Новий церковний календар ще від першої чверті 20-го століття погодила більшість православних церков. Однак його запровадження зупинилося на кордонах колишньої Російської імперії. Відмовилися прийняти його і греко-католики, які тоді жили переважно на території Польщі. Чому це сталося і якими з точки зору історика є шанси ухвалення нового календаря українськими церквами? Говоримо з викладачем Львівського національного університету імені Франка і багатолітнім дослідником східних церков Андрієм Юрашем.
– Із чим був пов’язаний перехід на новий календар на початку 20-го століття і чому цей процес зупинився на межі Російської імперії?
– У той час абсолютна більшість, фактично всі держави світу, перейшли на новий григоріанський календар. Я маю на увазі світські влади усіх держав, і це була природна, адекватна відповідь східних церков на те, що де-факто відбулося у їхніх країнах.
Головним поштовхом до переходу на новий календар у православному середовищі став так званий Всеправославний конгрес, якій відбувся у 1923 році в Стамбулі з ініціативи тодішнього Вселенського патріарха. На цьому зібранні представники п’яти церков, які на той час могли вільно діяти і прислали представників на це зібрання, вирішили, що перехід на новий календар, новоюліанський, як його дехто називає, є абсолютно логічною, природною відповіддю церковних спільнот на ту ситуацію, яка складається в їхніх державах.
Відбулися принципові політичні зміни. Розпалися кілька імперій, утворився Радянський Союз, і церкви не могли залишатись абсолютно без будь-якої адекватної відповіді на нові суспільні, політичні реалії.
У 1924 році перейшла Константинопольська патріархія на новий стиль, майже відразу за нею Румунська церква. Інші церкви поступово переходили на цей календар упродовж 20–30-х років. Деякі церкви саме у цей час тільки уконституйовувалися. Я маю на увазі Польську автокефальну православну церкву у 1937 році, Албанську церкву. Вони вже народжувалися у нових реаліях, в реаліях нового календаря і навіть теоретично питання це не стояло. Категоричну позицію до цього часу займають тільки Російська церква, Єрусалимська патріархія, Сербська і Грузинська церкви, а також монаші спільноти на горі Афон.
Але, з іншого боку, маємо взагалі один цікавий приклад – Фінляндську автономну православну церкву, яка є під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Вона єдина з усіх православних спільнот повністю перейняла григоріанський стиль. Коли я говорю повністю, я маю на увазі не тільки святкування річного циклу, а і Пасхи за григоріанською Пасхалією.
Річ у тім, що інші православні церкви (які перейшли на новоюліанський календар – ред.) святкують весь річний цикл свят за григоріанським календарем, а Пасху визначають за юліанським календарем, щоб виконувати окремі богословські рішення ще Першого християнського собору про те, що християнська Пасха не має випереджувати іудейську, як це інколи буває за григоріанським календарем.
– Чому не змогли перейти на новий календар Російська православна церква, Українська, Грузинська, Сербська православні церкви?
– На мій погляд, чітко вимальовуються дві основні причини, чому Українська церква (коли я говорю «українська церква», я маю на увазі збірне поняття – це всі християнські спільноти, які мають традицію від часів святого Володимира і дотримуються східнохристиянської богословської, літургічної традиції) не прийняла новий календар.
Отже, серед тих двох причин є об’єктивна залежність. Може, для когось це буде звучати і жорстко, але існує другорядність у сенсі наслідування всього того, що відбувається в російському православ’ї. Абсолютно очевидно, що один із наріжних каменів сучасної свідомості в російській церкві і російському православ’ї – якщо брати ширше вже, то взагалі в російській культурній і державницькій традиції, – є будь-яке заперечення всього того, що відбувається на заході.
Росія себе утверджує і шукає не в творчому змаганні, не в творчому синтезі і перейманні чогось найліпшого, а в звичайному запереченні і наполяганні на консервативних, інколи абсурдних, інколи вже непотрібних, таких, що гальмують суспільний чи церковний розвиток, певних постулатах. І от, власне, календар для російського православ’я став одним із таких принципів, за які церква і досі чіпляється, намагаючись відстоювати свою унікальну окрему лінію, звинувачуючи, наприклад, Константинопольську патріархію, у наслідуванні західних стандартів, принципів, навіть заграванні із західною церквою.
