий, але, як на мене, треба було ухвалювати рішення раніше, відійти й закріпитися у вигідній позиції та контролювати територію летовища, тримаючи все під «наводкою». Чому цього не зробили?

Так само, як і рішення про деблокування у туман. Хто його ухвалив? Для мене це просто загадка.

Необхідно ретельно проаналізувати цю операцію і, принаймні, покарати винних за несвоєчасні, або помилкові рішення

Необхідно ретельно проаналізувати цю операцію і, принаймні, покарати винних за несвоєчасні або помилкові рішення. Так само і з обороною Луганського аеропорту, і з Іловайським котлом – дуже багато питань до очільників Міністерства оборони й Генштабу.

Коли хлопці трималися – вони були героями, а як тільки все скінчилося, все, про них забули. Це неправильно

Люди загинули, ми втратили аеропорт, але чомусь це все зам’ялась дуже швидко. Героїзм захисників Донецького аеропорту розчинився в інших перипетіях війни. Шкода… Ніби, коли хлопці трималися – вони були героями, а як тільки все скінчилося, все, про них забули. Це неправильно.

Захисники Донецького аеропорту – це люди, які заслуговують на повагу і на компенсацію від держави. Це люди, які заслуговують на нагороди. Але на превеликий жаль (я спілкуюся з багатьма десантниками, які там по два-три місяці були, в аеропорту, з «Правим сектором»), воїнів досі не нагородили.

Знаєте, до чого доходило? Волонтери купували годинники і самі підписували, а командир їх вручав, ніби це від президента, ніби від Міністерства оборони. Мовляв, цінують. А насправді, командир і волонтери просто хотіли хлопців хоч якось відзначити, підняти їм дух, додати мотивації. Бо коли вже рік іде війна, то навіть якась там маленька грамота і та важлива, щоб воїн відчував, що його шанують.

Або просто купували ножі – звичайні мисливські ножі. На них робили клейма, і нагороджували бійців цими іменними ножами. Писали ім’я солдата, підрозділ, й вручали бійцю. Це була ініціатива командира.

А що міністерство оборони? Що Генштаб? Як мотивують? Мотивація ­тільки одна у наших захисників – Батьківщина.

XS
SM
MD
LG