Офіційно історія НАТО починається з Вашингтонського договору, який було підписано 4 квітня 1949 року. Але шлях до Вашингтона розпочинався в Європі, з бажання розорених тривалою війною європейських країн отримати американські гарантії безпеки у протистоянні східному наступові Радянського Союзу.
Перевороти, організовані у східноєвропейських країнах, у результаті яких до влади прийшли комуністичні режими, показали західним європейцям, що єдиною надійною силою, яка може захистити їх від наступу комунізму, були Сполучені Штати.
Президент Європейської асамблеї з безпеки і оборони Роберт Вальтер нагадує, що союз НАТО починався з Брюссельської угоди, яку підписали лише європейські країни.
«Шістдесят один рік тому було укладено Брюссельський договір, яким країни Бенілюксу, Франція та Велика Британія об’єдналися в альянс, який випередив НАТО лише на один рік. Після цього був Вашингтонський договір 1949 року, який долучив також США і Канаду».
За словами Роберта Вальтера, президента міжпарламентської організації, що бере початок з Брюссельської угоди, її метою було переконати США долучитися до європейського оборонного союзу. Для цього п’ять країн-учасниць Брюссельської угоди запросили до нової, Вашингтонської угоди, інших європейців – Данію, Ісландію, Норвегію, Італію та Португалію, а також дві держави Північної Америки – США і Канаду.
Визначальним елементом Вашингтонської угоди стала п’ята стаття, згідно з якою напад на одну з країн-членів НАТО означає напад на весь оборонний союз і яка відповідно зобов’язує всіх членів організації прийти на допомогу.
Після того, як Радянський Союз допоміг Північній Кореї в нападі на Південну у 1950 році, лідери НАТО побоювалися, що наступною буде Західна Німеччина, також розділена після війни. Це спонукало країни НАТО перебудувати свій союз у дійсно військову організацію зі спільним військовим командуванням.
Через рік військове командування союзницькими силами в Європі доручили американському генералові Дуайту Ейзенхауеру. А ще через рік Північноатлантичний союз здійснив свій перший крок до розширення – членами організації стали Греція і Туреччина.
Одна з господарок ювілейного саміту НАТО, Німеччина, стала членом союзу лише на шостий рік його існування, у 1955 році. На думку Роберта Вальтера, ця подія стала дійсно надзвичайно важливою для повоєнної консолідації західної Європи – так само, як і поява економічних структур Європейської Економічної Спільноти, а пізніше Європейського Союзу.
Так, на думку експерта з безпеки, існування НАТО в Європі створило умови для бурхливого економічного розвитку західної частини континенту, що і стало могутнім магнітом для сходу Європи, який залишався під комуністичним пануванням ще майже 35 років.
(Прага – Київ)
Перевороти, організовані у східноєвропейських країнах, у результаті яких до влади прийшли комуністичні режими, показали західним європейцям, що єдиною надійною силою, яка може захистити їх від наступу комунізму, були Сполучені Штати.
Президент Європейської асамблеї з безпеки і оборони Роберт Вальтер нагадує, що союз НАТО починався з Брюссельської угоди, яку підписали лише європейські країни.
«Шістдесят один рік тому було укладено Брюссельський договір, яким країни Бенілюксу, Франція та Велика Британія об’єдналися в альянс, який випередив НАТО лише на один рік. Після цього був Вашингтонський договір 1949 року, який долучив також США і Канаду».
За словами Роберта Вальтера, президента міжпарламентської організації, що бере початок з Брюссельської угоди, її метою було переконати США долучитися до європейського оборонного союзу. Для цього п’ять країн-учасниць Брюссельської угоди запросили до нової, Вашингтонської угоди, інших європейців – Данію, Ісландію, Норвегію, Італію та Португалію, а також дві держави Північної Америки – США і Канаду.
Визначальним елементом Вашингтонської угоди стала п’ята стаття, згідно з якою напад на одну з країн-членів НАТО означає напад на весь оборонний союз і яка відповідно зобов’язує всіх членів організації прийти на допомогу.
Після того, як Радянський Союз допоміг Північній Кореї в нападі на Південну у 1950 році, лідери НАТО побоювалися, що наступною буде Західна Німеччина, також розділена після війни. Це спонукало країни НАТО перебудувати свій союз у дійсно військову організацію зі спільним військовим командуванням.
Через рік військове командування союзницькими силами в Європі доручили американському генералові Дуайту Ейзенхауеру. А ще через рік Північноатлантичний союз здійснив свій перший крок до розширення – членами організації стали Греція і Туреччина.
Одна з господарок ювілейного саміту НАТО, Німеччина, стала членом союзу лише на шостий рік його існування, у 1955 році. На думку Роберта Вальтера, ця подія стала дійсно надзвичайно важливою для повоєнної консолідації західної Європи – так само, як і поява економічних структур Європейської Економічної Спільноти, а пізніше Європейського Союзу.
Так, на думку експерта з безпеки, існування НАТО в Європі створило умови для бурхливого економічного розвитку західної частини континенту, що і стало могутнім магнітом для сходу Європи, який залишався під комуністичним пануванням ще майже 35 років.
(Прага – Київ)
