Ярослава Трегубова
Київ – Євген Ковтун, боєць 93-ї механізованої бригади, до останнього тримав оборону Донецького аеропорту. Він розповів Радіо Свобода про те, що думає про «зелені коридори» та «перемир’я», як вижив після двох вибухів та чому бійці не хочуть «сидіти» в окопах.
В армії я ніколи не служив, навіть воєнну кафедру в інституті не закінчував. Але повістка прийшла – сходив у військкомат, оформився. Ну і мобілізувався в серпні 2014 року. Навчали нас у Яворові на артилеристів. Однак, коли потрапив до 93-ї механізованої бригади, то став на посаду помічника гранатометника. Сказали: «Піхотою будете». Було без різниці, де корисніше, там і будемо.
Потім пройшов курси корегувальника артилерійського вогню. І вирушив до зони АТО – до селища Піски. Недовго повоював, бо поранили у руку, потрапив у шпиталь, полікувався і на початку зими знов повернувся на фронт в ту саму точку.
«Мені за ці «зелені коридори» було, чесно сказати, соромно»
– На відправку до Донецького аеропорту отримав наказ приблизно 5 січня. З нашої бригади на підсилення відправили двох корегувальників вогню, я потрапив у новий термінал, а мій друг – на диспетчерську вежу.
6 січня – можна вважати, останній день, коли заходила колона по так званому «зеленому коридору». Там нас «вигружали», обшукували і «загружали». Це відбувалося на мосту. Було дуже багато військових супротивника, були офіцери з нашого боку.
Я все розумію, але при всіх тих важких боях і тим символом, яким на той час вже став Донецький аеропорт, щоб нас обшукував ворог…
Я все розумію, але при всіх тих важких боях і тим символом, яким на той час вже став Донецький аеропорт, щоб нас обшукував ворог… Мені перед від’їздом хлопці дали свої запасні ріжки, аби я був більш укомплектований. Але підійшов комбат і сказав: «Слухай, ти так не поїдеш». Я кажу: «Як це не поїду?» «Значить, вигружай оце все, три ріжки пустих собі залиш, один – заряджений кулями, але він має бути відстебнутий від автомату».
Я втратив трьох своїх друзів. Прямо на позиції. Ну міна впала – це можна зрозуміти. Але коли диверсійна група зайшла в окоп…
А напередодні, в Пісках, я втратив трьох своїх друзів. Прямо на позиції: ворог заліз до нас в окопи. І я не міг зрозуміти – це у нас таке перемир’я?! Ну міна впала – це можна зрозуміти. Але коли диверсійна група зайшла в окоп… Мені за ці «коридори» було, чесно сказати, соромно.
Нас вишикували тоді. Всі команди віддавали люди в російській формі. Тоді був сніг, вони всі були в білих маскхалатах, берцях – усе новеньке. Екіпіровка у них була дуже хороша. Ми ще посміялись: «Построились там, около поребрика». Це трохи зняло напруження. Всі розуміли: хто це, що це.
«Для нас перемир’я – сіли і сидимо, для них – копають рови протитанкові, окопи, завозять мішки з піском, будують бліндажі»
– Коли мене на початку зими вперше поранили, зі мною до шпиталю їхав капітан нашої 93-ї бригади, позивний «Соловей». Його поранили на диспетчерській вежі. Три дні ми з ним спілкувалися на цю тему, він мені розповідав усе. Каже: «Там ти постійно в напрузі. Бо розслабитись просто не зможеш. Якщо будеш мерзнути, підеш повоюєш. Втрати є, звичайно, там ніхто не застрахований, але не такий великий відсоток, як ти думаєш».
І справді, коли я туди потрапив, то, при дійсно важких боях, перший важкий поранений був 10 чи 11 січня. Потім цей хлопець в Києві у шпиталі загинув.
У командування були якісь ще сподівання: «Чекайте». Він чекав майже дві доби. Вони домовляються, ведуть перемови, а хлопець просто помирає у нас на столі
У цій ситуації найважчим було те, що, коли його вже занесли до нас в приміщення, намагалися викликати допомогу, щоб його евакуювати. Хлопець молодий був дуже. Ми розуміли, що «зеленого коридору» вже немає. Але у командування були якісь ще сподівання: «Чекайте». Він чекав майже дві доби. Вони домовляються, ведуть перемови, а хлопець просто помирає у нас на столі.