Українська церква є у цьому контексті. Я вже навіть не говорю про УПЦ (Московського патріархату), яка прямо належить до російського православ’я, мені виглядає, взагалі значною мірою наслідує і намагається рухатися однозначно в тих певних якихось параметрах і руслах, які задає російська традиція. І в цьому календарному питанні українці не наважуються на самостійний, рішучий і однозначний крок.
Друга причина – глобальна і дуже важлива – в тому, що прихильність до юліанського календаря була в українців однією з дуже важливих історичних підвалин формування їхньої ідентичності ще в часи першої Речі Посполитої, коли домінуюча і політична еліта, інші національні спільноти прийняли новий стиль.
Для того, щоб зберегти власну ідентичність, українці вирішили категорично наполягати на тому, щоб зберігати цей старий календар і, відповідно, святкувати з певною календарною різницею всі християнські свята. І за тих уже кілька століть існування цієї традиції первісна першопричина цього явища забулася, але збереглась якась другорядна форма, оболонка. Українці дуже часто намагаються саме в цій оболонці реалізовувати свою культурну, релігійну якусь певну історичну ідентичність.
– Ті країни і церкви, які перейшли на новий календар, потім увійшли до складу Європейського Союзу. Країни, які не перейшли, досі залишаються поза Європейським Союзом. На Вашу думку, це лише збіг обставин чи приєднання до нового календаря якось змінило свідомість людей у тих країнах, які згодом приєдналися до ЄС?
– Певного паралелізму тут не побачити неможливо. З іншого боку, звичайно, прямої залежності немає. Ті ж самі церкви, що ухвалили календарну реформу ще у 20–30-х роках, свого часу не могли і думати про Європейський Союз. Вони розвивалися за своїм циклом, але, напевно, це свідчить про те, що громада, суспільство в цих країнах більш готове до сприйняття нових реалій, до нових суспільних схем, рішучих кроків і наближення до якогось загального європейського цивілізаційного простору.
– Із чим був пов’язаний перехід на новий календар на початку 20-го століття і чому цей процес зупинився на межі Російської імперії?
Головним поштовхом до переходу на новий календар у православному середовищі став так званий Всеправославний конгрес, якій відбувся у 1923 році
– У той час абсолютна більшість, фактично всі держави світу, перейшли на новий григоріанський календар. Я маю на увазі світські влади усіх держав, і це була природна, адекватна відповідь східних церков на те, що де-факто відбулося у їхніх країнах.
Головним поштовхом до переходу на новий календар у православному середовищі став так званий Всеправославний конгрес, якій відбувся у 1923 році в Стамбулі з ініціативи тодішнього Вселенського патріарха. На цьому зібранні представники п’яти церков, які на той час могли вільно діяти і прислали представників на це зібрання, вирішили, що перехід на новий календар, новоюліанський, як його дехто називає, є абсолютно логічною, природною відповіддю церковних спільнот на ту ситуацію, яка складається в їхніх державах.
Відбулися принципові політичні зміни. Розпалися кілька імперій, утворився Радянський Союз, і церкви не могли залишатись абсолютно без будь-якої адекватної відповіді на нові суспільні, політичні реалії.
У 1924 році перейшла Константинопольська патріархія на новий стиль, майже відразу за нею Румунська церква. Інші церкви поступово переходили на цей календар упродовж 20–30-х років. Деякі церкви саме у цей час тільки уконституйовувалися. Я маю на увазі Польську автокефальну православну церкву у 1937 році, Албанську церкву. Вони вже народжувалися у нових реаліях, в реаліях нового календаря і навіть теоретично питання це не стояло. Категоричну позицію до цього часу займають тільки Російська церква, Єрусалимська патріархія, Сербська і Грузинська церкви, а також монаші спільноти на горі Афон.
