«Складно сприймати чоловіків, які відмовляються воювати» – «кіборг» Кока

Марія Сабова

Київ – «Кіборги» теж страждають від постравматичного синдрому, повернувшись зі фронту. Які спогади їх мучать? Що найбільше дратує у мирному житті? Що найкраще допомагає подолати посттравматичний синдром (ПТРС)? Про це розповів Радіо Свобода захисник Донецького аеропорту із позивним «Кока»

(Друга частина)

– Моя війна почалася 3 липня 2014 року. Червоний лиман, Волноваха. Перший бій був дуже страшним, незрозумілим. Це було тоді, коли 79-а окрема аеромобільна бригада потрапила в засаду. Було страшно, бо несподівано й незрозуміло. Та хлопці були молодці – відбили атаку.

У мене адреналін піднявся до такого рівня, що навіть передати відчуття важко. А потім включається інстинкт самозбереження й починаєш думати швидше, блискавично знаходити рішення де сховатися, чим прикритися й звідки вистрілити.

Я намагався якось сам себе заспокоювати. І лише, коли побачив перших поранених на ношах, стало моторошно. Одразу стало не по собі, подумав: а раптом зі мною таке станеться?

– А надавати медичну допомогу доводилося?

– Так. Побратима у ногу поранило, то одразу почав згадувати, де у мене і що є в аптечці. Швидко почав все витягувати і застосовувати.

Якщо вчився, то при потребі згадуєш, орієнтуєшся і швидко все робиш, коли бачиш пораненого. І головне, що робиш усе правильно, бо мозок швидко працює в екстремальних умовах через надходження адреналіну. Але якщо на навчаннях не відпрацьовувати, то це буде дуже повільна і незграбна допомога.

– А до бою психологічно можна підготуватися?

– До бою неможливо підготуватися. Все починається несподівано. От сидиш ти, чай п'єш або навіть спиш – і несподівано по радіостанції лунає: «Бачимо танк!» Наш? Не наш? Поки намагаєшся зрозуміти, уже гримлять вибухи, почалось…

Виїжджає ЗУшка (зенітна установка –ред.). І так починають обстрілювати по колу. ЗУшка, танк, піхота, мінометом накривають... І так без кінця.

– А морально перепочити на передовій вдавалося?

– Цигарки та кава були нашим найкращим відпочинком. Коли нас починали обстрілювати, то я швиденько брав хлопців, заряджались і ВОГами (осколковий снаряд – ред.), ГПшками (гранатомет підствольний – ред.) накривали ті позиції, з яких «сепари» вилазили. Ну дуже вже сильно вони нас тоді «кошмарили».

Про дім намагався не згадувати, бо не міг собі дозволити розосереджуватися. Я розумів, що я не маю відволікати себе від роботи. Однак з мамою разів зо два за день спілкувався СМСками. Інколи, коли було тихо, навіть міг передзвонити. Але я не дуже хотів телефонувати, бо починаєш дзвонити – а тут знову вибухи, міномети, гради.

– Як зовсім юні хлопці сприймають війну? Вони, мабуть, вирушаючи на передову, не повністю усвідомлювали, куди потраплять?

– Все так і є. Проте разом з нами служили вісімнадцятирічні хлопці, й тримали вони себе гідно. Один одного підтримували і жоден не злякався у бою. Всі знали, що не можна показувати свою слабкість, навіть якщо боїшся.

– Вам важко говорити про війну?

– Якщо це людина, яка воювала зі мною там, то я її почую, зрозумію і з нею мені буде цікаво поговорити. Якщо це прості люди, то якось тяжко говорити, тяжко відкриватись.

– Чи складно сприймати мирне життя, коли Ви приїжджаєте на ротацію?

– Так, дуже складно. Найскладніше – почати спілкуватися. Там, на передовій, ти знаєш, що робити. Там стріляєш, воюєш, відстоюєш свою територію. А тут?

Коли у мене брали інтерв'ю для телеканалу, то від цих камер і уваги не міг промовити ні слова, хоча хотів сказати багато.

Складно адаптовуватися. Два-три дні сидиш вдома, замкнений у собі, а потім потроху попускає і починаєш спілкуватися. Але спочатку спілкуєшся тільки з військовими побратимами, бо цивільні не розуміють тебе.

Вони лише сидять і дивуються, не розуміючи, що відчуваю. А тут з побратимом поспілкувався, і один одного з півслова зрозуміли.

– А у якому психологічному стані зараз інші Ваші товариші?

– По-різному, у кого які нерви. Після першої поїздки до аеропорту багато хто відмовлявся їхати знову. Я й сам навіть подумував відмовитися. Та все ж наважився.

Хтось відмовляється, боїться, хтось їде. Ми нікого не засуджуємо. Я зрозумів, що це не можна робити, після першої втрати друзів. Коли ми під Слов’янськом стояли, я побачив, як мінометом накрило Антона і Дмитра, якому тоді лише 19 виповнювалось, день народження святкував. Я побачив їхні ноги на броні...

З того моменту, я ніколи не засуджував тих, хто відмовлявся. Кожному своє.

Ми бачили, як собаки їдять покинуті тіла сепаратистів. Якби я почув таке раніше, то, звісно, було б дико. Але зараз – війна. Чого ви сподівались?

Я можу і сам відмовитися, якщо відчую, що в мене емоційний стрес. Але поки я готовий їхати воювати далі.

– Як Ваші побратими справляються зі «східним синдромом»?

– Вони лікуються. Крапельниці, заспокійливі приймають... Але лікарі їх не розуміють. Аби психологу зрозуміти військового з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.) , він сам має побувати на війні, відчути атмосферу.

Я сам був у психолога, виливав душу, розповідав страшні таємниці та історії, але видно було, що він мене просто не розуміє. Він аналізував мене як цивільна людина, а я вийшов з війни. Він не допоміг і навіть не сказав нічого путнього.

– А що на Вашу думку, найважливіше у спілкуванні з людьми, які постраждали на війні, яким тепер важко психологічно?

– Найважливіше, щоб їхні близькі були поряд з ними. Просто розуміли і слухали. Щоб людина могла виговоритись і відчувала себе у спокої, щоб знала – її люблять, що вдома можна знайти підтримку.

– Що у цивільному світі дратує найбільше?

– Напевно ті, хто відмовляються іти в армію. Добре, що хоч серед знайомих немає таких. Складно сприймати чоловіків, які відмовляються воювати. Усіх можна зрозуміти, але шість тисяч призовників, лише з Миколаївської області, які відмовились іти на війну – це вже занадто.

Перша частина інтерв’ю: «Аеропорт був буфером між двома світами»