Для нас перемир’я – ми сіли і сидимо. Для них перемир’я – вони копають рови протитанкові, окопи, завозять мішки з піском, бліндажі будують. Вони укріплюються. У нас за цей час в термінал взагалі нічого не було завезено. Голі стіни, барикади із банок з-під тушонки, сухпайків, якісь шматки гіпсокартону – все це в мішках. Але воно пробивалося, цей «захист» просто візуальний, як ширма. За умовами «зеленого коридору» ми не мали права завозити жодні матеріали в ДАП.
Після 10 січня ситуація загострилась. По терміналу почали інтенсивно працювати танки, про що ми по рації доповідали командуванню. Однак отримували відповідь: «Спостерігайте». Інколи доходило до маразму.
А ті настільки відчули свою безкарність, що навіть не виїжджали для перезарядки, їх перезаряджали просто на місці, підганяючи вантажівку.
«Ми кажемо, що давайте допомогу, а вони нам: «штатная, обычная ситуация, обычные бои»
Ворог запросив перемир’я, щоб вони могли винести своїх «двохсотих» і «трьохсотих». Але нам такої змоги не дали
Після роботи танків ворог пішов у наступ, зав’язався бій. Я ніколи не забуду, був бій, і наша артилерія допомагала-допомагала, а потім раз – і затихла, а бій продовжувався. Ми запитали в коменданта: «Що сталося? Чому замовкла наша артилерія?» На що отримали відповідь: ворог запросив перемир’я, щоб вони могли винести своїх «двохсотих» і «трьохсотих». Але нам такої змоги не дали. Ворожі танки продовжували працювати: все дзвенить, луною йде.
Всі хлопці дуже емоційно це переживали, але… До ранку впала диспетчерська вежа. Ну, перемир’я! І у нас впала стіна. По якій вони потім просто зайшли – і вже у новому терміналі. Ми зрозуміли, що ворогу потрібно було таке «перемир’я» для того, щоб безперешкодно зруйнувати диспетчерську вежу та стіну терміналу. Ну а на ранок нам пообіцяли, що артилерія продовжить роботу. Так, працюйте, вони вже у нашому терміналі, вже в будівлі!
Ми продовжували тримати свої пости, як і тримали, але нас почали поступово видушувати з другого поверху та південної сторони терміналу. Ми втратили ще один зал, втратили сходинки між поверхами.
Ні паніки, ні страху не було, бо знаєш, що, коли ти відпочиваєш, то там хлопці чатують, якщо щось станеться, то ти прийдеш їм на допомогу. І навпаки. Всі були разом, всі робили одну справу.
Якщо і були якісь пориви гніву, то на керівництво. Ми кажемо, що давайте допомогу, а вони нам: «штатная, обычная ситуация, обычные бои».
І насправді, час був втрачений. Керівництву треба було раніше і рішучіше давати підмогу, таку, щоб вона нам допомогла їх «відкинути». Або виводити після падіння диспетчерської вежі, це були наші «очі» і «вуха». Після того аеропорт втратив своє стратегічне значення.
«Всі розуміли: хто ми, що ми, за що стоїмо»
Хлопці пробивалися на допомогу, вони взагалі герої! Знали, яка ситуація, однаково їхали. Багато хто не доїжджав. Наприклад, виїжджають МТЛБ (броньований тягач – ред.), один підривається, половина поранених повертається, а там нові сідають і їдуть на цьому ж бронетранспортері. Ну це десантники, це окремий 90-й батальйон – дійсно герої! Я бачив їх в бою. Хлопці молодці!
На війні за два тижні людину так вивчиш, ніби знаєш її усе життя
На війні, знаєте, воно за два тижні людину так вивчиш, ніби знаєш її усе життя. Там немає ані масок, ані амбіцій. Немає різниці – інженер ти, бізнесмен чи будівельник. Там звичайні людські правильні цінності. Там дійсно чисте суспільство.