Але, з іншого боку, маємо взагалі один цікавий приклад – Фінляндську автономну православну церкву, яка є під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Вона єдина з усіх православних спільнот повністю перейняла григоріанський стиль. Коли я говорю повністю, я маю на увазі не тільки святкування річного циклу, а і Пасхи за григоріанською Пасхалією.
Річ у тім, що інші православні церкви (які перейшли на новоюліанський календар – ред.) святкують весь річний цикл свят за григоріанським календарем, а Пасху визначають за юліанським календарем, щоб виконувати окремі богословські рішення ще Першого християнського собору про те, що християнська Пасха не має випереджувати іудейську, як це інколи буває за григоріанським календарем.
– Чому не змогли перейти на новий календар Російська православна церква, Українська, Грузинська, Сербська православні церкви?
Росія себе утверджує не в перейманні чогось найліпшого, а в наполяганні на консервативних, інколи абсурдних постулатах
В календарному питанні українці не наважуються на самостійний, рішучій і однозначний крок
Отже, серед тих двох причин є об’єктивна залежність. Може, для когось це буде звучати і жорстко, але існує другорядність у сенсі наслідування всього того, що відбувається в російському православ’ї. Абсолютно очевидно, що один із наріжних каменів сучасної свідомості в російській церкві і російському православ’ї – якщо брати ширше вже, то взагалі в російській культурній і державницькій традиції, – є будь-яке заперечення всього того, що відбувається на заході.
Росія себе утверджує і шукає не в творчому змаганні, не в творчому синтезі і перейманні чогось найліпшого, а в звичайному запереченні і наполяганні на консервативних, інколи абсурдних, інколи вже непотрібних, таких, що гальмують суспільний чи церковний розвиток, певних постулатах. І от, власне, календар для російського православ’я став одним із таких принципів, за які церква і досі чіпляється, намагаючись відстоювати свою унікальну окрему лінію, звинувачуючи, наприклад, Константинопольську патріархію, у наслідуванні західних стандартів, принципів, навіть заграванні із західною церквою.
Українська церква є у цьому контексті. Я вже навіть не говорю про УПЦ (Московського патріархату), яка прямо належить до російського православ’я, мені виглядає, взагалі значною мірою наслідує і намагається рухатися однозначно в тих певних якихось параметрах і руслах, які задає російська традиція. І в цьому календарному питанні українці не наважуються на самостійний, рішучий і однозначний крок.
Друга причина – глобальна і дуже важлива – в тому, що прихильність до юліанського календаря була в українців однією з дуже важливих історичних підвалин формування їхньої ідентичності ще в часи першої Речі Посполитої, коли домінуюча і політична еліта, інші національні спільноти прийняли новий стиль.
Для того, щоб зберегти власну ідентичність, українці вирішили категорично наполягати на тому, щоб зберігати цей старий календар і, відповідно, святкувати з певною календарною різницею всі християнські свята. І за тих уже кілька століть існування цієї традиції первісна першопричина цього явища забулася, але збереглась якась другорядна форма, оболонка. Українці дуже часто намагаються саме в цій оболонці реалізовувати свою культурну, релігійну якусь певну історичну ідентичність.
– Ті країни і церкви, які перейшли на новий календар, потім увійшли до складу Європейського Союзу. Країни, які не перейшли, досі залишаються поза Європейським Союзом. На Вашу думку, це лише збіг обставин чи приєднання до нового календаря якось змінило свідомість людей у тих країнах, які згодом приєдналися до ЄС?
– Певного паралелізму тут не побачити неможливо. З іншого боку, звичайно, прямої залежності немає. Ті ж самі церкви, що ухвалили календарну реформу ще у 20–30-х роках, свого часу не могли і думати про Європейський Союз. Вони розвивалися за своїм циклом, але, напевно, це свідчить про те, що громада, суспільство в цих країнах більш готове до сприйняття нових реалій, до нових суспільних схем, рішучих кроків і наближення до якогось загального європейського цивілізаційного простору.