Нас підірвали, а ми ще відстрілювались
Коли починається серйозний бій, нічого не треба нікому говорити. Різні батальйони, різні підрозділи – кожен займав свою позицію. Закінчується боєкомплект, пораненим кидають пусті ріжки, вони нам – назад повні, хтось не може стріляти, сидить «ленти» заряджає. Всі хотіли не те що вижити, була якась злість. Всі розуміли: хто ми, що ми, за що стоїмо. Я думаю, ворог був здивований, стільки днів у тій ситуації ми змогли протриматися. Нас підірвали, а ми ще відстрілювались.
«Тоді я зрозумів, що так просто нам не вийти відтіль. Це була пастка»
Я зрозумів усю безповоротність ситуації, коли під’їхала підмога, і машину одразу спалили. Пам’ятаю, ніч була, під’їхав МТЛБ, тільки встигли вилізти хлопці, збиралися грузити поранених. Ворог закидав його гранатами з верхніх поверхів. Тоді я зрозумів, що вони закріпилися, і вибити їх тими силами, що маємо, не вийде.
Ми були настільки у незручному становищі: підвал і всі верхні поверхи були за ворогом. Машина під’їжджає тихенько вночі – вони чули звук, підбігали і одразу палили. Приїжджає десять чоловік, і вже п’ять поранених.
Коли нас почали газом підтравлювати, хлопці привезли протигази, але ми не встигли їх розвантажити! Машина поїхала з ними
Коли нас почали газом підтравлювати, хлопці привезли протигази, але ми не встигли їх розвантажити! Машина поїхала з ними. Тоді я зрозумів, що так просто нам не вийти відтіль. Це була пастка.
Тоді я ще сподівався, що будемо триматися, що прийде підкріплення. Таке, щоб нас деблокувати. Пам’ятаю: «Зачекайте 10 хвилин, 20, 30 хвилин. Все, підмога йде». Потім, коли обіцяли, ми розуміли, що ніхто не прийде. На той момент генератор вже був знищений, зв’язку практично не було, всі мобільні посідали, рації заряджати важко. А хлопці постійно групами до нас проривалися – вивозили поранених.
«Якби не такі довгі ночі і не туман, то ми б відтіль не вийшли»
Коли трапився перший підрив, я зрозумів, що ворог буде діяти так само. Вони скористалися перемир’ям. Вибухівки потрібно було дуже багато, їм потрібен був час. Її кидали з верхніх поверхів до нас в зал через дірку, але не в той, де ми сиділи, а сусідній. Гора була немаленька. Там треба було підготуватися – перетягти це все туди. Ми їх дістати не могли, бо підлога монолітна, бетонна, її банально пробити було неможливо.
Вибухом зруйнувало все: стіни, які тільки існували в терміналі, барикади. Мене прибило стіною, яку називали «берлінською», на ній всі хлопці записували позивні, хто як був, яким заїздом. Важких травм, крім контузії, я не отримав. Тяжко було, але бій продовжувався.
Наступного дня, це була година 15.00, уже починало смеркати. Хлопці тримали оборону невеликої частини терміналу, який лишився за нами. Чекали підмогу. Після першого підриву нам не вдалось знайти багато зброї і боєприпасів. Барикади були всі зруйновані, але завдяки тому, що стіни попадали лініями, ми зробили навколо себе кругову барикаду.
Для мене останнім днем оборони стало 20 січня. Пам’ятаю, як страшна якась сила підкидає нас вгору. Ти летиш, падаєш донизу, зупиняєшся на якихось шматках батону. Далі котишся, ці шматки тобі падають на голову.
Практично три поверхи рухнули на нас
Мені пощастило, бо я лежав збоку, де стався сам вибух. Плита перекриття підлоги впала навскоси. І я скотився в підвал, як за козирок. Це мене врятувало, хоч і привалило, але не задавило блоками чи швелерами. В той час був страшний крик. Хлопці не розуміли, що відбулось. Хлопці дуже постраждали. Практично три поверхи рухнули на нас.
Я зрозумів, що живий, коли відкрив очі у підвалі. Спробував – пальці працюють, але дуже боліла спина, оскільки отримав травму хребта. Були перебиті ребра – куля попала в бронежилет. Ходити я вже самостійно практично не міг.
Була така втома, і так все було погано, що стало вже байдуже. Боліло все, голод, холод, мокрий весь... Але я розумів, що ще живий, а значить, є надія
Піднятись мені допоміг товариш. Ми вийшли з підвалу, піднялись на вузенький парапет, щоб просто там перепочити. Змирилися уже з усім. Була така втома, і так все було погано, що стало вже байдуже. Боліло все, голод, холод, мокрий весь... Але я розумів, що ще живий, а значить, є надія. Для чогось таки ще живу.
Я відключився, мене розбудив товариш. Каже: «Ну що? Виходимо». Я встати не можу, і в нього нога прострелена. Каже, треба виходити, бо «сепари» уже в підвалі, будуть нас брати. А там – парапет по пояс. Я його, товариша, перештовхнув, потім він мені допоміг. Зброї немає. Був якийсь автомат, не мій. Так ми і почали пробиватися до своїх. Якби не такі довгі ночі і не туман, то ми б відтіль не вийшли.
Навіть після вибухів ми лишались в аеропорту. Якби прийшла підмога, ми б тримались ще
Що ворогом рухало? Я думаю, що страх, якщо вирішив підло занести вибухівку і нас підірвати. Скільки вони не намагалися нас зламати – їм це не вдавалось. Навіть після вибухів ми лишались в аеропорту. Якби прийшла підмога, ми б тримались ще.
З моєї 93-ї бригади нас було десь чоловік тринадцять-чотирнадцять. В останні п’ять днів залишалось тільки четверо, потім один загинув. Після першого підриву вижили всі троє. Були поранені, контужені. А вже після другого – я своїх хлопців не знайшов. Тобто виходив один з 93-ї.
Загалом, з аеропорту нас виходило п’ятнадцятеро. По факту дійшло тринадцять. Одного знайшли, живого. Долю іншого – не знаю.
«Знаєте, лишається відчуття чогось незавершеного. Є робота, яку ти почав і не завершив»
Будуть наступальні дії – так, це будуть жертви, але ми розумітимемо, що ці жертви ми кладемо заради кожного відвойованого клаптика землі
Коли закінчиться війна? Я не знаю. Думаю, що нескоро. Бо у нас як такої війни немає. Президент її називає «АТО», «особливий стан». У нас «перемир’я», «мінські домовленості», але не дійсно бойові дії. Бійці критично ставляться до такого «перемир’я». Вони не хочуть просто сидіти в обороні та спостерігати за недотриманням ворогом «мінських домовленостей». Оскільки як ніхто бажають, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Будуть наступальні дії – так, це будуть жертви, але ми розумітимемо, що ці жертви ми кладемо заради кожного відвойованого клаптика землі.
Мені неприємно, коли говорять: «Давайте відмовимося від Донбасу». В Пісках поруч з нами воювали хлопці із батальйону ОУН, багато з них – вихідці з Донецька. Вони кладуть свої життя за цілісність України. Я що маю сказати: «Андрію, ти знаєш, ми вас віддаємо. Он твій дім, ти через поле на нього дивишся. Та ми не будемо за тебе воювати».
Знаєте, лишається відчуття чогось незавершеного. Є робота, яку ти почав і не завершив. Бойовий дух підіймається тоді, коли ми щось відвойовуємо. Ми не завойовуємо, ми відвойовуємо своє. Ми повернемося, розуміючи строки, цілі, а не для того, щоб просто сидіти. Посидіти я можу де завгодно. Я не буду все життя воювати, я не військовий, я маю іншу освіту. Так само як 99 відсотків хлопців, які були в аеропорту.
Для когось ці смерті – статистика. Мені одна людина сказала: «Ну скільки? Три-чотири людини в день гине у вас? Подумаєш, на дорогах України стільки ж». Або: «Ну тридцять поранених, ну й що?» А те, що у хлопців життя наполовину вже зламане, вони про це не думають. Хтось лишився без ноги, хтось без руки чи важко контужений. Мені тяжко, бо за кожним пораненим, за кожною смертю я бачу свого друга, товариша.
Страшніше, ніж діти без батьків, мабуть, нічого бути не може. Війна рано чи пізно закінчиться, а життя хлопців не повернеш. Дитині ніхто не замінить батька.
Ми йшли туди не за те, щоб отримати «учасника бойових дій», поранення, контузію чи ще щось, з чим жити все життя. Ми йшли, щоб захистити і відвоювати своє.
